Здається, світогляд Кіссінджера ближчий до песимістичної філософії Шпенглера, і невипадково одна з його перших наукових праць присвячена філософії історії Шпенглера, Тойнбі та Канта. Філософсько-політичний світогляд Кіссінджера як теоретика міжнародних відносин можна назвати консервативним інтернаціоналізмом, який своєю чергою базується на реалізмі (Realpolitik), рівновазі сил у міждержавних відносинах і прагматизмі. Його книга «Дипломатія» стала біблією теорії реалізму. Водночас Кіссінджера складно назвати аморальним циніком, оскільки для нього найвищим моральним імперативом у міжнародній політиці є досягнення глобального порядку.
Кіссінджер є одним з небагатьох, хто, незважаючи на свою контроверсійність, досяг статусу рок-зірки у сфері зовнішньої політики та теорії міжнародних відносин. Довгий час серед західних і незахідних політиків існувала своєрідна мода на Кіссінджера, а термін «човникова дипломатія» пов’язували саме з його ім’ям.
Існує історичний анекдот на тему популярності Кіссінджера. Президент однієї країни, в яку прибув з візитом Кіссінджер у статусі державного секретаря, через дипломатичний протокол не міг зустріти його на летовищі. Тож він приїхав туди приватно і змішався з натовпом, аби побачити свого кумира.
Навіть у Радянському Союзі існувала мода на Кіссінджера. Зокрема, після виходу перекладу його об’ємної книги «Ядерна зброя і зовнішня політика» в розпал Холодної війни, 1959 року. Радянська пропаганда не могла нічого вдіяти з яскравою харизмою Кіссінджера, якого радянські можновладці ненавиділи як ідеологічного ворога і водночас інтелектом якого захоплювалися.
Головним досягненням Кіссінджера у сфері світової дипломатії вважають покращення відносин між США та Китайською Народною Республікою (КНР). Теоретично це був раціональний крок у стилі Realpolitik, спрямований на посилення розколу між двома найбільшими комуністичними державами, а відтак на послаблення загрози з їхнього боку для світу демократії. Ніксон і Кіссінджер намагалися зробити так, щоб відносини у трикутнику США – СРСР – КНР на лінії США – СРСР, а також на лінії США – КНР були сильнішими, ніж відносини між Китаєм і СРСР. Ця геополітична гра, яку майстерно вели Ніксон і Кіссінджер, нагадувала покер.
З погляду геополітики, можливо, вона тоді була доцільною, однак в далекій перспективі призвела до небезпечного для світоустрою посилення КНР, яка значно наростила свої політичні й економічні потуги після закінчення Холодної війни, що дозволило їй нарешті кинути виклик світовому порядку ліберальної демократії.
Цікаво, що насправді ідея зближення США і КНР належала не Кіссінджеру, а президентові Річарду Ніксону. Причому спочатку Кіссінджер поставився до неї дещо скептично. На думку деяких сучасних істориків, водночас справжнім ініціатором зближення був скоріше Мао, а не Ніксон – той упіймався на гачок політичної комбінації, хитро розіграної китайським диктатором, якого цікавив лише доступ до західних технологій.
Загалом у тандемі Ніксон – Кіссінджер головним генератором ідей і рушійною силою був саме тодішній президент США, тоді як Кіссінджер став медійною стороною, якій діставалася головна увага світової преси.
Як науковець Кіссінджер є надзвичайно плідним автором, а його спогади про роки праці радником президента США з національної безпеки та державного секретаря займають тисячі сторінок. Як зауважив один критик Кіссінджера, «я не знаю, чи є Кіссінджер великим письменником, але його читач напевно є великим читачем».
Геній Кіссінджера, як вважають його біографи, полягає в здатності бачити зв’язки між, здавалося б, різними явищами і концептуалізувати схеми. Кіссінджер міг зауважити, як подія в одному куточку світу може вплинути на держави, розташовані в інших півкулі чи регіоні. Біографи Кіссінджера вважають його одночасно майстром політики й інтриг, хоча, як сказав колись Наполеон про улюбленого історичного персонажа Кіссінджера – Меттерніха, той плутає політику з інтригами.
Серед заслуг Кіссінджера у світовій політиці – повернення довіри до США як до військової сили і наддержави після В’єтнамської війни, яка значно підірвала її престиж у світі.
Стосовно позиції Кіссінджера щодо України, то вона, принаймні на поверхні, пройшла певну еволюцію. Так, у березні 2014 року Кіссінджер виступав проти вступу України в НАТО, закликав до фінляндизації України, а також просив Захід «зрозуміти», що для Росії Україна нібито є «не зовсім іноземною країною». Тобто Кіссінджер намагався переконати Захід піти шляхом умиротворення замість рішучої відповіді на агресію Росії проти України.
Після початку повномасштабного вторгнення на Давоському форумі він висловився за переговори України з Росією з можливими територіальними поступками, чим також зайняв по суті проросійську позицію.
Виступаючи проти України в Альянсі, Кіссінджер, очевидно, не хотів зрозуміти, незважаючи на свій багатий політичний досвід, що гарантувати мир і безпеку Європи може лише повноправне членство України в НАТО і що агресію Кремля заохочує не сила, а, навпаки, слабкість реакції Заходу. Можливо, під впливом критики, яка спалахнула після його контроверсійних заяв, Кіссінджер нібито змінив думку – заявив, що нейтралітет України більше не має сенсу і що вона може увійти в НАТО.
Попри двозначність позиції, Кіссінджер усе-таки мусив визнати, що «Україна стала основною державою в Центральній Європі вперше в сучасній історії».
З іншого боку, Кіссінджер досі зберігає певні ілюзії стосовно Росії, вважаючи, що вона нібито «зробила вирішальний внесок у глобальну рівновагу і баланс сил упродовж більш ніж половини тисячоліття»; хоча такий глибокий знавець історії міжнародних відносин, як Кіссінджер, мусить знати, що Російська імперія, як би вона не називалася, завжди намагалася знищити або дестабілізувати правопорядок і захопити якомога більше територій сусідніх держав. Як казав американський дипломат Джордж Кеннан, для Росії її сусіди можуть бути лише васалами або ворогами. Зрозуміло, що така установка російської зовнішньої політики аж ніяк не може сприяти «глобальній рівновазі», про яку дбає Кіссінджер.
Цікаво, що сам Кіссінджер у своєму magnum opus «Дипломатія» дає більш тверезу характеристику традиційній зовнішній політиці Росії: «Царська влада в Росії була абсолютною, а отже, її правителі могли вести деспотичну зовнішню політику, засновану на особистій ненависті і ворожнечі». Він також називає Росією загрозою європейському балансу сил. Нескладно помітити, що ця традиція зовнішньої політики притаманна і сучасній Росії.
У цій же роботі Кіссінджер також розкрив причину агресивної зовнішньої політики Росії: «Ключовою характеристикою Росії, мабуть, була її парадоксальність. Росія постійно вела війни та проводила територіальні експансії, проте водночас вважала, що їй весь час хтось загрожує. Із розширенням своїх територій імперія включала в себе дедалі більше національностей. Щоб посилити централізацію влади та побороти різного роду ворожнечу між внутрішньоімперськими національностями, правителі Росії постійно вигадували міф про серйозну зовнішню загрозу, проти якої всім народам слід консолідуватися».
Як бачимо, в цьому уривку Кіссінджер мимоволі дав відповідь на питання, що людству зробити з Росією, аби вона перестала бути загрозою для миру і безпеки у світі. І ця відповідь полягає в тому, що агресивну імперію, яка є справжньою тюрмою народів, слід демонтувати.
Здається, що Кіссінджер є кращим науковцем, ніж політиком-практиком.