Для початку варто сказати, що лідери НАТО вирішили скасувати для України проміжний етап перед набуттям членства – приєднання і виконання спеціального плану дій (ПДЧ). У 2008 році в Бухаресті члени Альянсу не дали цього механізму Києву та Тбілісі; вони просто вказали, що для України та Грузії двері до НАТО завжди відчинені. Ми побачили, до чого призвела та квола та нерозумна політика Альянсу – до щонайменше кількох війн, які організував Путін.
Зараз у НАТО погодилися з тим, що ПДЧ Україні більше не потрібен, що він застарів, адже Україна домоглася значних результатів і на шляху реформ, і в оборонній сумісності. Здавалося б, ось він, той шанс – установити скорочену процедуру вступу на кшталт тієї, яку проходили Фінляндія та Швеція, та надати Україні запрошення, після чого, до речі, процес вступу міг бути значно довшим, ніж у скандинавських країн. Але так не сталося.
Було очевидно, а Київ був морально готовий до того, що лідери НАТО не захочуть негайно приймати Україну до Альянсу. Ми почули позицію Сполучених Штатів і Німеччини, керівництво яких заявило про те, що це неможливо зробити під час війни. Представники деяких держав згадували 5 статтю НАТО та в кулуарах зазначали, що не хочуть безпосередньо втягуватися у війну проти Росії. Хоча варто сказати, що ця стаття і не передбачає безпосереднього відправлення військ чи озброєнь.
Усе це було зрозуміло. Проте українці сподівалися, що вони отримають шанс – якусь чітку дорожню карту, де будуть вказані конкретні терміни вступу, перелік умов, які потрібно виконати, аби отримати повноправне членство, тощо. Що ж ми отримали? На жаль, лише розмиті формулювання.
У комюніке саміту акцентовано, що «Україні направлять запрошення приєднатися до НАТО, коли з цим погодяться союзники і будуть виконані всі умови». Іншими словами, Київ замість умов вступу отримав умови запрошення. Нам просто тактовно показали на чергові «відчинені» двері.
Однак виникає наступне питання: а які ж умови має виконати Україна, щоб отримати це запрошення? НАТО і на це питання відповіло: потрібно покращити оборонну сумісність, а також провести додаткові демократичні реформи. І ось тут виникає кілька «але».
Перше – історія не знає країн, які під час масштабної війни на своїй території здійснювали демократичні перетворення. НАТО вирішило піти проти історичної логіки та здорового глузду.
Друге – демократизація не має меж. Коли нам скажуть, що ми достатньо демократичні для отримання… до речі, чого – членства в Альянсі чи запрошення? Може, є якась градація демократичності: скільки реформ потрібно проробити, щоб стати кандидатом, а скільки – щоб повноправним членом?
Третє – чому виглядає так, що ці розмиті умови місцями ще гірші за ПДЧ, яке хоч давало розуміння, що конкретно потрібно покращувати? Утім цього разу, на відміну від Бухареста, є відчуття, що члени Альянсу виконають хоч щось з обіцяного.
І тут виникає ще одна проблема – проблема гарантій. У НАТО кажуть, що кожного року глави МЗС країн Альянсу збиратимуться і перевірятимуть, як Україна виконала щорічну програму. Це дає змогу таким державам, як Угорщина, навіть на цьому етапі блокувати поступ України та шантажувати нашу державу. І взагалі цей механізм може застосовуватися щодо України безконечно: ми отримуватимемо нові і нові плани, а міністри збиратимуться і виставлятимуть нам нові вимоги. І це лише для того, щоб надати запрошення!
З позитивного – це створення розширеного пакету програм політичної, фінансової та оборонної підтримки України, а також заснування Ради Україна – НАТО. Це все, як сподіваються наші східноєвропейські партнери, дозволить спільно виготовляти нове озброєння, освоювати технології та відкривати нові підприємства, що працюватимуть на західних ліцензіях. Ще один важливий сигнал від Альянсу – повна підтримка формули миру Зеленського, яка, нагадаємо, передбачає надання різних гарантій Україні, від політичних та оборонних до енергетичних і фінансових.
Водночас члени НАТО показали, що вони не готові діяти в хорошому сенсі агресивно щодо Росії. Прохання деяких лідерів скасувати основоположний акт про відносини з Росією не було почуте та підтримане більшістю. А саме ці домовленості не дають НАТО розміщувати свої сили поблизу прикордонних з РФ територій.
Лідери країн – членів Альянсу все ще озираються на тінь Путіна. Їхня чергова відмова просигналізувала Росії, що в неї все ще зберігаються інструменти впливу на рішення членів організації щодо України. Після Вільнюса російське керівництво впевниться: єдине, що втримає Україну від НАТО – це війна.
У Вільнюсі програла не Україна. Вона виграє, попри все. Програв Альянс, продемонструвавши свою слабкість і нерішучість.
