Від вуличних протестів до партизанського опору
Такі настрої у перші дні війни призвели до спалаху протестів. У Мінську 27 лютого тисячі людей вийшли на антивоєнну акцію до будівлі Генштабу: вони скандували "Ні війні", "Слава Україні" та вигукували образливі гасла на адресу Путіна. Це були перші з 2020 року великі вуличні виступи у Білорусі. Але все ж таки за своєю масовістю вони не йшли в жодне порівняння з протестами, які захлеснули країну після президентських виборів (позначився ефект 1,5 років безпрецедентних репресій). Тож тепер силовики придушили вуличні демонстрації досить легко. Лише 27-28 лютого по всій країні було затримано близько 1100 людей.
Неефективність мирного вуличного протесту в цій ситуації була настільки очевидною, що білоруси зрештою зосередилися на підпільно-партизанських формах опору. Найяскравішим проявом антивоєнного руху стали акції на залізниці – так звана “рейкова війна”. Тільки за офіційними даними з лютого до початку квітня було здійснено понад 80 диверсій: білоруси робили непридатною залізничну інфраструктуру, щоб перешкодити руху військової техніки агресора через територію Білорусі. За оцінками газети The Washington Post, білоруські партизани завдали серйозної шкоди лініям постачання, внесли хаос у логістику російських військ та сповільнили їхнє просування до Києва. Факт блокування залізничного руху в Білорусі визнавали у Генштабі ЗСУ та “Українській залізниці”.
Партизанські акції на залізниці мали підкреслено ненасильницький характер – від них не постраждала жодна людина. В основному йшлося про знищення релейних шаф сигналізації, централізації та блокування, через що переставали працювати світлофори та стрілочні переводи. Однак влада в перші ж дні оголосила, що будь-які дії щодо залізниці будуть розцінюватися як акт тероризму, за що в Білорусі передбачено страту. “Як відомо, з терористами не можна домовитись, їх можна лише знищувати”, – заявив заступник міністра внутрішніх справ Геннадій Казакевич 2 березня.
На захист комунікацій російської армії влада Білорусі кинула внутрішні війська – вони почали патрулювати деякі перегони та станції. Причому силовики отримали карт-бланш на застосування зброї: на початку квітня двоє партизанів під час затримання дістали вогнепальні поранення, один з них – важке. У МВС після цього пообіцяли, що диверсії на залізниці й надалі припинятимуться з використанням зброї.
Влада сприйняла антивоєнний партизанський рух як реальну загрозу і намагалася зробити все, щоби не допустити його розростання. Дії силовиків мали ознаки класичної антипартизанської операції: влада прагнула не лише жорстоко покарати винних (не менш ніж десятьом білорусам було висунуто звинувачення за розстрільною статтею “акт тероризму”), а й залякати місцеве населення, яке може співчувати партизанам. Правозахисники повідомляють, що у містах, поблизу яких траплялися диверсії, силовики організовували репресивні рейди – у місцевих жителів, які раніше були помічені в протестній активності, проводилися обшуки, їх затримували, деяких били і відправляли на “добу”. Репресії торкнулися і співробітників залізниці – затримано десятки людей.
У травні в Білорусі швидко було ухвалено закон, що розширює сферу застосування смертної кари. Тепер найвища міра покарання загрожуватиме навіть за намір організувати акт тероризму – тобто, по суті, навіть за спробу провести акцію на залізниці.
Якщо в “рейковій війні”, ймовірно, брали участь сотні, то до інформаційного опору залучилися тисячі білорусів. Люди по всій країні стали добровільними очима та вухами моніторингового проєкту "Беларускі Гаюн" – по суті, громадянської розвідувальної мережі. “Білоруські Гаюн” фіксує та публікує в режимі реального часу інформацію про пересування російських та білоруських військових, запуски ракет та польоти авіації.
Керівник “Білоруського Гаюна” Антон Мотолько стверджує, що його команда щодня отримує близько тисячі інформаційних повідомлень від небайдужих білорусів. Заняття це небезпечне. Тих, хто фотографує російську техніку в Білорусі та пересилає відомості “Білоруському Гаюну” чи незалежним медіа, переслідують у кримінальному порядку – такі дії прирівнюються до екстремізму. З початку війни за це заарештували десятки людей.
Захисники "руського міра"
Політичні репресії в Білорусі з початком війни взагалі набули нової особливості: тепер силовики не лише захищали режим Лукашенка від будь-якого інакомислення, а й демонстративно відстоювали інтереси Росії. З перших днів вторгнення білорусів стали затримувати за критику путінської агресії в соцмережах і навіть у приватних розмовах. За гасло "ні війні" порушували кримінальні та адміністративні справи. Людей заарештовували за стрічку у кольорах українського прапора, татуювання про “російський військовий корабель” та навіть прослуховування антиросійських пісень. Деяких затриманих після цього змушували вибачатися перед "народом Росії".
Напевно, найвиразнішою ілюстрацією проросійського характеру сьогоднішніх репресій у Білорусі є історія, що сталася у Борисові. Там місцевий таксист відмовився везти російського військового, заявивши йому в обличчя: "поки не заберете війська [з України], ми вас возити не будемо". Незабаром чоловіка заарештували – тепер йому загрожує до 6 років позбавлення волі за “сприяння екстремістській діяльності”.
Представники демократичних сил пропонують трактувати нинішню ситуацію як “подвійну окупацію”: на їхню думку, Білорусь сьогодні одночасно окупована і режимом Лукашенка, і путінською Росією. Проте представники владної вертикалі навряд чи відчувають якусь зовнішню окупацію – найчастіше їх симпатії до “руського міра” цілком щирі.
У цьому контексті особливо виділяється Головне управління боротьби з організованою злочинністю та корупцією – ключовий орган політичних репресій у сьогоднішній Білорусі. ГУБОПіК демонстративно використовують символіку Z та V – на фоні цих символів вони часом фотографують затриманих. При цьому будь-яка символіка та література, пов'язана з Україною, є для цієї структури приводом для переслідування. Наприклад, у Мінську нещодавно було затримано дівчину за сувенірну чашку із зображенням Степана Бандери. А в Бресті співробітники ГУБОПіКу змусили громадянку України здерти з автомобіля наклейку з українським гербом і натомість приліпити державний червоно-зелений прапор (причому цією акцією силовики потім самі похвалилися в інтернеті). Навіть свій канал у Telegram бійці ГУБОЗПКу назвали “Центр Е”, хоча в Білорусі такого відомства ніколи не існувало – це назва російського силового департаменту (Головного управління боротьби з екстремізмом МВС РФ).
Втім, слід визнати, що ГУБОПіК – це, швидше, виняток із правил. Відкрита демонстрація підтримки путінської агресії залишається у Білорусі явищем вкрай рідкісним. Почасти це навіть дивно з огляду на те, що увесь пропагандистський апарат Лукашенка працює, по суті, саме на просування кремлівських наративів.
Безсилля пропаганди
Російська пропаганда завжди мала значний вплив у Білорусі. Однак після виборів 2020 року Лукашенко остаточно втратив інформаційну незалежність. Тоді, на піку протестів, застрайкували працівники "Белтелерадіокомпанії" і на заміну їм було направлено групу російських телевізійників. Цей пропагандистський десант змінив увесь вигляд лукашенківських ЗМІ – тепер вони почали працювати за лекалами путінської пропаганди. На чільне місце була поставлена ненависть як до внутрішніх, так і до зовнішніх ворогів.
На тлі повномасштабної війни з Україною білоруські державні медіа де-факто перетворилися на філію путінської пропагандистської машини. Вони ретельно відпрацьовують російську інформаційну повістку і точно повторюють усі кремлівські наративи – від міфу про “українських неонацистів” до фейку про намір Польщі захопити Західну Україну, від брехні про Бучу до заперечення самостійності української держави.
Проте навіть масована пропагандистська обробка не може змінити ставлення до війни – причому як у суспільстві загалом, так і у таборі прибічників диктатури. Маніпулятивна, доведена до абсурду та гротеску ідея “аби не було війни” надто довго була ідеологічним фундаментом режиму Лукашенка. Позбутися цього фундаменту тепер не так просто. Відмова від нього здатна позбавити режим Лукашенка легітимності навіть в очах своїх прихильників.
У цьому сенсі показовим є те, як влада реагувала на чутки про відправлення білоруських солдатів до України в перші дні російського вторгнення. Щоб заспокоїти суспільство, Міноборони Білорусі поспіхом почало знімати ролики з солдатами-строковиками, які запевняли: ми на місці, в розташуванні своїх частин, а не десь за кордоном. Подібна реакція режиму, який послідовно демонструє повну байдужість до суспільної думки, означає лише одне – влада чудово розуміє, наскільки вибухонебезпечною для всієї системи є тема війни.
Втім, за нинішньої ситуації далеко не все залежить від позиції Лукашенка – його режим нині надтозалежить від Москви та від того, що думають у Кремлі.