Промова президента РФ була обставлена в найкращих традиціях естетики Першого каналу, побудованої Ернстом. Декораціями слугували Георгіївська зала Великого Кремлівського палацу, почесна варта, великі знамена із символікою окупаційних адміністрацій окупованих Росією територій Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей України (у випадку останньої просто вкрадено герб міста Запоріжжя, дизайн якого змінили лише мінімально, і перенесено на інше тло). Вся ця картина доповнювалася чітким враженням, що РФ зараз на тій самій стадії, на якій перебував Радянський Союз перед своїм на той момент неминучим розвалом – на стадії геронтократії.
Але перед своєю здебільшого немолодою аудиторію з міністрів, чиновників Адміністрації, силовиків, сенаторів, керівників окремих регіонів Путін виголосив промову, яка стилістично нагадувала не 80-ті, а радше 60-ті рр. Проте переказані кимось дуже іронічним і безжальним як до Радянського Союзу, так і до РФ.
Спочатку всім присутнім у Георгіївській залі Путін повідомив, що анексія відбудеться й окуповані Росією території Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей «приєднають» до РФ. Потім виголосив, що це ніщо інше, як «право народів на самовизначення», тобто йдеться про чотири окремі народи (!), які «самовизначились» шляхом «референдумів» під дулами автоматів і загрозою бути вбитими чи зґвалтованими російськими солдатами.
При цьому далі були слова про «трагедію розпаду Радянського Союзу», який «по живому розірвав народну спільноту». Таким чином, від чотирьох народів, які «самовизначились», Путін і його спічрайтери різко перейшли до риторики, дуже популярної в дев’яності в середовищі тих самих нацболів: «русские – самый большой разделенный народ», «наших стариков мучают в Риге» (тільки цього разу – в Україні).
Але відродження Радянського Союзу – не мета Путіна, про що він відкрито сказав. Мета – «повернути людей додому» і «сказати Заходу та Києву, що люди, які проживають у Донецьку, Луганську, Херсоні та Запоріжжі, стають громадянами РФ назавжди».
З погляду російських документів ця фраза відповідає дійсності: дія указу президента РФ про спрощене надання російського громадянства розширена на всіх громадян України.
Псевдореферендуми на окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей дійсно містили питання про вихід областей зі складу України, утворення ними незалежних держав, а потім входження їх у склад РФ на правах суб’єктів РФ.
Але з погляду закону це цілковита нісенітниця, яка до того ж погано монтується з реальністю на землі. Україна не є федеративним утворенням, а області не є республіками. Відповідно, ані Херсонська, ані Запорізька область не можуть зробити те, що могли б зробити, наприклад, Дагестан або республіки Ідель-Уралу – якби Росія була федерацією де-факто, а не лише завдяки другому слову в повній назві цієї держави. Запоріжжя – місто – обласний центр, вільне від російських загарбників, і роздавати там російські паспорти було б проблематично. Особливо після чергового акту російського ракетного терору – удару російських військ по гуманітарній колоні, унаслідок якого місто перебуває в жалобі: загинула 31 людина.
Утім російські юридичні екзерсиси та «відкриття» на цьому не закінчуються – Путін пропонує Україні перемовини. Після анексії нових територій він заявляє, що хоче говорити про «припинення вогню» та звинувачує «київський режим» у тому, що саме він нібито «розв’язав війну у 2014 році». Такого відриву від реалій не можна було очікувати навіть від президента РФ. Можна було б інтерпретувати ці слова як спробу «зберегти обличчя перед своїм електоратом», продемонструвавши «нові завоювання» і видимість сигналу про готовність зупинитись на нинішній лінії фронту, але це безперспективна спроба видати бажане Росією за дійсне. Розвиваючи свою думку, Путін дає всі підстави і Україні, і решті світу впевнено стверджувати, що жодних рамкових домовленостей в осяжній перспективі не буде – адже російська сторона є цілковито недоговороздатною. Нові анексії – це не крок до деескалації, і саме РФ мусить іти на поступки, щоб будь-які перемовини мали шанси розпочатися. І рамкові перемовини сьогодні значно потрібніші РФ, аніж Україні та решті світу.
Як з’ясувалося з подальшим виголошенням промови, Захід «хотів зруйнувати Росію ще за часів Лжедмитрія», нині робить спроби замахів на «російських філософів», бо «бачить у російській філософії загрозу», а головною загрозою Росії, через яку Путін і вдається до анексій старо- та новоокупованих територій, є…гендери та «пропозиції зробити операції зі зміни статі»!
Окремий блок був присвячений США, які, згідно з думками путінських спічрайтерів, є коренем усього зла, через яке «колективний Захід» ніяк не хоче домовлятися з Росією. До того ж США двічі застосували ядерну зброю – у Хіросімі та Нагасакі, «створивши прецедент». Тобто, як і вже дуже багато років поспіль, Путін не приховує: він вважає, що якщо він і його поплічники намагатимуться копіювати дії США, то це змусить США врешті-решт помітити деструктивні зусилля РФ і піти з нею на перемовини.
Цей бравурний фарс завершився цитуванням Путіним його улюбленого філософа Ільїна та виходом на сцену представників окупаційних адміністрацій: вчорашнього емемемника Пушиліна, колишнього есбеушника-зрадника Пасічника, ексмера Херсона Сальда й ексрегіонала Балицького. Путін не лише не погребував стояти з ними поряд, але й почав кричати разом з ними «Росія», торкаючись до рук представників окупаційних адміністрацій. І усе це – після місяців безпрецедентних заходів з тестування на коронавірус усіх, хто так чи інакше контактував з президентом РФ.
Тобто криза жанру настільки сильна й очевидна, що тепер можна і кричати щось зі сцени з дрібними аферистами та зрадниками України перед повним залом своїх поплічників. Адже ніхто, окрім подібних осіб, більше не стане поряд.
Ця промова є своєрідним дзеркалом російського сьогодні, яке визначить російське завтра. Це розпад смислів через ту політику, яку веде РФ останні 8 років. Брехня руйнує цілісність. За розпадом смислів неминуче буде і фізичний розпад – як мінімум на рівні питань до федерального центру, які вже лунають все гучніше і гучніше. Що стане максимумом – покаже лише час.
Увесь цей бурлеск учергове довів: Росія потребує термінової ізоляції та максимального обмеження в діях. Вона не може далі незаконно займати місце в Радбезі ООН. Світ не може сприймати її як партнера. Вона не може диктувати всьому світові своє викривлене сприйняття реальності.
У відповідь на дії Путіна Україна подала заявку на вступ до НАТО за пришвидшеною процедурою. Звісно ж, ніяких чудес не відбулося і про вступ України до альянсу тут і зараз оголошено не було і в принципі не могло бути. Але Україна інтенсифікує діалог і в нинішній його конфігурації вже не вийде говорити про те, що «Україна буде членом альянсу не раніше ніж за 20 років». Ми нав’язуємо потрібний світові (у першу чергу саме йому) та нам порядок денний і нарешті перехоплюємо ініціативу.
Судячи з досить стриманої реакції державних лідерів і голів міжнародних організацій на твір на вільну тему, зачитаний Путіним, найбільшою нашою надією у справі ізоляції РФ у найближчій перспективі лишатимуться саме Збройні сили України та інші структури, що беруть участь у захисті нашої держави від загарбника. І, звісно ж, наша рішучість як суспільства та країни не поступитися своїм.