Місце зустрічі — прильоти
Відколи діє ваш екіпаж, як взагалі організувався?
Єгор: Із травня. Ластівка (командир екіпажу, — Ред.), Скотті, Міша кілька разів перетинались на прильотах, куди приїжджали поодинці, бажаючи допомогти. І зрозуміли, що треба разом рухатися в цьому напрямку. Тоді вони виїжджали кожен зі своїм спорядженням, у кого яке було, власними засобами і медикаментами. Десь у липні робота пішла організованіше. З’явилось авто швидкої допомоги, ми почали якісніше відбирати людей — вже розуміли, хто саме потрібен, з якими навичками. Визначили правила безпеки, щоб кожен знав, як поводитись на прильотах і взаємодіяти. Вже тісно співпрацювали з різними службами здебільшого через особисті зв’язки.
Ти особисто як про цю команду дізнався?
Єгор: Ластівка написав у себе на сторінці в соцмережі, що вже не дають ради: атаки все частіше, бракує людей із навичками домедичної допомоги. Я відгукнувся і він обіцяв, що щойно формуватиметься повний склад екіпажу, відпише. Вже наступного дня очікувався масований обстріл, я дав знати, що готовий заступити, якщо треба, і за кілька годин невеличка команда вже працювала на прильотах на Шулявці.
Назар: А нам із Юлею подзвонив товариш, знайомий зі Скотті: вночі ймовірний обстріл і треба збирати медикаменти, перев’язочні матеріали. В мене були певні запаси, то передали це все. А особисто доєднались через місяць.
Що вміли на той час?
Юлія: Ми вже викладали, були інструкторами з тактичної медицини. Навчали військовослужбовців у навчальному центрі “Такмед Груп”.
Єгор: В останні місяці нові люди приходили до нас уже з навичками. Хтось здобув їх на фронті, хтось у цивільному житті — навчається на медика чи вже ним є, і працював на швидкій, наприклад. Через соцмережі і знайомих долучались. Дехто приходив і без досвіду, просто з бажанням працювати. І вже потім проходив курс бойового медика.
Яка була мотивація в усе це зануритись?
Назар: Нащо сидіти вдома, коли такий двіжняк?
Юлія: Якщо ще не долучились безпосередньо до військових на фронті (а такі плани є), то маємо робити щось тут. Не сидіти ж склавши руки. Якщо ти не на фронті, то для фронту.
Як відбуваються виїзди? Особливо зараз, коли тривога стала майже постійною.
Єгор: У травні ще все було зрозуміло і прогнозовано. Ясно майже до хвилини, що коли у Київ прилетить. Влітку стало складніше, почались балістичні обстріли. Почали орієнтуватися на різні моніторингові канали, попередження західних партнерів тощо і чергувати. Бувало, чергували й 14 днів поспіль і нічого не відбувалось. І команди, зібравшись о 22 годині, роз’їжджались по точках у місті і в тиші проводили ночі до третьої-четвертої ранку.
У кожного з вас є робота чи навчання. Як це все поєднувати з чергуваннями?
Назар: Зараз через постійні тривоги навчання в дуже змішаному форматі, здебільшого дистанційне. На роботі — до п’ятої-шостої вечора, вдома вечеряєш, відпочиваєш, виконуєш домашнє завдання і ближче до 22–23 години виходиш на точку. До ранку стоїмо, повертаємось додому спати і о дев’ятій знов на роботі. І так більшість із нас. Наш командир за таким графіком може працювати довго, не знаю, звідки й сили бере.
Зараз протягом дня прильотів багато, як обрати, куди їхати?
Назар: Щоб економити і сили, і пальне, вирішили виїжджати тільки на точки, де підтверджено щось горить. Ось як будівля Національної академії наук України: було зрозуміло, що там є люди, хлопці зібрались максимально швидко (час реагування 5–10 хвилин) і разом помчали на точку. До слова, там наше авто пошкодилось і ми тимчасово не в роботі. Хіба що на власному транспорті хтось виїжджає.
Єгор: Приходить повідомлення про влучання — хто вдома, відплюсував і за кілька хвилин підбираємо його і разом їдемо на місце.
А що сталось з авто? І як вдалось його отримати?
Єгор: Обходили будівлю Національної академії наук, перевіряли, чи є постраждалі, і отримали інформацію, що є загроза повторного удару. Швидко застрибнули в авто, а двері не зачинились і в русі відлетіли.
Це благодійна допомога від Zagoriy Foundation. Звернулися — і нам надали. А ще раніше збирали на рації: придбали надійні «мотороли», прошиті під закритий зв’язок.
Представники однієї європейської компанії приїхали і передали нам багато медикаментів і різних витратних матеріалів. Деякий час працювали з нами. Щоразу просто зверталися по допомогу через соцмережі.
Назар: Ми зараз максимально стараємося підготуватися до зими, зі зборів і власних коштів відкласти на паливо, закуповувати витратні матеріали, медикаменти. Зима буде важкою.
Інвестиція у волонтерство — до сімдесяти тисяч гривень
Скільки приблизно коштує кожному з вас це волонтерство?
Назар: Гроші йдуть на таксі, на поштові доставки, на паливо, щоб доїхати до точки або катати інших. Спорядження всі купують власним коштом. У мене, наприклад, спорядження було ще задовго до повномасштабного вторгнення, мені простіше. А в кого нічого нема, зараз починають скуповувати: бронежилет, плити, шолом… І їм це влітає в копійку. Мінімум 30–40 тисяч гривень.
Єгор: Товариш, який пройшов із нуля курси бойового медика, буквально за місяць витратив 60–70 тисяч гривень: це просто щоб зібратись і волонтерити.
Назар: Навчання в нашому центрі для цивільних платне, за ці гроші ми можемо потім навчати безкоштовно військових. Тож новачки, зокрема, оплачують іноді курс, щоб підвищити рівень кваліфікації і займати не тільки посаду штурмана чи водія, а й парамедика.
Єгор: Але найбільше вкладається час.
Юлія: Нервові клітини, сон.
Єгор: Робота не закінчується на тому, що почергували і все. Є справи і вдень: щось докупити для машин, зробити запас палива, зустрітися з кимось, отримати якусь передачу медикаментів.
Назар: Ми з деякими підрозділами підтримуємо зв’язок, співпрацюємо. Не потрібні нам якісь матеріали — передаємо. Ось для підрозділу Національної гвардії передали недавно набори для трансфузії, бинти протиопікові.
Я так розумію, ви побували на всіх масштабних влучаннях цього літа?
Єгор: На полігоні в Стоянці, Капітанівці, Милій… хай Юля розкаже про Милу, це її перше чергування було.
Юлія: Так, найперше. Після того, як двоє наших дівчат загинули, нас вирішили берегти, не випускати на особливо складні випадки. До цього кілька разів поспіль виходив на чергування Назар — нічого нема й нема. Виходжу я — і тут детонує Мила. Ми залітаємо на місце — звичайним авто не проберешся, навколо вибухає. Заїхали броньованою машиною, пробили три колеса, але так і їздили кілька годин… Витримала.
Єгор: Це був Inguar-3. Ми з цією компанією двічі вже працювали і вдячні, виручають. Представник виробника приїхав на авто в Милу, ми евакуювали близько сорока людей, пошкодили колеса, а він нам — без проблем, ще одне приженемо. Інше, на щастя, вже не знадобилось. А друге — під Гостомелем було влучання і деякі канали написали про детонацію. Вирішили попросити підстрахувати нас Inguar, але, на щастя, горіли просто паливно-мастильні матеріали.
Юлія: В Милій розподілили роботу так: хлопці оглядали домівки, а я сиділа на прийомі поранених у бронемашині. Люди сиділи у підвалах і боялись визирнути, то ми вивозили їх на нашому транспорті. Мене вразило, як робота водія цього Inguar-3, рятувальників і диспетчерів ДСНС, поліції була максимально злагоджена. Від цієї комунікації прямо залежали наші життя і життя цивільних.
Як там можна щось координувати взагалі? Коли все палає і на місцевості не орієнтуєшся.
Юлія: Головне — тримати внутрішній спокій. Але в той момент хвилювання вже зашкалювало… Потім подумала: чого хвилюватись, поки нічого не сталось поряд зі мною? Не триматимеш себе в руках — нашкодиш і собі, і команді, і цивільним.
Що особливо запам’яталось з того разу?
Юлія: Діти. Не хочеться, щоб вони це все бачили. В певному сенсі ми теж ще діти — не такі вже й дорослі.
Скільки тобі?
Юлія: 20. І хай вони молодші мене всього років на 8 років, наша задача — вберегти дітей від цього.
Запам’ятався чоловік у трусах і шубі, який скаржився, що ми з Милої вивезли його лише до відтяжки (на безпечну відстань, де стояли швидка та інші служби). Мовляв, чому ми не привезли його відразу до родичів у Київ? Казав, що завтра дійде до президента і всім розповість, як ми евакуйовуємо людей. Усім не догодиш.
Єгор: Пам’ятаю маму з трьома дітками, найменше — немовля. ДСНС попросили відвезти їх у сусіднє село до тата. Був дідусь, який зо п’ять кілометрів сам пройшов від пансіонату для літніх людей пішки і босий.
Юлія: Мав лише садно на голові. Дідусь ще й з деменцією був (потім його знайшов син). Не уявляю, як сам вийшов звідти з незначними травмами… враховуючи, скільки було загиблих у пансіонаті і скільки осколків лягало навкруги. На землі повно боєприпасів, і як тільки не зачепив жодного? Винятково пощастило.
А маєте справу в основному з пораненнями середньої тяжкості, важких не беретеся стабілізувати?
Юлія: Беремо і важкі. Всіх, кого можемо стабілізувати до приїзду кваліфікованої меддопомоги. Буває таке, що проводимо реанімацію — і не вдається.
Єгор: В Стоянці після влучання по виставці зброї наш Скотті допомагав реанімувати двох чоловіків, але не вдалося: травми були несумісні з життям. В моєму досвіді то був найскладніших виїзд. Ми тільки заїхали, як побачили хлопців, яких вивозили НРК. Я перевірив пульс — нуль. Потім до мене ще підійшов чоловік, попросив перевірити ще раз. Я послухав, просто щоб він переконався і заспокоївся. Я ще не знав, що то був батько загиблого хлопця.
Юлія каже, що треба тримати внутрішній спокій. Як це вдається? Ви ж звичайні молоді люди, як кажуть, не народжені для війни і для того, щоб бачити кров.
Юлія: Людина таке створіння: може адаптуватись до будь-чого. Кажуть, що лікарі цинічні і холоднокровні. Так само маємо працювати і ми. Ось ми з Назаром зараз навчаємось на четвертому курсі медичного університету і те саме я бачу в лікарнях. Сім-вісім годин в операційній, різні пацієнти. Мусиш робити вибір на користь свого ментального і фізичного здоров’я. Своя безпека і здоров’я на першому місці — це правило номер один.
Назар: Якось працював у лікарні, помер чоловік. До нього прийшла донька, лікар зачинив двері і вона біля нього плакала. У той момент у мене всередині щось так стиснулось… Але мусиш ковтати і йти далі, бо інакше вигориш.
Єгор: Емоції накривають уже потім. Коли я на місці і все бачу, в той момент ніяких емоцій. Коли вже їду в машині додому, приходить усвідомлення того, що відбулось.
Юлія: Як мінімум починаєш аналізувати свої дії, що можна було б виправити.
У мене два випадки було, коли всередині щось ламалось. Я працювала з військовими після ампутацій в реабілітаційному центрі. Там була дівчина з ампутацією обох ніг. Мене сильно запаяло, дуже прийняла цю ситуацію на себе, а так не можна. А інший пацієнт був із дуже високою ампутацією ноги, без тазостегнового суглоба. Я хотіла допомогти і не виходило. Не виходить — тоді просто обираєш себе.
Якщо власна безпека — передусім, як сталося, що загинули Віталіна і Єва? Збіг обставин, якого ще не бачили тоді в екіпажі?
Єгор: Три удари поруч із їхнім авто. Дівчата виїхали на допомогу, думаю, могли вже знати, що є повторний вихід балістики і їхали повз перше місце влучання. Але балістична ракета влучила поруч із ними. Вони ще старались вилізти з машини, та за кілька секунд влучила ще одна ракета. Машина запалала. Чоловік Єви був у тому ж авто. Не всі двері були заблоковані і йому вдалося вибратися, а от Єва вже не встигла. Поліцейські доставили його в лікарню, з ним уже все добре.
То ж був не перший їхній виїзд?
Єгор: Точно не перший у Віталіни. Єва раніше була медикинею в «Госпітальєрах» і Третій штурмовій, мала бойовий досвід, як і її чоловік. Але багато трагічних збігів.
У планах оформлення ГО і другий екіпаж
Як в екіпажі врахували цей страшний досвід?
Єгор: Переглянули комунікацію в команді, правила взаємодії, роботи. Виїжджаємо, тільки коли все чисто (люди, які мають доступ до інформації, повідомляють, що загрози нема або відбій).
Назар: У нас в авто є штурман: окрема людина, яка під час тривоги, коли навігація не працює, прокладає маршрут, стежить за виходами балістики, наближенням дронів і має вчасно повідомляти екіпажу, щоб встигли в укриття.
Єгор: Один хлопець має доступ до спеціальної мапи і відстежує це все. Коли він заступає на штурмана, це зручно, бо знаємо оперативну обстановку в місті. Якось на Севастопольській площі було влучання, там були люди заблоковані, ми їх деблокували і хтось по рації сказав, що є вихід балістичної ракети. Ми мали хвилину, щоб із того місця втекти (на місці вже були рятувальники — ймовірна ціль для повторної атаки). Хтось залишився на першому поверсі, хтось побіг в укриття. Ми вирішили сховатися від осколків під сходами. І буквально за 150 метрів від нас влучив «Іскандер» і це було так… адреналін аж заграв.
Скільки людей в екіпажі?
Назар: Не можемо розголошувати. Є команда перевірених людей, з нових ніхто поки що не додається. Але задумуємось над тим, щоб розширюватися.
Єгор: Треба спочатку владнати дещо у старому колективі, провести злагодження і обговорити, як саме будемо залучати й відбирати нових людей. Бо це має бути якісний відбір, тут на кону життя наше й інших людей. Треба, щоб можна було покластися на кожного, як на себе. Щоправда, це не перевіриш, поки не опинишся з новачком у стресовій ситуації.
І хочемо юридично оформитись як громадська організація.
Які можливості це додасть?
Єгор: Це розв'яже нам руки в плані співпраці, підписання меморандумів із різними службами. Знатимемо оперативну обстановку з першоджерел і зможемо швидше прибувати на місця. Зможемо залучати гранти, отримувати допомогу від українських і іноземних фондів. Та й самі матимемо певний статус, а не будемо просто хлопцями, які чомусь на приліт приїхали.
Крім евакуації, чимось нетиповим, незапланованим доводилося займатися?
Єгор: Якось довелося стати замість пожежника і гасити полум’я, бо йому стало недобре. Самі теж надихались, звісно.
Перш за все ми організовувались для надання домедичної допомоги. Бо бачили, що служби не приїжджають через загрозу повторних ударів. Вирішили працювати там, де служби не бралися. Та потім вони вдосконалили власні протоколи і стали злагодженіше працювати. А ми — розширювати свої функції, взаємодіяти з ними. Допомагали пожежникам рукави розкручувати, гасити полум'я, займалися пошуком людей. Завжди ж треба перевірити, чи не залишився хтось на верхніх поверхах.
На прильоти часто приходять охочі допомогти: мешканці сусідніх будинків чи свідки. Який серед них відсоток тих, хто розуміє, що треба робити?
Назар: Дуже малий. Хочуть допомогти, а не знають, як. Наприклад, нещодавно прилетіло на Столичний ринок. У жінки була венозна кровотеча з шиї і їй наклали неправильно пов’язку — так, що це перешкоджало дихальним шляхам. Іноді краще не лізти, якщо не знаєш точно, що робити. Від цього бандажу навколо шиї могла й задихнутися. На щастя, не встигла — приїхав Ластівка з іншим членом екіпажу, відразу розрізали цей бандаж і надали правильно допомогу.
Юлія: Часто накладають турнікети, де це непотрібно. Скажімо, венозна чи капілярна кровотеча, а накладають турнікет, призначений для артеріальної.
Назар: З плюсів: ми знаємо, що у людей в принципі є турнікети і вони проходили якісь курси. Але ж пройти раз на рік недостатньо.
Єгор: Ці навички треба поновлювати, навіть ми забуваємо щось часом. А за рік матеріал повністю забувається. Або й протоколи оновлюються.
Чого зараз бракує екіпажу — яких ресурсів, засобів?
Юлія: Оформленої громадської організації.
Єгор: Бо ми пізно прибуваємо на місце, отримуючи запізно інформацію. Замкнене коло. Та й з витратними матеріалами проблеми постійно.
Назар: Зараз проводимо збори на деякі витратні матеріали. Постійно потрібні турнікети. У кожного є свої власні, але є сумки бойових медиків і в них треба поповнювати матеріали з власної кишені, а це недешево. Якби раз на рік, то ще було б нам під силу, а якщо після кожного виїзду — вже б’є по гаманцю і спроможності екіпажу якісно виконувати роботу. Ліки і паливо завжди потрібні. З появою ГО плануємо створити другий екіпаж. А друге авто подвоїть потребу в паливі й витратних матеріалах. Та й навчати треба екіпаж, а це час і гроші.
Єгор: Хотіли б домовитися про співпрацю з якоюсь мережею АЗС.
Назар: Так. Якщо горітиме ваша заправка, ми приїдемо (сміється).
Що для вас цей екіпаж, це волонтерство?
Назар: Стиль життя.
Єгор: У дні, коли з якихось причин не виїжджаєш і стався обстріл, уже не розумієш, як можна залишатися вдома. Як це ти не в епіцентрі подій. Не можемо лишатися осторонь.