Яким було ваше 24 лютого?
24-го вранці ми прокинулися від вибухів на аеродромі Гостомеля — це за п'ять кілометрів від нашого будинку. Друзі звідти нам навіть надіслали відео, як висаджується російський десант. Просто не могли повірити в це і перші два дні були дезорієнтовані.
Чому відразу не поїхали?
Деякі сусіди почали швидко заправляти машини та їхати. А ми, коли отямилися, побачили, що бензину в баку мало, незрозуміло, чи вистачить навіть до Києва. Сирени не вмикали, довелося по собаці орієнтуватися – вона відчувала тривогу заздалегідь, вуха піднімала, завмирала, і шерсть на загривку настовбурчувалася. На третій день ми вже були відрізані, хліба нема, у магазинах пусто, їли минулорічну мацу. Добре, що я згадала про хлібопічку і стала в підвалі пекти хліб собі та сусідам.
Діти боялися вибухів, тож обладнали спальні місця у підвалі. Декілька сімей там жили, як оселедці в бочці – усі з дітьми. Візочок з немовлям катали прямо в коридорі.
Потім почалися проблеми зі зв'язком та інтернетом, розбили водонапірну вежу – зникла вода, тоді світло, а згодом і газ. Щоб повідомити родичам, що живі, доводилося підніматися на горище 9-поверхівки. Після першої невдалої евакуації вилізла туди – за вікнами вибухи, десь поруч стріляють, і раптом вбігає людина і наставляє на мене зброю. Я роздивилася сусіда і встигла крикнути: «Свої!»
Ви бачили, як росіяни вбивали мирних жителів?
Наприкінці першого тижня ЗСУ розбили колону росіян на Вокзальній – були бої, усе тремтіло навіть у нас у підвалі. І на цьому фоні сусіди постійно розповідали, що їхніх друзів чи родичів росіяни вбили під час спроби залишити місто, що їхні тіла неможливо забрати. Так і лежали – на машинах, на вулицях…
Коли ворожа колона проїжджала повз наш будинок, один мешканець кинув зі свого вікна коктейль Молотова і вигукнув: «Слава Україні!» По вікнах дали автоматну чергу. Багато ресурсів опублікували фото розстріляних вікон із видом на церкву – так от, це вікна нашого будинку на Б. Хмельницького, 2.
Тоді один російський танк зупинився просто навпроти вікна нашої квартири, спрямувавши дуло в наш бік. Коли від'їхав, на газоні лишилися пляшки з-під дорогого віскі та пакунки з чипсами, вкрадені з магазину.
За вашим же будинком розташована братська могила...
...Так і є: там у мішках 11 березня 2022 року поховали 76 загиблих – тоді росіяни вперше дозволили зібрати тіла, що лежали на вулицях. Потім ховали ще, і це не рахуючи тих, кого закопали у дворах, на городах і клумбах. А скільки тіл лежало в підвалах і гаражах в інших районах – на Яблунській, біля скляного заводу тощо. Плюс цілий сектор безіменних могил на цвинтарі, де лежать люди, яких так і не вдалося ідентифікувати.
Загинув молодий вожатий, який возив наших дітей до таборів – Артур Руденко, після звільнення міста його тіло знайшли у братській могилі в Мироцькому.
Ще одна загибла знайома – Жанна Каменєва. Я часто приходила в її магазин за овочами, фруктами, молоком. Знайшли її вигорілий автомобіль – шукали довго, оскільки він був синього кольору, а від вогню став попелястим. 5 березня Жанна намагалася вивезти жінку з дівчинкою-школяркою і ще одну дівчину, і на одному перехресті їхню машину розстріляв російський БТР. Знайшли лише у квітні.
Місто було в повній блокаді – ані продуктів, ані комунікацій. Як виживали люди?
Поки був газ, іноді забігала з підвалу до квартири дітям щось приготувати, а потім уже готувала тільки на вулиці в бочках чи на багатті під канонаду. У хвилини затишшя чоловіки ламали паркани, тягли дошки з будівельних майданчиків, розводили багаття просто в арці будинку. Вхід підірваний, вода зі стелі тече, світла немає.
Першого тижня діти не виходили з підвалу – дуже їм страшно було. А коли стало зовсім холодно, ми та ще кілька сімей перебралися в маленький тамбур між квартирами. Тісно, зате тепло.
Тоді ж наші місця в підвалі зайняли біженці з Ворзеля та Гостомеля, які втратили свої будинки. Ключі передавали з рук у руки, перед евакуацією ми зробили в підвалі запас води, доки вона не пропала остаточно, їжу якусь суху залишили, консерви.
Ті, хто сміливіший, обмотувалися білими ганчірками і виходили з піднятими руками, шукали залишки їжі в магазинах. Адже поставок не було з перших днів, а ліки з аптек на другий день передали до лікарні, щоб захистити від мародерів.
Як окупанти поводилися з українськими медиками та волонтерами?
Машини швидкої допомоги росіяни розстрілювали; волонтерів, які намагалися провезти гуманітарку, вбили. В інших районах – на Склозаводській, Яблунській – стояли кадировці. Розповідали, що вони могли розстрілювати упритул. А в центрі переважно молодики були.
Наша багатоповерхівка стоїть поряд з мерією – це зіграло свою роль, коли відкрили зелені коридори. Але від самого початку деякі райони були відрізані, туди не могли дістатися волонтери – ані ліки доставити, ані людей евакуювати. 9 березня прийшли до мерії – на точку евакуації.
Росіяни довго не давали евакуювати людей. Як це тоді відбувалося в Бучі?
Холодно, сніг іде, чути вибухи недалеко, снаряд потрапляє в будинок на Києво-Мироцькій, а ми стоїмо, чекаємо... Повз проїжджає рашистська БМП, зверху – чоловік вісім з автоматами напоготові, на плечах гранатомети, один зі снайперською гвинтівкою стежить. Усі молоді, років 18-20. Чекали п'ять годин на холоді — діти, люди похилого віку, інваліди, але того дня автобуси не приїхали, не пропустила російська сторона.
Окремо стояла колона приватних машин, яка готувалася їхати за автобусами – їм теж не дозволили, хоча коридор був погоджений на державному рівні. Але хтось психанув – поїхав першим, за ним решта. Ми тоді не наважилися, проте з нетерпінням чекали на новини – першопрохідці щасливо доїхали. Наступного дня сформувалася така сама колона – з білими пов'язками, наклейками «Діти» на вікнах. Кожен намагався взяти в машину максимальну кількість пасажирів – наприклад, ми їхали із сім'єю, з якою тулилися в тамбурі – троє жінок, троє дітей і чоловік за кермом. Тоді ж, 10 березня, пропустили перші 50 автобусів з дітьми, жінками та інвалідами.
У тих, які виїжджали 9-го, росіяни забирали телефони або ламали сімки. Але ми знайшли старі мобілки і залишили їх на видному місці, а нові сховали в машині під килимки.
Ви пам'ятаєте, як виглядала дорога, якою вас евакуювали? Що ви бачили?
По обидві сторони дороги – зруйновані будинки, снаряди, що не розірвалися; біля «Епіцентру» – розстріляна машина з мертвими тілами всередині, я навіть колір волосся жінки розгледіла – руде. Повернувши в бік Ворзеля, побачили вигорілу машину з білими ганчірками і написом «Діти». Подумали – скільки таких машин зустрінемо дорогою і чи не опинимося серед них. Моя подруга має доньку – її однокласницю з родиною розстріляли в такому самому легковику. Батьки вижили, дівчинка – ні.
Маршрут було суворо узгоджено і прописано – з Бучі в бік Ворзеля, через російські блокпости. Дорогою йшли колони російської техніки, море танків і БМП, та й у кожному дворі у приватному секторі їхня техніка стояла.
Нам вистачило палива до першої київської заправки, дуже боялися, що зупинимося посеред дороги чи наїдемо на якийсь шматок металу і проб'ємо шини. Родичі радили перепочити, помитися, адже без води стільки днів – по підвалах і тамбурах, але я сказала, що відмиємося вже у Львові.
У Львові переночували, звідти автобусом МЗС Ізраїлю – до Перемишля, там зв'язалися із «Сохнутом», пройшли у Варшаві консульську перевірку та прилетіли до Ізраїлю.
Замість післямови
Коли я пішла з мерії працювати в «Сохнут», на моє місце у відділ житлово-комунального господарства прийшла Маргарита Чекмарьова. На початку березня з чоловіком і двома дітьми вона намагалася виїхати – машину розстріляв російський БТР. Маргарита з дітьми загинула на місці, а чоловіка викинуло в кювет і відірвало ногу, але він вижив і давав свідчення.
Сусідів наших друзів розстріляли на перетині Києво-Мироцької та Вокзальної – їхні тіла залишилися в машині.
Від дядька моєї подруги майже нічого не залишилося – не знаю, чим вони стріляли по верхніх поверхах, але його останки зіскрібали зі стін. Наче й не було людини.
Мама співробітника мого чоловіка померла, сидячи в льоху – просто у дворі поховали.
Є зниклі безвісти – сім'я однокласника моєї старшої доньки, наприклад. Батьків хлопчика, який ходив до дитячого садка з моєю молодшою дочкою, теж не можуть знайти. І ще багато зниклих, яких я знала візуально, зустрічаючи в магазинах, поліклініці…
Одну людину за 60 вдалося вивезти по єврейській лінії – у неї не було інтернету, я з Польщі відстежувала зелені коридори і відправляла йому СМС, як дійти з Лісової Бучі до точки евакуації. А Геннадія Ханеса – хірурга з Охматдиту – неможливо було евакуювати, він усю окупацію пережив у Бучі.
У нашому місті можна зібрати набагато страшніші свідчення. Знаю чоловіка, який залишився і ховав старих померлих людей на городах.
***
У мене була подруга із Санкт-Петербурга. Її чоловік – з Бучі. Вступив у тероборону, розвозив гуманітарну допомогу. Навесні 2022 року зник безвісти. Лише в липні його тіло виявили під Мироцьким. Вони останніми роками окремо жили. Я написала Свєті, мовляв, Льоша загинув. Вона подякувала, але додала: Віко, не ображайся, але незабаром такої держави, як Україна, не буде на карті світу. Насправді це все, що нам потрібно знати про росіян.
