![](https://i.lb.ua/112/44/625a6e91f414e.jpeg)
Міська рада. “Тут все, як на Майдані”
Перед будинком міської ради, де з моменту звільнення Бучі, крім влади, працюють місцевий ЦНАП, волонтерський штаб і Червоний Хрест, – трохи більше ніж сотня городян. Очікують початку роботи, розділившись на дві черги. Одна – до міських служб, які приймають заяви про завдані росіянами збитки, інша – до Червоного Хреста, який роздає постраждалим від окупації по 2,5 тисячі гривень.
Волонтерка Червоного Хреста Каріна (громадянка Білорусі, у грудні минулого року виїхала з країни через політичні міркування) чистою білоруською мовою і з інтонаціями, які дещо нагадують манеру спілкування диктатора з її рідних країв, вимагає, щоб черга вишикувалась і зробила коридор. Люди реагують мляво, і лукашенківські нотки звучать гучніше.
Усередині LB.ua зустрічає радниця міського голови Бучі Михайлина Скорик. Колись наша колега, журналістка “Лівого берега”, нині вона належить до чільних координаторів місцевого гуманітарного штабу.
– Тут все, як на Майдані, – каже вона, показуючи на людський мурашник навколо. – Суміш влади, волонтерів і військових… Ініціативний хаос, трохи анархія, але все крутиться і працює.
Ми йдемо на засідання гуманітарного штабу, керівників якого мер уперше збирає разом.
– Досі всі працювали автономно, кожен на своєму напрямку, збиралися в обмеженому складі, – розповідає Михайлина. – Але люди повертаються до міста, в тому числі керівники та працівники комунальних служб – їх уже понад 150 осіб. І людям потрібно бачити одне одного, бачити, що все працює.
Мер зажадав, щоб усі керівники підрозділів і служб міста повернулися, додає вона. Інакше – звільнення. Виняток – для мам з дітьми. Є й ті, хто вже звільнився сам.
Засідання штабу спочатку нагадує типовий виконком. Міський голова перелічує проблеми: електрики немає, але ремонтники працюють; воду подали, проте не всюди, “пити можна”; найбільша проблема – зв’язок, обіцяють один Starlink; газопостачання потроху відновлюють…
![](https://i.lb.ua/001/55/625a6c268492d.jpeg)
Схожість з мирним виконкомом закінчується, коли починають говорити про поховання.
– Морги переповнені, ми маємо забирати тіла з трьох моргів – місцевого, з Києва та Білої Церкви, – говорить Анатолій Федорук. – Потрібно організувати підвіз рідних, які мають забирати тіла.
![Анатолій Федорук](https://i.lb.ua/096/28/625a6e81ea541.jpeg)
Мер підвищує голос і жорстко попереджає:
– Приватні компанії: усі ці “Рога і копита”, “Останні спочинки” та всі інші – більше на кладовища не заходять! Передайте всім! Труни, хрести, копання могил – усе за рахунок міста. Щоб не було спекуляцій. Поводять себе (приватні похоронні служби. – LB.ua) – як нелюди. 20 тисяч за похорон – що це таке?!
– Є і 40 тисяч, і 60! – не менш емоційно уточнює хтось із присутніх.
Помітно, що ця тема зачіпає людей значно більше, ніж відсутність електрики чи води.
За офіційними даними, у Бучі вбили 403 мешканців. Проте все ще триває пошук тіл і їхня ексгумація. Також триває пошук у решті населених пунктів Бучанської ОТГ (окрім самої Бучі, це селища Ворзель і Бабинці та 11 сіл: Блиставиця, Буда-Бабинецька, Вороньківка, Гаврилівка, Здвижівка, Мироцьке, Луб’янка, Раківка, Синяк, Тарасівщина, Червоне. – LB.ua).
![](https://i.lb.ua/039/03/624e0a42bd95b.jpeg)
Більшість убитих удалось ідентифікувати відразу, однак є тіла в такому стані, що єдиний спосіб ідентифікації – аналіз ДНК. Її зразки беруть у всіх убитих.
Наостанок виступає керівник районної ТрО. Просить: на території району росіяни викопали щонайменше тисячу капонірів (умовно кажучи, окопів для захисту бронетехніки. – LB.ua), їх потрібно засипати.
– Вони (російські війська. – LB.ua) можуть повернутися, – попереджає.
Уже після наради Михайло Величко з місцевої ТрО запрошує LB.ua на урочистість – у сусідньому Ворзелі братимуть шлюб одразу дві пари тероборонців.
![](https://i.lb.ua/054/28/625d32c393f9e.jpeg)
– Це гарна, символічна історія, – каже.
У коридорі мерії ловимо на хвильку міського голову.
– Коли, за вашими оцінками, мешканці зможуть повернутися в місто?
– Мешканці зможуть повертатися після великої перемоги, яка обов’язково буде, – відповідає. – Військові говорять про загрозу з півночі – вона нікуди не зникла. Якщо люди повернуться в місто, ми можемо отримати (у разі бойових дій. – LB.ua) ту саму ситуацію з виходом (евакуацією. – LB.ua) цивільних громадян, а для військових, звичайно, це великий дискомфорт. Ми розраховуємо, що люди, які вимушено полишили місто, будуть із розумінням ставитися до тих процесів, які відбуваються.
При цьому мер визнає: місто наповнюється транспортом, люди повертаються. Проте говорити про капітальні видатки: ремонт пошкоджених будинків і будівництво нових – наразі передчасно.
– У країні триває війна. Агресія може бути знову, – застерігає Анатолій Федорук. – Тому ми проводимо лише ті роботи, які забезпечують життя людей, які були в окупації, і тих, хто повернувся. Відновлюємо критичну інфраструктуру.
![](https://i.lb.ua/036/12/625d33af31e33.jpeg)
Тарас В'язовченко, депутат Ірпінської міськради, волонтер, який координує роботу груп розмінування, згоден, що не варто поспішати з поверненням.
– Дороги вже більш-менш розміновані в Ірпені, Бучі і навіть далі – на Варшавській трасі. Але залишається ще багато “сюрпризів” – мін у парках, біля дерев, під автівками, – каже він. – Люди, які зараз приїжджають, не розуміють, наскільки це небезпечно.
![Тарас В’язовченко та Михайлина Скорик](https://i.lb.ua/109/27/625d3673e369c.jpeg)
За словами Тараса, потрібно, щоб сапери перевірили приватний сектор в окупованих раніше районах – там можуть бути розтяжки:
– Помешкання мінували, були випадки, що залишали мобільний телефон, а під ним «сюрприз». І якщо людина його візьме, то може залишитися без руки. Ми знайшли автівку, в якій орки залишили гранату під сидінням, якби людина посунула сидіння вперед чи назад – вона вибухнула б. Також росіяни залишили багато бойових комплектів – мінометних, танкових. Якщо на подвір’ї хтось таке знаходить, потрібно викликати відповідні служби, у жодному разі не можна чіпати снаряд самому.
Тарас розповідає: в одному з найбільш густонаселених районів Ірпеня снаряд від «града» не розірвався, прошив крізь «мерседес» і застряг між ним і землею. Його важко розмінувати, бо є ризик, що вибух зруйнує навколишні багатоповерхівки.
Тим часом на вулиці співробітники прокуратури, змусивши на якийсь час волонтерку з Білорусі замовкнути, закликають городян давати свідчення про злочини росіян.
![Анатолій Федорук](https://i.lb.ua/068/58/625a6bea94d00.jpeg)
Їх, облишивши чергу, оточують люди.
– Я бачила тіла, – стверджує літня жінка.
– Ви бачили, як цих людей убили? – уточнює прокурор.
– Ні, я лише бачила тіла. Але я бачила багато, – наполягає вона, вимагаючи записати її телефон.
– Я бачив, як убивали. Я пам’ятаю обличчя чотирьох убивць, я чув їхні імена, – емоційно каже чоловік у куртці ірпінського водоканалу. – Я їх уже не забуду ніколи.
Гуманітарний хаб. Продуктів багато, бракує рук
![Черга за продуктами](https://i.lb.ua/035/32/625a6f4267108.jpeg)
На території ОТГ місцева влада розгорнула 25 пунктів роздачі продуктів, ліків, одягу та предметів побуту. Ще якусь кількість відкрили пластуни, представники релігійних організацій. В умовах, коли не працюють заклади торгівлі, від цих пунктів, без перебільшення, залежить виживання людей.
За словами Анатолія Федорука, місто також змушене взяти на себе логістичну місію:
– Буча на слуху в усього світу, тому допомога йде саме сюди. При тому є міста і села, які постраждали значно більше, а про них ніхто не знає. Тому ми маємо приймати і роздавати цю допомогу всім іншим.
Ми їдемо до Бучанської української гімназії. У мирному житті – однієї з кращих шкіл області, що регулярно потрапляла в різноманітні рейтинги зразкових навчальних закладів країни. Зараз тут найбільший гуманітарний хаб регіону.
![](https://i.lb.ua/060/56/625a6edc174f4.jpeg)
На подвір’ї школи – черга за продуктами. Чимало людей просто чекають, поки від генераторів зарядяться їхні телефони. Мобільний зв'язок уже більш-менш стабільний, а от з інтернетом – практично базовою потребою сучасної людини – все ще є проблеми.
Поруч окремо роздають свіже м’ясо представники відомого українського виробника курятини.
![](https://i.lb.ua/048/44/625a6ed050b0e.jpeg)
– Зараз їжі достатньо, – зазначає Михайлина. – Учора була показова історія: людина відмовилася від тушонки, а попросила устриць. Казала, вчора сусідці давали, то дайте й мені. Це гарний знак – отже, базові потреби ми забезпечили.
Коридори та класи школи справді заповнені коробками, мішками, різноманітними пакунками з продуктами, побутовою хімією, ліками.
![](https://i.lb.ua/086/19/625a6ef6825af.jpeg)
Найбільша проблема – відсортувати допомогу. Хоч зараз у школі працює понад 50 співробітників міських служб і стільки само волонтерів, розповідає керівник хабу Олег Цимбал (у мирному житті – начальник відділу освіти Бучанської міської ради), рук відчутно бракує. Особливо кваліфікованих: сортувати ліки доводиться самим лікарям.
![](https://i.lb.ua/039/26/625d39279607a.jpeg)
![](https://i.lb.ua/011/08/625a6f2a6e43d.jpeg)
Також надходять продукти, які потрібно зберігати в холодильниках, а ті не працюють через брак електроенергії – і це може стати додатковою проблемою.
А ще волонтери шукають, кому віддати велику партію дитячих підгузок – у Бучі, яка традиційно була містом молодих сімей з дітьми, попит на них практично відсутній.
![](https://i.lb.ua/124/56/625a6e9dcfbc5.jpeg)
Дітей на вулицях справді дуже мало. І майже всі, з ким вдалося поговорити, кажуть, що повернулися в місто вже після його звільнення.
![](https://i.lb.ua/074/07/625a6eea166fb.jpeg)
На подвір'ї школи знайомимось з Юрієм. Він один з тих, хто свідомо вирішив не евакуюватися.
Про життя під окупацією згадує скупо, однак з посмішкою.
– Вони (росіяни. – LB.ua) тут ганяли вночі по вулицях, а ми включили українських пісень – “Несе галя воду, коромисло гнеться” – то вони почали з розуму сходити, почали по нас стрілять. Не любили вони українських пісень, дуже.
– Ви говорили з ними?
– Ні! А про що з ними говорити?
Наостанок Юрій просить LB.ua навідатися до його сусідів. Каже, що поруч упродовж усієї окупації прожила жінка з трьома маленькими дітьми та матір'ю-інвалідом. Розгортає папірець, на якому записано її телефон:
– Ось, запишіть. Поїдьте до них, будь ласка, бо їм потрібна допомога!
Шлюб під час війни. Фотосесія в камуфляжі
Після гуманітарного хабу поспішаємо в сусідній Ворзель – на шлюбну церемонію. Одружуються відразу дві пари з тероборони Бучанського району – Тетяна і Максим та Тетяна і Костянтин.
![](https://i.lb.ua/058/49/625a6c5f8ab44.jpeg)
![](https://i.lb.ua/031/22/625a6c445469a.jpeg)
При вході у храм скромно примостились два АК-74 – двоє бійців тероборони не здогадалися залишити їх деінде, а в церкву брати зброю було недоречно. Утім зброя під пильним контролем.
![](https://i.lb.ua/111/53/625d425d470e8.jpeg)
Про саму церемонію писати не буду – весільні фото та відео потрібно розглядати, а не переповідати словами.
![](https://i.lb.ua/049/42/625a6d54de775.jpeg)
![](https://i.lb.ua/070/00/625a6d691ffdf.jpeg)
![](https://i.lb.ua/059/52/625a6d5ed4c4b.jpeg)
![](https://i.lb.ua/041/34/625a6d4c46453.jpeg)
![](https://i.lb.ua/081/11/625a6d7436673.jpeg)
![](https://i.lb.ua/102/32/625a6d893edcc.jpeg)
![](https://i.lb.ua/010/04/625a6dacd0a8b.jpeg)
![](https://i.lb.ua/002/59/625a6da4738bd.jpeg)
Вінчання тероборонців мало стати оптимістичним фіналом розповіді про те, як звільнене від окупантів місто повертається до життя. Проте попереду нас чекала поїздка до багатодітної родини, про яку розповідав Юрій.
Війна і діти. “У мене внук досі не говорив. А зараз знає: “Ховайся, стріляють”. Це його перші слова”
Перед візитом Михайлина під зав'язку набиває салон і багажник свого компактного Mitsubishi Colt продуктами – крупами, дитячим харчуванням, мішками з картоплею, консервами та солодощами.
Це дивний випадок, переконує вона, бо волонтери насамперед шукають такі родини в потребі і практично всі вони вже на контролі. Але трійко маленьких дітей – саме той випадок, коли варто все перевірити.
За вказаною Юрієм адресою – скромна чотириповерхівка. У дворі – розстріляний з усіх боків автомобіль.
– Евакуаційний, – пояснює Тарас В’язовченко і присідає подивитися, чи не залишили росіяни під авто ще один свій “сюрприз”.
У цей момент з салону через розбиту задню шибку вискакує здоровенний кіт і без поспіху йде геть, не реагуючи на наше “киць-киць”.
![](https://i.lb.ua/109/40/625d3ce6ac5b0.jpeg)
На останньому поверсі будинку знаходимо потрібну квартиру. У відповідь на стукіт чуємо пропозицію заходити – двері не зачинені.
У маленькій кімнаті нас зустрічає Валя. На шафі над нею – васильківський півник, який уже став одним із символів війни. Поруч з жінкою на ліжку дрімають закутані в численні ковдри та рушники двійко немовлят, її онучки – 4-місячні близнючки Емма і Мія.
![](https://i.lb.ua/027/29/625d7f0e23168.jpeg)
Їхня мама, Леся, зі старшим сином Давидом (два рочки та сім місяців) пішла до міської ради.
– Коли бомбило, я їх (дітей. – LB.ua) накривала собою, – згадує Валя. – А потім до мене дійшло: якщо я першою отримаю (поранення. – LB.ua), я ж їх усіх придушу собою. Інша донька з онучкою в Ірпені, їх будинок узагалі розбомбили.
– Виїхати ми ніяк не могли, я інвалід, не ходжу. А донька не може ж візок з дітьми штовхати і ще й мій інвалідний візок. А ще хлопчик наш – шило, гіперактивний, – пояснює Валентина. Додає: їхнього батька, ймовірно, убили росіяни. Однак підтвердження поки що не мають.
– Ви готові виїжджати, якщо ми все організуємо? – запитує Михайлина.
– Звичайно.
Жінка каже: їжа, дитяче харчування та підгузки є – приносять сусіди.
– Перші десять днів (бойових дій у місті. – LB.ua) взагалі нічого не їли. Ніби й була картопля своя і помідори. Але коли бомблять, думаєш лише про те, щоб ці дітки вціліли, – Валя починає схлипувати.
Продовжує: у доньки пропало молоко, перейшли на дитяче харчування, тому постійно потрібна гаряча вода, яку доводиться і зараз гріти у дворі на газовому пальнику – його подарувала Марина Порошенко після відвідин Бучі. До того доводилося гріти воду просто на вогнищі.
– Діти вже майже два місяці не купані, – скаржиться їхня бабуся. – А як купати? Холодно, води немає. На чому гріти – на багатті?
Вона знову згадує дні, коли війна була поруч.
– Коли почалися бомбардування, ми їх постійно на руках гойдали, спали на підлозі. Літаки літали, десантники спускались, я думала, що вони спустяться прямо мені на балкон. Під вікном бігали, стріляли... У мене внук досі не говорив. А зараз знає: “Ховайся, стріляють”. Це його перші слова.
Жінка зізнається: переживала, що збожеволіє. І навіть зараз, коли окупанти пішли, страх залишився.
– Тоді боялись, щоб ніхто не зайшов. Ми дві жінки, що ми їм зробимо? Ми і зараз боїмося – навіть машин. Починають машини гудіти, і мені, 59-річній жінці, страшно. Я думаю, що це вже йдуть (окупанти. – LB.ua). Бо ми зараз без світла, газу, води та інформації.
– Ці діти нас урятували – ми так із дочкою думаємо, – переконана вона. – Ми сиділи з ними на підлозі, і дочка казала: “Мамо, невже вони помруть? Невже вони помруть?” Вижили…
Над матеріалом також працювали Олег Захаров, Євген Гарбаренко, Олег Омельченко, Владислав Кузніченко, Владислав Самусенко.