Міська рада. “Тут все, як на Майдані”
Перед будинком міської ради, де з моменту звільнення Бучі, крім влади, працюють місцевий ЦНАП, волонтерський штаб і Червоний Хрест, – трохи більше ніж сотня городян. Очікують початку роботи, розділившись на дві черги. Одна – до міських служб, які приймають заяви про завдані росіянами збитки, інша – до Червоного Хреста, який роздає постраждалим від окупації по 2,5 тисячі гривень.
Волонтерка Червоного Хреста Каріна (громадянка Білорусі, у грудні минулого року виїхала з країни через політичні міркування) чистою білоруською мовою і з інтонаціями, які дещо нагадують манеру спілкування диктатора з її рідних країв, вимагає, щоб черга вишикувалась і зробила коридор. Люди реагують мляво, і лукашенківські нотки звучать гучніше.
Усередині LB.ua зустрічає радниця міського голови Бучі Михайлина Скорик. Колись наша колега, журналістка “Лівого берега”, нині вона належить до чільних координаторів місцевого гуманітарного штабу.
– Тут все, як на Майдані, – каже вона, показуючи на людський мурашник навколо. – Суміш влади, волонтерів і військових… Ініціативний хаос, трохи анархія, але все крутиться і працює.
Ми йдемо на засідання гуманітарного штабу, керівників якого мер уперше збирає разом.
– Досі всі працювали автономно, кожен на своєму напрямку, збиралися в обмеженому складі, – розповідає Михайлина. – Але люди повертаються до міста, в тому числі керівники та працівники комунальних служб – їх уже понад 150 осіб. І людям потрібно бачити одне одного, бачити, що все працює.
Мер зажадав, щоб усі керівники підрозділів і служб міста повернулися, додає вона. Інакше – звільнення. Виняток – для мам з дітьми. Є й ті, хто вже звільнився сам.
Засідання штабу спочатку нагадує типовий виконком. Міський голова перелічує проблеми: електрики немає, але ремонтники працюють; воду подали, проте не всюди, “пити можна”; найбільша проблема – зв’язок, обіцяють один Starlink; газопостачання потроху відновлюють…
Схожість з мирним виконкомом закінчується, коли починають говорити про поховання.
– Морги переповнені, ми маємо забирати тіла з трьох моргів – місцевого, з Києва та Білої Церкви, – говорить Анатолій Федорук. – Потрібно організувати підвіз рідних, які мають забирати тіла.
Мер підвищує голос і жорстко попереджає:
– Приватні компанії: усі ці “Рога і копита”, “Останні спочинки” та всі інші – більше на кладовища не заходять! Передайте всім! Труни, хрести, копання могил – усе за рахунок міста. Щоб не було спекуляцій. Поводять себе (приватні похоронні служби. – LB.ua) – як нелюди. 20 тисяч за похорон – що це таке?!
– Є і 40 тисяч, і 60! – не менш емоційно уточнює хтось із присутніх.
Помітно, що ця тема зачіпає людей значно більше, ніж відсутність електрики чи води.
За офіційними даними, у Бучі вбили 403 мешканців. Проте все ще триває пошук тіл і їхня ексгумація. Також триває пошук у решті населених пунктів Бучанської ОТГ (окрім самої Бучі, це селища Ворзель і Бабинці та 11 сіл: Блиставиця, Буда-Бабинецька, Вороньківка, Гаврилівка, Здвижівка, Мироцьке, Луб’янка, Раківка, Синяк, Тарасівщина, Червоне. – LB.ua).
Більшість убитих удалось ідентифікувати відразу, однак є тіла в такому стані, що єдиний спосіб ідентифікації – аналіз ДНК. Її зразки беруть у всіх убитих.
Наостанок виступає керівник районної ТрО. Просить: на території району росіяни викопали щонайменше тисячу капонірів (умовно кажучи, окопів для захисту бронетехніки. – LB.ua), їх потрібно засипати.
– Вони (російські війська. – LB.ua) можуть повернутися, – попереджає.
Уже після наради Михайло Величко з місцевої ТрО запрошує LB.ua на урочистість – у сусідньому Ворзелі братимуть шлюб одразу дві пари тероборонців.
– Це гарна, символічна історія, – каже.
У коридорі мерії ловимо на хвильку міського голову.
– Коли, за вашими оцінками, мешканці зможуть повернутися в місто?
– Мешканці зможуть повертатися після великої перемоги, яка обов’язково буде, – відповідає. – Військові говорять про загрозу з півночі – вона нікуди не зникла. Якщо люди повернуться в місто, ми можемо отримати (у разі бойових дій. – LB.ua) ту саму ситуацію з виходом (евакуацією. – LB.ua) цивільних громадян, а для військових, звичайно, це великий дискомфорт. Ми розраховуємо, що люди, які вимушено полишили місто, будуть із розумінням ставитися до тих процесів, які відбуваються.
При цьому мер визнає: місто наповнюється транспортом, люди повертаються. Проте говорити про капітальні видатки: ремонт пошкоджених будинків і будівництво нових – наразі передчасно.
– У країні триває війна. Агресія може бути знову, – застерігає Анатолій Федорук. – Тому ми проводимо лише ті роботи, які забезпечують життя людей, які були в окупації, і тих, хто повернувся. Відновлюємо критичну інфраструктуру.
Тарас В'язовченко, депутат Ірпінської міськради, волонтер, який координує роботу груп розмінування, згоден, що не варто поспішати з поверненням.
– Дороги вже більш-менш розміновані в Ірпені, Бучі і навіть далі – на Варшавській трасі. Але залишається ще багато “сюрпризів” – мін у парках, біля дерев, під автівками, – каже він. – Люди, які зараз приїжджають, не розуміють, наскільки це небезпечно.
За словами Тараса, потрібно, щоб сапери перевірили приватний сектор в окупованих раніше районах – там можуть бути розтяжки:
– Помешкання мінували, були випадки, що залишали мобільний телефон, а під ним «сюрприз». І якщо людина його візьме, то може залишитися без руки. Ми знайшли автівку, в якій орки залишили гранату під сидінням, якби людина посунула сидіння вперед чи назад – вона вибухнула б. Також росіяни залишили багато бойових комплектів – мінометних, танкових. Якщо на подвір’ї хтось таке знаходить, потрібно викликати відповідні служби, у жодному разі не можна чіпати снаряд самому.
Тарас розповідає: в одному з найбільш густонаселених районів Ірпеня снаряд від «града» не розірвався, прошив крізь «мерседес» і застряг між ним і землею. Його важко розмінувати, бо є ризик, що вибух зруйнує навколишні багатоповерхівки.
Тим часом на вулиці співробітники прокуратури, змусивши на якийсь час волонтерку з Білорусі замовкнути, закликають городян давати свідчення про злочини росіян.
Їх, облишивши чергу, оточують люди.
– Я бачила тіла, – стверджує літня жінка.
– Ви бачили, як цих людей убили? – уточнює прокурор.
– Ні, я лише бачила тіла. Але я бачила багато, – наполягає вона, вимагаючи записати її телефон.
– Я бачив, як убивали. Я пам’ятаю обличчя чотирьох убивць, я чув їхні імена, – емоційно каже чоловік у куртці ірпінського водоканалу. – Я їх уже не забуду ніколи.
Гуманітарний хаб. Продуктів багато, бракує рук
На території ОТГ місцева влада розгорнула 25 пунктів роздачі продуктів, ліків, одягу та предметів побуту. Ще якусь кількість відкрили пластуни, представники релігійних організацій. В умовах, коли не працюють заклади торгівлі, від цих пунктів, без перебільшення, залежить виживання людей.
За словами Анатолія Федорука, місто також змушене взяти на себе логістичну місію:
– Буча на слуху в усього світу, тому допомога йде саме сюди. При тому є міста і села, які постраждали значно більше, а про них ніхто не знає. Тому ми маємо приймати і роздавати цю допомогу всім іншим.
Ми їдемо до Бучанської української гімназії. У мирному житті – однієї з кращих шкіл області, що регулярно потрапляла в різноманітні рейтинги зразкових навчальних закладів країни. Зараз тут найбільший гуманітарний хаб регіону.
На подвір’ї школи – черга за продуктами. Чимало людей просто чекають, поки від генераторів зарядяться їхні телефони. Мобільний зв'язок уже більш-менш стабільний, а от з інтернетом – практично базовою потребою сучасної людини – все ще є проблеми.
Поруч окремо роздають свіже м’ясо представники відомого українського виробника курятини.
– Зараз їжі достатньо, – зазначає Михайлина. – Учора була показова історія: людина відмовилася від тушонки, а попросила устриць. Казала, вчора сусідці давали, то дайте й мені. Це гарний знак – отже, базові потреби ми забезпечили.
Коридори та класи школи справді заповнені коробками, мішками, різноманітними пакунками з продуктами, побутовою хімією, ліками.
Найбільша проблема – відсортувати допомогу. Хоч зараз у школі працює понад 50 співробітників міських служб і стільки само волонтерів, розповідає керівник хабу Олег Цимбал (у мирному житті – начальник відділу освіти Бучанської міської ради), рук відчутно бракує. Особливо кваліфікованих: сортувати ліки доводиться самим лікарям.
Також надходять продукти, які потрібно зберігати в холодильниках, а ті не працюють через брак електроенергії – і це може стати додатковою проблемою.
А ще волонтери шукають, кому віддати велику партію дитячих підгузок – у Бучі, яка традиційно була містом молодих сімей з дітьми, попит на них практично відсутній.
Дітей на вулицях справді дуже мало. І майже всі, з ким вдалося поговорити, кажуть, що повернулися в місто вже після його звільнення.
На подвір'ї школи знайомимось з Юрієм. Він один з тих, хто свідомо вирішив не евакуюватися.
Про життя під окупацією згадує скупо, однак з посмішкою.
– Вони (росіяни. – LB.ua) тут ганяли вночі по вулицях, а ми включили українських пісень – “Несе галя воду, коромисло гнеться” – то вони почали з розуму сходити, почали по нас стрілять. Не любили вони українських пісень, дуже.
– Ви говорили з ними?
– Ні! А про що з ними говорити?
Наостанок Юрій просить LB.ua навідатися до його сусідів. Каже, що поруч упродовж усієї окупації прожила жінка з трьома маленькими дітьми та матір'ю-інвалідом. Розгортає папірець, на якому записано її телефон:
– Ось, запишіть. Поїдьте до них, будь ласка, бо їм потрібна допомога!
Шлюб під час війни. Фотосесія в камуфляжі
Після гуманітарного хабу поспішаємо в сусідній Ворзель – на шлюбну церемонію. Одружуються відразу дві пари з тероборони Бучанського району – Тетяна і Максим та Тетяна і Костянтин.
При вході у храм скромно примостились два АК-74 – двоє бійців тероборони не здогадалися залишити їх деінде, а в церкву брати зброю було недоречно. Утім зброя під пильним контролем.
Про саму церемонію писати не буду – весільні фото та відео потрібно розглядати, а не переповідати словами.
Вінчання тероборонців мало стати оптимістичним фіналом розповіді про те, як звільнене від окупантів місто повертається до життя. Проте попереду нас чекала поїздка до багатодітної родини, про яку розповідав Юрій.
Війна і діти. “У мене внук досі не говорив. А зараз знає: “Ховайся, стріляють”. Це його перші слова”
Перед візитом Михайлина під зав'язку набиває салон і багажник свого компактного Mitsubishi Colt продуктами – крупами, дитячим харчуванням, мішками з картоплею, консервами та солодощами.
Це дивний випадок, переконує вона, бо волонтери насамперед шукають такі родини в потребі і практично всі вони вже на контролі. Але трійко маленьких дітей – саме той випадок, коли варто все перевірити.
За вказаною Юрієм адресою – скромна чотириповерхівка. У дворі – розстріляний з усіх боків автомобіль.
– Евакуаційний, – пояснює Тарас В’язовченко і присідає подивитися, чи не залишили росіяни під авто ще один свій “сюрприз”.
У цей момент з салону через розбиту задню шибку вискакує здоровенний кіт і без поспіху йде геть, не реагуючи на наше “киць-киць”.
На останньому поверсі будинку знаходимо потрібну квартиру. У відповідь на стукіт чуємо пропозицію заходити – двері не зачинені.
У маленькій кімнаті нас зустрічає Валя. На шафі над нею – васильківський півник, який уже став одним із символів війни. Поруч з жінкою на ліжку дрімають закутані в численні ковдри та рушники двійко немовлят, її онучки – 4-місячні близнючки Емма і Мія.
Їхня мама, Леся, зі старшим сином Давидом (два рочки та сім місяців) пішла до міської ради.
– Коли бомбило, я їх (дітей. – LB.ua) накривала собою, – згадує Валя. – А потім до мене дійшло: якщо я першою отримаю (поранення. – LB.ua), я ж їх усіх придушу собою. Інша донька з онучкою в Ірпені, їх будинок узагалі розбомбили.
– Виїхати ми ніяк не могли, я інвалід, не ходжу. А донька не може ж візок з дітьми штовхати і ще й мій інвалідний візок. А ще хлопчик наш – шило, гіперактивний, – пояснює Валентина. Додає: їхнього батька, ймовірно, убили росіяни. Однак підтвердження поки що не мають.
– Ви готові виїжджати, якщо ми все організуємо? – запитує Михайлина.
– Звичайно.
Жінка каже: їжа, дитяче харчування та підгузки є – приносять сусіди.
– Перші десять днів (бойових дій у місті. – LB.ua) взагалі нічого не їли. Ніби й була картопля своя і помідори. Але коли бомблять, думаєш лише про те, щоб ці дітки вціліли, – Валя починає схлипувати.
Продовжує: у доньки пропало молоко, перейшли на дитяче харчування, тому постійно потрібна гаряча вода, яку доводиться і зараз гріти у дворі на газовому пальнику – його подарувала Марина Порошенко після відвідин Бучі. До того доводилося гріти воду просто на вогнищі.
– Діти вже майже два місяці не купані, – скаржиться їхня бабуся. – А як купати? Холодно, води немає. На чому гріти – на багатті?
Вона знову згадує дні, коли війна була поруч.
– Коли почалися бомбардування, ми їх постійно на руках гойдали, спали на підлозі. Літаки літали, десантники спускались, я думала, що вони спустяться прямо мені на балкон. Під вікном бігали, стріляли... У мене внук досі не говорив. А зараз знає: “Ховайся, стріляють”. Це його перші слова.
Жінка зізнається: переживала, що збожеволіє. І навіть зараз, коли окупанти пішли, страх залишився.
– Тоді боялись, щоб ніхто не зайшов. Ми дві жінки, що ми їм зробимо? Ми і зараз боїмося – навіть машин. Починають машини гудіти, і мені, 59-річній жінці, страшно. Я думаю, що це вже йдуть (окупанти. – LB.ua). Бо ми зараз без світла, газу, води та інформації.
– Ці діти нас урятували – ми так із дочкою думаємо, – переконана вона. – Ми сиділи з ними на підлозі, і дочка казала: “Мамо, невже вони помруть? Невже вони помруть?” Вижили…
Над матеріалом також працювали Олег Захаров, Євген Гарбаренко, Олег Омельченко, Владислав Кузніченко, Владислав Самусенко.