Найобговорюваніша сюжетна лінія – це протистояння Пригожина (власника приватної військової компанії «Вагнер». – LB.ua) і міністра оборони РФ Сергія Шойгу й начальника Генштабу ЗС РФ Валерія Герасимова.
Часто коментатори та оглядачі намагаються говорити про те, що ситуативний альянс Кадирова та Пригожина проти колективного Міноборони – це і є головний внутрішній конфлікт російських еліт. Але навіть у цьому найбільш медійному конфлікті є значно важливіші фігури. Наприклад, Олексій Дюмін, губернатор Тульської області, ексзаступник міністра оборони РФ, чий кар’єрний злет розпочався з роботи у Службі безпеки президента ФСО (відповідав за охорону Путіна під час його першої та другої президентських каденцій).
Називати його в рядах гіпотетичних наступників Путіна було гарним тоном у середовищі російських аналітиків внутрішньої кухні влади РФ ще до початку великої війни. А тепер альянс Дюміна-Кадирова-Пригожина може бути інтерпретований як група, що може у той чи інший спосіб перебрати контроль над військовою промисловістю або частково Міністерством оборони.
Перший варіант і обговорювався найбільш активно через те, що так породжувався досить явний і медійно видимий конфлікт – довкола можливої заміни (у тому чи іншому вигляді) Дюміним Дениса Мантурова, міністра промисловості та торгівлі, заступника голови уряду РФ. Прихід Мантурова на посаду заступника голови уряду був пов'язаний з ухваленням досить серйозних змін у законодавстві РФ, які фактично перевели економіку на військові рейки: тоді, у липні минулого року, ухвалили рішення, що дозволяли примушувати підприємства виконувати оборонні контракти. І деякі з замовників (а саме силові структури) отримали право змінювати умови контрактів після підписання.
Нещодавно Мантуров став фігурантом скандалу за участі особисто Володимира Путіна: російські медіа поширили відео з наради за участі Путіна, де президент РФ сварить (по відеозв’язку) сильно застудженого Мантурова за провали в авіаційній галузі, зокрема, за відсутність контрактів на будівництво нових літаків. За мірками придворного зум-етикету, Мантуров, який насмілився перебивати Путіна, виглядав ледь не зухвало. Прессекретарю Путіна Дмітрію Пєскову довелося включатись у публічну комунікацію з цього приводу і заявляти, що догану Мантуров не отримає, мовляв, був «стандартний робочий процес».
Складнішою за традиційне медійне представлення є і роль Євгенія Пригожина, власника так званої ПВК «Вагнер». Звісно, участь у війні проти України цієї ПВК і пов’язана з цим небувала медійна активність як самої приватної армії, так і особисто Пригожина, якого почали позиціонувати як «народного героя», є заявкою на зростання впливу особистого «кухаря Путіна» в нинішній конфігурації влади РФ.
Пригожин позиціонує себе як особу, яка може конфліктувати з російськими посадовцями будь-якого або майже будь-якого рангу. Справді, у 2016 році відбувся серйозний конфлікт так званої ПВК «Вагнер» з Міністерством оборони РФ та безпосередньо Пригожина з Шойгу: за неперевіреною інформацією, конфлікт вилився в погіршення забезпечення вагнерівців під час бойових дій у Сирії. Але зараз говорити про лінійний конфлікт Пригожина з Міноборони та Генштабом означає серйозно спрощувати ситуацію.
Трансформація образу так званої ПВК «Вагнер» з «проєкту не для всіх» з явним нацистським ідеологічним ухилом у «по-справжньому народну одиницю, де захищають батьківщину, а не марширують» відбувається багато в чому за рахунок особистості Пригожина, який встиг примірити багато ролей: засудженого злочинця, ресторатора, кухаря Путіна, спонсора «фабрик тролів». Але частина ефектних жестів Пригожина не могла б відбутися без того самого Міністерства оборони: прибуття «кухаря Путіна» на військових бортах у колонії задля вербування нових вагнерівців є красномовним свідченням того, що наразі стосунки Пригожина з МО дещо складніші, ніж про них прийнято думати.
Міністр оборони Сергій Шойгу тим часом оголошує масштабні реформи армії РФ, які мають завершитися за три роки. У рамках реформи чисельність ЗС РФ має бути збільшена до 1,5 млн осіб. Меседжі Шойгу активно тиражують інформаційні агенції та федеральні ЗМІ, що, вочевидь, має довести: Шойгу наразі користується довірою Путіна. Як і інші «конвенційні» військові еліти – як, наприклад, той самий начальник Генштабу ЗС РФ Валерій Герасимов, який зберіг посаду, попри дуже гучні та нав’язливі чутки про його зміщення в перші ж місяці фази бойових дій від 24 лютого.
Але Герасимов був призначений командувачем Об’єднаного угрупування військ – замість Суровікіна, який, втім, не пішов надто далеко і лишився заступником Герасимова на цій посаді. Однак усі ці маніпуляції свідчать про те, що російське керівництво розуміє свою кадрову безпорадність: якщо начальника Генштабу призначають командувачем Об’єднаного угрупування військ у країні, столицю якої Путін і його генерали планували взяти за три дні, то справи дійсно кепські. Далі можна буде призначати на цю посаду лише самого Путіна, який з шашкою наголо поїде брати Київ, ведучи за собою свою армію.
Однак ми знаємо, що розлючений звір є дуже небезпечним. Росія пробуватиме додавати до суто військових компонентів усе більше специфічних спецслужбістських і дипломатичних методів впливу. І це видається все більш загрозливим.
Перед новим роком секретар Ради безпеки України Олексій Данілов заявив, що йому відомо про активізацію заступника голови адміністрації президента РФ Дмитра Козака. Мовляв, він проводить зустрічі з європейськими діячами, щоб змусити врешті-решт Україну до якогось умовного Мінська-3. Попри спроби російської сторони виправдовуватись і говорити, що нічого такого Дмитро Козак не робить і ні з ким не комунікує, ця інформація підтверджується у два кліки: наприкінці минулого року Козак розсилав листи з привітаннями з днем народження Ільхаму Алієву і підписувався як заступник голови адміністрації президента РФ, що не зовсім типово через асиметрію в посадах адресата і адресанта. Одна річ – привітання лідерів окупованих територій України та Грузії в той час, коли Козак курував їх, і зовсім інша – вітання лідерів міжнародно визнаних держав. Тобто певну роботу щодо спілкування з іноземними лідерами Козак усе ж веде, і веде настільки явно, що це потрапляє в медіа.
Явище того самого треку, але іншого порядку – стаття Віктора Медведчука у виданні «Известия», власником якого є путінський олігарх Юрій Ковальчук, котрий належить до найближчого оточення президента РФ. (Раду директорів холдингу Ковальчука «Национальная Медиа Группа», якому належать «Известия», очолює Аліна Кабаєва. Західні медіа називають Ковальчука одним з ідеологів війни проти України. – LB.ua). Вибір майданчика невипадковий, адже аудиторії хотіли продемонструвати, що Медведчук усе ще користується лояльністю особисто Путіна і є фігурою, яка просуватиме те саме розділення на «партію війни» та «партію миру» всередині України, яке РФ вкидала в український інформаційний простір у 2019-2020 рр. За твердженням Медведчука, саме він і його проросійські колеги були «партією миру, яка представляла інтереси південного сходу України», і що світ має почути саме їх – звісно, для припинення війни.
Дехто з коментаторів вбачає в появі такого тексту від Медведчука роботу Козака, але як би там не було з кураторством цього твору – текст дає змогу зрозуміти, що певна лояльність Путіна/адміністрації до Медведчука зберігається, попри всі його провали та дискредитацію зусиль у просуванні «російської м’якої сили в Україні».
Усі ці сюжетні переплетіння дозволяють зробити досить очікуваний та очевидний висновок: у КДБ не існує колишніх. Адже зі своїми елітами Путін діє так само, як діяли спочатку у КДБ, а потім у ГУ ГШ і ФСБ – надає різним особам і структурам функції, що дублюють одна одну, змушуючи їх «бути в тонусі», змагатись і боротись за лояльність «начальства».
Посилаючи сигнали, що суперечать один одному, Кремль змушує нервувати і окремих чиновників, і цілі структури. Але ця атмосфера тотальної недовіри змушує головних дійових осіб до зосередження не на результаті в т. зв. «СВО», а на тому, щоб як мінімум зберегти своє місце, а як максимум – урвати більший куш у добу умовного «транзиту» (адже на нормальний пострадянський транзит нікому в РФ розраховувати вже не доводиться). Для нас ця вада системи є шансом. Але щоб скористатися ним – потрібно аналізувати глибше, аніж ми звикли бачити та чути в етерах і соцмережах.