Прецедент створила Німеччина. Після об’єднання у Другий рейх 1871 року вона почала активно шукати колонії. У той час заморські території були ознакою кожної імперії. Однак коли Німеччина стала імперією, майже весь світ поділили між собою давні колоніальні сили: Британія, Франція, Голландія, Бельгія, Португалія та Іспанія. Німеччина спробувала втулитися між ними. Одним з незайнятих клаптиків у Африці був її пустельний південно-західний берег, відомий зараз як Намібія. Назва цієї країни походить від пустелі Наміб. Майже вся країна — це суцільна пустеля з латками землі, яку можна обробляти і на якій можна жити. Тому інші колоніальні сили й не переймалися цим океаном піску, що впадає в Атлантичний океан.
Але німцям це не стало на заваді, і вони почали затято обробляти те, що можна було, творячи дива. У місті Свакопмунд можна добре бачити, що наполегливість і систематичність здатні перетворити пустелю на оазу. Там збереглося багато колоніальної архітектури й інфраструктури. Зокрема, є цікавий музей одного велетенського трактора, який німці привезли в колонію та назвали «Мартін Лютер».
Так, колонізатори були дуже побожні і скрізь старалися насаджувати свою ідентичність, що базувалася на релігії. Для них цей клаптик пустелі став частиною «німецького світу», стовпами якого були Бог і кайзер.
Німці вирішили, що, аби вижити в цій пустельній землі, їм потрібен абсолютний німецький порядок. Народності, які жили на ній споконвіку, мали уявлення про порядок протилежне до німецького. Колонізатори називали їх «людьми з чагарників» — бушменами. Самі ж вони називали себе по-іншому: «сан», «нама», «дамара». Усередині цих загальних ідентичностей розрізняли дрібніші народності. Їх спільним знаменником була привʼязаність до землі, яку вони, на відміну від колонізаторів, не могли сприймати як чиюсь приватну власність. Тому вільно заходили на приватні німецькі ділянки, брали там все, що хотіли, і йшли геть. Коли німці намагалися їх дисциплінувати, деякі племена, зокрема гереро й нама, вчиняли спротив.
Німці почали жорстоко придушувати цей спротив, висунули проти повстанців війська під командуванням генерала Лотара фон Троти. Фон Трота видав 2 жовтня 1904 року наказ про знищення (Vernichtungsbefehl) гереро, якщо їх знайдуть на контрольованій німцями території. Його слова були такі: «Я не пожалію ані жінок, ані дітей. Я дам наказ вигнати їх і стріляти по них». Армія під його командуванням так і чинила.
Як і в російській війні проти українців, німецьким колоніалістам на додачу до грубого насильства потрібні були ідеї, які якось виправдовували б його. Якщо росіян надихає ідея про надцінність власної цивілізації, яку вони називають «русскім міром», то німецькі колоністи в Намібії знаходили собі расові теорії, які конструювали на основі євгеніки і дарвінізму. Ієрархію більш досконалих і менш досконалих видів було застосовано не лише до рослин і тварин, але й до людей. З цього випливало, що є більш досконалі й менш досконалі раси, і перші мають право підкоряти, а за потреби навіть знищувати других. Чорношкірих зараховували до недорозвиненої раси, і всередині цієї раси бушмени займали найнижчу сходинку. Ці расові теорії за часів Третього рейху модифікували — найнижчою расою почали вважати євреїв. Словʼян теж включили до недорозвинених рас. Нацисти вирішили, що вдосконалювати людство можна, знищуючи нижчі раси. Але вони не були в цьому першопроходцями. Колонізатори з Другого рейху першими застосували методи геноциду до корінних народностей Намібії.
Серед цих методів, наприклад, було насильницьке витіснення тубільців у пустелю, де вони мали померти від голоду та спраги. Через декілька років турки застосували ті самі методи до вірмен, ассирійців і понтійських греків, змушуючи їх до маршів смерті Сирійською пустелею. Тих намібійських тубільців, які вижили, зганяли в концтабори, де вони помирали від важкої праці. Там над ними також проводили медичні експерименти, аби підтвердити расові теорії, від яких багато хто помер. Їхні черепи потім переправляли до німецьких університетів для подальших досліджень. Незабаром подібні концтабори з подібними експериментами над людьми зʼявилися вже в самій Німеччині. У результаті цих геноцидальних практик, які тривали з 1904-го по 1908 рік, знищили близько 80 % гереро й майже половину нама.
Але й після того, як жорстокість до місцевих племен припинили, ці дії ігнорували і колоністи, і Німеччина: жодного винуватця не покарали. Навіть зараз майже всі могили жертв геноциду так і залишаються скромними й невідомими, що контрастує з розкішними могилами колоністів, дехто з яких був причетний до масових убивств. Ба більше, донедавна на одному кладовищі жертв стояв камінь, який пояснював, що ті померли з якихось «таємничих» причин.
Тема геноциду в Намібії залишається дуже чутливою для німецького уряду. Хоча Німеччина повністю визнала свою відповідальність за Голокост й інші геноцидальні практики у Європі, вона затягувала з подібним визнанням щодо Намібії настільки, наскільки це було можливо. Лише у 2015-му офіційні представники уряду дозволили собі говорити про «воєнні злочини та геноцид», а у 2021 році уряд офіційно попросив вибачення. Виділили також компенсацію — 1,1 мільярда євро, яку громади, що постраждали, отримуватимуть упродовж 30 років на свій розвиток. Також повернули для перепоховання черепи жертв геноциду, які зберігали в колекціях німецьких університетських клінік, зокрема у відомій клініці Шаріте в Берліні.
Приклад Намібії показує, що навіть найпрогресивніші уряди не готові легко визнавати злочини, здійснені їхніми країнами. Потрібна кропітка робота й об’єднання зусиль держави, суспільства, кожної людини, щоб дотискати таке визнання. Інколи на це йдуть десятиліття. Але результат урешті можливий, хоча він і рідко буває повністю задовільним.