Махачкала стала чи не першим місцем, де ми побачили, як протестувальники чинять спротив поліції, організатори апелюють до історії незалежності, перекривають вулиці. А Росгвардія і поліція навіть використовувала зброю для залякування, що однозначно контрастує з утечею десятків людей від одного поліціянта в Москві. Ще цікавішими їх робить один із центральних образів протесту - матері та дружини Дагестану.
На жаль, його не можна назвати успішним. Логічне запитання, чи справді він був вартий уваги? Наша відповідь - так, важливий. І ось чому.
Обнадійлива динаміка протестів
У Дагестані раніше проходили великі (за рамками РФ) мітинги. Абсолютна більшість стосувалися захисту салафітських імамів, а також їхніх громад у Дагестані. Салафіти - сучасна релігійна течія в ісламі, прихильників котрої в РФ системно дискредитують з 2014 року. Надто в Дагестані - через непідконтрольність Кремлю та залученість і страх перед радикальним ісламом. Найбільші протести вражали - вони збирали до 15 тис. осіб.
Напевне, тому організатори нинішнього протесту апелювали до громад та імамів. На додачу серед головних каналів, що активно висвітлювали мітинги та підтримували протест, була радикальна ісламістська організація “Імамат Кавказ”, котра свого часу навіть тимчасово присягнула на вірність ІДІЛ. Ба більше, за даними Мерілендського університету, з 1991 року в регіоні відбулися 654 теракти. Останні ж фіксували у 2018-2019 рр. Тому очікувати тут дужчого збурення в рамках протестів було цілком логічно.
Але сучасні протести досить скромні за чисельністю. Оцінки різняться, втім сміливо можна говорити про сотні протестувальників з 21-го по 30 вересня. Тоді як у більшості регіонів РФ акції проти мобілізації не налічували й сотні осіб.
Власні форми протесту
Також у регіоні є власні традиції репертуарів політики незгоди. Що таке репертуар? Уявіть, що у вас проводиться політична акція. Її місце - сцена, дійові особи (активісти, лідери руху, поліція тощо) - актори, що грають свою роль. Аудиторією є ми з вами й адресант протесту (здебільшого це місцева або центральна влада). Головним акторам треба справити враження на аудиторію, створити ефектність, залишитись у пам’яті. Саме тому в політичній і соціологічній науці заведено використовувати назву репертуару до дій мітингувальників - підпалення шин, марш колоною, використання плакатів тощо.
У цьому контексті Дагестан має власні “репертуари”. Перш за все традиція перекриття магістральних трас і місцевих доріг. Звісно, це не унікальна практика, але для цього регіону вона певною мірою традиційна. Тобто стихійні мітингувальники, здебільшого громади селищ, намагаються перекривати дорогу навіть без організації. Це дія, котру вони чудово розуміють без додаткових вказівок і модерації. Вони розуміють, що це прийнятне вираження протесту. Ще одна особливість стосувалась активізму салафітських громад - їхні акції часто починалися біля мечетей і часто за участю або на підтримку імамів. Саме вона проявилась у протестах 25 вересня й надалі.
Уже під вечір першого дня “Утро Дагестан” писав саме про потребу організації сіл для протесту, зокрема й перекривати дороги. Це гарний приклад того, яку саме роль відіграють громади у протестному житті регіону. Достукатися до спільнот поселень (частина з них називаються "магали") анонімні організатори намагалися навіть через імамів, що потенційно мало бути виграшним рішенням для мобілізації на протест. Але що ж пішло не так?
Перш за все модерація та координація протесту в соціальних мережах
Лідером став відносно невеликий анонімний телеграм-канал “Утро Дагестан”. Його анонсування мітингів швидко набирало обертів. З 5 тисяч підписників 24 вересня він виріс до 130 тисяч лише за два дні. Власне тоді його й почали активно поширювати інші телеграм-канали. Найбільше поширення було серед місцевих і каналів емігрантів з Кавказу в Туреччині, наприклад “Security Turkey”.
Дагестанські протести мали окрему мережу публікацій і апелювали до історії регіону. Це вже вказує, що вони лише опосередковано пов'язані з основними акціями російської опозиції. З іншого боку, і поширення новин про протест каналами “Утро Февраля” мало новинний характер не в режимі реального часу.
Але найгіршою була хаотичність модерації під час перебігу акцій. Після протестів 25 вересня в каналах оголошували ультиматуми щодо звільнення затриманих протестувальників, проте, попри погрози, активних дій практично не було. 25 вересня протест змінював локацію, але фінальної точки збору не пролунало. Основною локацією ключового мітингу 30 вересня був визначений Акушинський проспект, протяжність якого 6 км. Тобто початково точка збору була геть непевна. Протести того дня на проспекті взагалі ж не мали комунікації на ключовому каналі з 16-ї по 19 годину – у ключові години збору мітингувальників.
Ситуативно й хаотично змінювалися плани дій. Було оголошено як мінімум три різні плани протестів, котрих так і не реалізували. Попри надані інструкції, вони були вибірковими, стосувалися або школярів чи імамів, чи громад приміського регіону Махачкали. Усе змінювалося ситуативно, без публікації будь-яких результатів заклику. Такі ЗМІ, як «1ADAT», акцентували на затриманнях, стрільбі та великій присутності поліції. Тож практично не було помітно кількості протестувальників, точки збору, тоді як відео та фото великої кількості затримань і поліції домінували.
Контрастні дискурси під час протестів
Звісно, більшість протестувальників, швидше за все, виходили проти мобілізації як такої, а не проти російської влади. Основні організатори в соціальних мережах використали досить радикальні протиставлення і, як наслідок, не змогли успішно мобілізувати населення за допомогою наративів.
Доказом провальності є й те, що "Імарат Кавказ" (військова джихадиська організація, що бореться за вихід північнокавказьких республік зі складу Російської Федерації та створення однойменної держави - ред.), котрий на початку виступив союзником, зрештою, відмежувався від протестів і навіть опублікував заклики не виходити на вулиці, особливо від 27 вересня і до сьогодні. Зокрема, телеграм-канали називали прихильників режиму “єрмоловцями”, апелюючи до командувача військ Російської імперії під час Кавказької війни, поширювали пости "Імамату Кавказ", робили ефіри за участю Абдуллаха Костецького - муфтія, котрого пов’язують з радикальним ісламом.
Варто наголосити, що особисте ставлення до радикалізації мітингувальників тут варто відкинути. Головним є факт, що різкий перепад риторики - від критики мобілізації до боротьби з окупантами - не дав ефекту. Хоча певною мірою така стратегія виглядає послідовною - передовсім через контрастність Дагестану.
Як на невелику кавказьку республіку, він надзвичайно гетерогенний. Щонайменше 14 місцевих етносів вважають його батьківщиною. Але куди більш важлива спільність регіону в ісламі, ніж його етнічне різноманіття. Це раціоналізує заклики саме до релігійної спільноти. Власне навколо ісламських громад формувався громадянський спротив, котрий має історію і мирну, і насильницьку, виразом котрої і є частина представників з "Імамату Кавказ".
Шлях до радикалізації відкритий
Насправді ключовою особливістю є не самі протести, а наслідки, які вони можуть дати. Перш за все через активність уже згаданого "Імамату Кавказ". Один з її керівників навіть очолив ІДІЛ у 2017 році. Проте куди важливіша діяльність організації поза співпрацею з іншими ісламістами. Грубо кажучи, це певна конвертація частини сепаратистських груп Кавказу. Де-факто до 2017 року вони перебували в постійних бойових сутичках з російськими військами. І це попри офіційне закінчення контртерористичної операції у 2017-му, а Чеченської війни - ще у 2001-му. Незважаючи на поширену думку, що ісламісти та сепаратисти були розгромлені ще на початку каденції Путіна, останні сутички з артилерійським вогнем відбувалися ще у 2014 році в Грозному, столиці Чеченської Республіки. Дагестан, як сусідня область, хоч і залишався поза увагою світової спільноти, практично весь цей час також був залучений у бойові дії проти РФ.
Більшість місцевих народів і громад намагаються захистити свої локальні інтереси - вирішити проблеми з комунальною інфраструктурою, мита для далекобійників або ж закриття мечетей. Останнє хоч і стосується безпосередньо релігії, зокрема, умовно “небезпечної” течії салафізму, усе ж стосується конкретно проблем життя громад.
Але мобілізація всіх цих груп – часткова чи й навіть повна – явно стимулювала репресії в регіоні. Окремо варто відзначити, що його очільником є так званий «варяг» Мєліков – колишній уповноважений президента в Північнокавказькому федеральному окрузі. Кадровий силовик, не останньою ціллю котрого було і залишається убезпечення найбільшої республіки Північнокавказького федерального округу для Кремля. Системність репресій і їхня тотальність швидше не дозволяє мобілізувати ефективний мирний протест. Але також має й може відкрити потенціал для силового спротиву. Екстремізм і насильницький спротив у будь-яких його формах (теракти, силові сутички різного характеру, мінування тощо) і так майже завжди залишаються на маргінесі учасників протесту. Через посилення репресій перехід окремих осіб або ж груп до використання насилля цілком може посилитись. Невеликі, але шанси на продовження локальних протестів дає ймовірність зняття глави республіки. Утім немає гарантій, що це станеться.
Тому, можливо, наразі протести проти Кремля в Росії все ще не дуже надихають українського глядача. Його модерація, підтримка координації протесту, а також комунікація між головними акторами однозначно бажають кращого. Як і висвітлення акцій у цілому, що доводить спадання числа підписників “Утро Дагестан” - після надзвичайного зростання до 150 тисяч на кінець жовтня було до 70 тисяч. Проте кейс Дагестану ще може стати яскравим проявом дестабілізації російської системи безпеки, а також новим осередком спротиву режиму, котрий жахав Кремль практично з 1991 року.
І в будь-якому випадку Україна має уважно слідкувати за всіма проявами політики незгоди у тилу супротивника, та вміти використовувати їх у своїх інтересах.