Хочу почати із найсвіжішого — перекладів литовською вашої книги «Зеро» й болгарською книги «Мої жінки». На прикладах цих двох видань розкажіть історію появи нового перекладу. Хто ініціює, як довго триває робота?
Це дві абсолютно різні історії.
Права на переклад «Зеро» я віддала видавництву «Ранок», бо це книжка, яка мала вийти ще навесні 2022 року, а договір ми підписували задовго до того. Тож вихід литовського видання — заслуга мого українського видавця і Донати Рінкевичене, яка активно перекладає багатьох українських авторів і самає пропонує їх видавцям у Литві.
З «Моїми жінками» інша історія, бо я свідомо залишила собі права на переклад. Від початку видавців за кордоном шукала сама. Скажімо, болгарський переклад вийшов в одному з кращих видавництв країни «Жанет 45», яке видає також Ґеорґі Ґосподінова. Я вийшла на них, запропонувала рукопис — і вони погодилися. Але сам процес підготовки до друку тривав більш ніж два роки — це і робота художниці, і робота перекладача з текстом.
Художнє оформлення видавці з вами узгоджують?
Зазвичай зі мною узгоджують обкладинку, але, наприклад, обкладинку нідерландського видання я побачила, лише коли вийшла книжка. Нідерландські видавці купили повністю макет з ілюстраціями у видавництва «Білка», а на обкладинку винесли зображення, яке було всередині.
Але здебільшого мені показують і малюнки, і обкладинку. Зазвичай я не конфліктна, погоджуюся майже на все. Для мене найважливіше, щоб книжка вийшла.
Якщо говорити про «Жінок», найчастіше їх видають без ілюстрацій, але є, звісно, і видання ілюстровані. Причому ілюстраторами можуть бути як місцеві художники, найчастіше художниці, так і українки. Точніше це одна українка, моя подруга, поетка й художниця Ірина Сажинська, яка створила ілюстрації до першого італійського видання. Потім ті самі ілюстрації вийшли в Литві, у Греції, здається, також.
Обкладинка болгарського видання асоціюється в мене з грецькими міфами й естетикою античної Греції. Вам пояснювали концепцію?
Я не спілкувалася з художницею, тільки сьогодні додала її у друзі на Facebook. Але в мене, навпаки, перша асоціація була з Орантою.
У будь-якому разі я не сперечаюсь, бо видавці краще знають свій ринок і розуміють, з яким оформленням зможуть продати книжку.
Повернімося до вашого рішення залишити за собою права на переклад. Чому так?
Бо коли дописала її, вже майже готові були два переклади — англійською та італійською (над англійським працювала Ганна Лелів, над італійським — Марина Соріна, обидві запропонували перекладати історії ще на етапі їхньої публікації на особистій сторінці авторки у Facebook. — Ред.). І я зрозуміла, що хочу спробувати сама. До того ж мені здавалося, що ця книжка більше орієнтована на закордонний ринок, що на прикладі коротких жіночих історій вона може пояснювати, що таке війна в Україні.
До того в мене не було жодного перекладу, хоча мала дитячі книжки, були видані два романи, поезії, збірка оповідань. І я подумала: якщо через видавництва це не працює, то спробую сама.
І виявилося, що насправді цього можна досягнути. Звісно, не на всіх ринках (скажімо, на Велику Британію складно вийти без агента), не завжди з великими видавництвами, але це цілком реально.
Як ви шукали й обирали видавництва, яким пропонували книгу для перекладу?
Я обирала країну, відкривала список усіх видавництв, які видають художню прозу, коротку художню прозу, заходила на сайт, шукала контакти і відправляла їм.
Звісно, спершу намагалася надсилати у видавництва, які вже видавали щось українське, але потім зрозуміла, що цим не варто обмежуватися і треба просто надсилати рукопис навіть туди, де українців до цього ніколи не видавали. Наприклад, у Словаччині та Швеції книжка вийшла у видавництвах, які до того ніколи не видавали українців.
Я розсилала навіть не десятки, а сотні мейлів. Інколи фізичні листи. Скажімо, у Франції книжка вийшла у видавництві Éditions des femmes – Antoinette Fouque (у перекладі з французької «Жіноче видавництво – Антуанетта Фуке». — Ред.). Коли я тільки побачила їхню назву, то подумала, що точно відправлю їм рукопис. Але вони приймали лише роздруковані рукописи поштою. Тож я роздрукувала і відправила. Витратила на це 11 євро 20 центів, скажу чесно — грошей було шкода. Але через три місяці вони написали мені на мейл і сказали, що зацікавлені, попросили повний рукопис. А вже менш ніж через тиждень запропонували підписувати контракт.
Якими накладами видають книжку за кордоном?
Бувають зовсім маленькі. Наприклад, в австрійському видавництві книга вийшла на грантові кошти, наклад — 400 примірників. Вони вже закінчились, і ми будемо шукати видавництво в Німеччині, яке зробить передрук.
Є наклади по тисячі, найбільший, здається, був дві тисячі. Я не дуже пам'ятаю й орієнтуюся, бо у випадку з «Жінками» розумію, що це книжка, яка не буде аж так сильно продаватися.
Але про те, що її все-таки читають, свідчать відгуки на Goodreads. Там відгуків різними мовами більше, ніж від українців. Дуже помітно було по відгуках, коли книга вийшла у Великій Британії. Взагалі це дуже важливий ринок. Якщо книга виходить там, то може претендувати на міжнародного Букера.
Тепер ви вже працюєте з літературним агентом. Як знайшли одне одного?
Коли я була в Нью-Йорку, то мою поїздку допомагали організовувати Razom For Ukraine і Марія Генкін. Я подарувала Марії свої книжки українською, поезію, американське видання «Жінок». А вона подарувала книжки агентці Еммі Шеркліф, котра прочитала й одразу зі мною звʼязалася, запропонувала співпрацю.
Після Нью-Йорка я мала виступ з французьким перекладом у Парижі. Емма приїхала туди, ми познайомилися. Я вагалась, чи погоджуватися. Бо мені ніби й самій подобається робити це. Водночас розуміла, що є ринки, куди без агента не потраплю. До того ж багато хто казав, мовляв, ти що, це ж Емма, звісно, погоджуйся. Вона також працює з Олександром Михедом, Артемом Чапаєм, правонаступниками Вікторії Амеліної. Тож тепер ми працюємо разом.
Ви більше не пишете сотні мейлів?
Пишу, але не видавництвам. Тепер я пишу фестивалям, літературним будинками, усіляким місцям, де потенційно можна організувати виступ, читання, дискусію.
Ось, наприклад, я маю книгу іспанською. Написала Австрійському культурному форуму в Мексиці пропозицію запросити мене на виступ. Вони відповіли, що з радістю, але ж, мабуть, я не маю книжки іспанською. А я їм кажу, що маю.
І тепер я їду на книжковий ярмарок у Гвадалахарі. До організації поїздки долучився Український інститут. І в мене там буде досить багато подій.
Мені здається, це важливо, бо Мексика — це такий супервіддалений ринок, де ми невідомі, нецікаві. І мова навіть не йде про те, щоб вийти на цей ринок, а просто означити свою присутність. Розказати, що є Україна, де точиться війна, але де також є література, де видають книжки. Принаймні частина людей щось дізнається, почує.
А як розподілений ваш час між, власне, письмом і менеджерською роботою?
Раніше, коли я писала сотні листів у видавництва, робила це вночі. Тепер уже в тому віці, коли вночі хочу спати. Але також уже зрозуміла певні правила, наприклад, що краще писати зранку, звісно — в робочий час. Відправлений у вихідні чи вночі лист може загубитися.
Тепер я не пишу такі листи щодня, радше раз на тиждень чи два роблю глобальну розсилку, якщо мені на думку спадає конкретна ідея, як просунути книжку. Решту часу намагаюся писати. Вихідних у мене немає.
Як готуєтеся до зустрічей з аудиторіями в різних країнах?
Багато залежить від того, чи знають узагалі ці люди, які прийдуть тебе послухати, щось про Україну.
Одна річ — розповідати про книжку про війну у Швеції, Норвегії чи Фінляндії, а зовсім інша — у Південно-Африканській Республіці, де люди прийшли тебе послухати, але уявлення не мають, де та Україна на карті.
Дуже спрощує розмову, коли є перекладач. Бо коли на зустрічі всі говорять англійською, яка ні для кого не є рідною, спрацьовують певні ліміти володіння мовою.
Дуже рідко буває так, що на подію, де б вона не була, не приходять українці. Водночас багато моїх колег бояться, що на подію прийде хтось налаштований проросійськи. У мене такого ніколи не було. Бо на подію за участю українського автора приходять апріорі позитивно налаштовані до України, ті, хто підтримує.
Буває, як у ПАР, що подія спільна з місцевими авторами. Тоді приходять швидше на них, а ти можеш спробувати завоювати їх. Наприклад, місяць тому я мала виступ у Відні з двома австрійськими авторами. Це був той випадок, де не було жодного українця. Я читала англійською, і моя книжка була єдиною не розважальною. Але я захотіла створити контраст і вдягнула коротку синю сукню з лелітками. Коли почала читати про війну, у людей стався розрив шаблону. Мені подобається в такий спосіб привертати увагу, це допомагає, щоб люди краще запамʼятали.
На зустрічах ви більше говорите про свої тексти чи про Україну?
Моя мета — говорити про Україну і про війну. Я їду не для того, щоб просувати свою книжку, я користуюся своєю книжкою, щоб поїхати і поговорити про війну. Дуже часто я промовляю речі, які людям не подобається чути.
І поки я розповідаю про літературу, книжку, все добре — я письменниця. Але коли починаю розповідати якісь незручні речі про війну, про те, що, можливо, ці речі їм теж невдовзі доведеться відчути на собі, то ніби перестаю в їхніх очах бути письменницею, а стаю глибоко травмованою війною людиною.
До речі, навіть з ваших соцмереж помітно — ви не згладжуєте гострі кути і не граєте в дипломатію. Чи спрацьовує це на досягнення вашої мети?
Однозначно, люди бувають настільки шоковані, що одразу про щось задумуються. Мені байдуже, як я виглядаю у чиїхось очах. Чи виглядаю я як травмована війною людина, чи як істеричка.
Я маю меседжі, які хочу донести аудиторії, де б я не була. Звісно, я можу трішки адаптувати їх. Є такі країни, наприклад, Балтика, Скандинавія, які дуже добре нас розуміють і підтримують. Для них немає потреби щось згладжувати, їх треба, навпаки, лякати ще більше.
Минулого року я була на книжковому ярмарку в Гетеборзі і мала дискусію з двома шведськими журналістами, які написали репортажні книжки про Україну після повномасштабного вторгнення. Ми сиділи на сцені, дискутували, і модератор питав думку кожного, як вони бачать подальший розвиток ситуації. Я, звісно, виплеснула на них весь свій песимізм, порадила їм готуватися до можливої війни, записуватися на курси тактичної медицини, навчитися стріляти, зробити будь-що, що допоможе їм захистити не власну країну навіть, а власне життя. Я сказала їм тоді, що в нас є така фраза: «За Україну не треба вмирати, за Україну треба вбивати». Порадила подумати про це і прилаштувати до себе. І вони були шоковані.
Я не планувала казати це. Але перед цим один з тих шведських журналістів, який слухав мій песимістичний прогноз, що буде лиш гірше, зауважив: «Знаєте, всі друзі в Україні кажуть мені те саме, але я їм не вірю». Після цього я просто не стрималась.
Можу зрозуміти цей ваш настрій. Нещодавно ви були також у Франкфурті на книжковому ярмарку. Зі спостережень за публікою цієї та інших іноземних подій, яке зараз домінує ставлення до ситуації в Україні?
Не маю відчуття, що увага до України поменшала. Але, знову ж таки, це своєрідна бульбашка — до стенда у Франкфурті підходять люди, які підтримують Україну. Я не знаю, що думають інші люди в інших залах цього величезного книжкового ярмарку. Це як думати, що в Харкові всі знають про Сергія Жадана. Це не так. Але людей підходило багато, не менше ніж минулого року чи на інші стенди.
У мене був випадок в лютому цього року у Вільнюсі, де мала подію на книжковому ярмарку. Зала була повна, але я звернула увагу на чоловіка років 80-ти, який сидів у першому ряду в костюмі з краваткою. Коли настав час питань, він піднявся і розповів, що був політвʼязнем і сидів у таборах з українцями, дружив з ними. Коли його випустили і дозволили їздити, то він спеціально їздив до України, щоб подивитися на країну тих людей, з якими здружився в таборах. І от він досі ходить на такі події, підтримує Україну.
А чи є у вас стратегії, як вийти за межі такої бульбашки, яка вже підтримує Україну?
Усі методи хороші — шокувати, наприклад. От я вдягла на подію блискучу сукню і відчувала, що люди дивилися, їм було цікаво, хто я і чому така ошатна. Можна використовувати будь-які методи, щоб помітили і дали слово.
Я зіткнулася з тим, що дуже багато людей за кордоном, навіть пов'язаних з культурою, думають, що українська література з'явилася після повномасштабного вторгнення. І саме повномасштабне вторгнення — це був такий шанс для української літератури, для її розвитку. Вони не знають, що в нас своя літературна традиція, своя класика. Але вони й не можуть цього знати, адже не можуть це купити і прочитати. Бо коли ти заходиш у будь-яку книгарню в Європі, що тебе зустрічає? Тебе зустрічає величезна розкладка «русской класікі» в різних виданнях, від дешевих до дорогих, але майже ніде ти не знайдеш перекладів української класики, бо їх майже не було.
Зараз вони починають з'являтися, тому що над цим працюють ентузіасти, і більшість нових перекладів як сучасної української літератури, так і класики — справа рук ентузіастів. Мені здається, дуже важливо намагатися видавати не лише книжки про війну. Дуже важливо перекладати класику, щоб показати, що в нас була, є і буде своя література. І її немає на полицях цих європейських книгарень саме через те, що її замовчували і знищували.
Якось у Франції я пішла у Fnac — це такий великий книжковий супермаркет на декілька поверхів. Мені сказали, що там є моя книжка. Але я не змогла її знайти. Тоді спитала в менеджерки; та перевірила і повідомила, що моя книжка стоїть у відділі російської літератури. Я знайшла цей відділ — моя книга стояла поруч з такою великоросійською «крінжатіною», що я навіть не зробила тоді фото.
Але цього року моя агентка повела мене в одну з найстаріших книгарень Лондона. І там я побачила таку велику полицю російської літератури й окрему маленьку, напівпорожню, але полицю української. Тож маленькими кроками.
Поза всією культурно-дипломатичною роботою яка ваша найближча письменницька ціль?
Я два місяці провела на резиденції у Відні — хотіла дописати роман. Але резиденція була поетичною, вони очікували від мене віршів, щоб перекласти німецькою. Тож я написала кілька віршів, але також продовжувала писати прозу. Моя найближча мета — закінчити роман, який я пишу більш ніж рік. Але він все розтягується.
Моя агентка питає, скільки вже є? Чує, що 90 тис. слів, і каже скорочувати. А я кажу, що ще не дописала.
Цю книгу я задумувала як роман у трьох паралельних історіях жінок, які живуть у Харкові перше літо повномасштабного вторгнення. І ці жінки між собою не знайомі, вони майже не перетинаються, але живуть в одному будинку.
Перша з цих історій вийшла така велика, що це буде скоріше трилогія. Моя задача нині — дописати цю першу історію про художницю, яка приїздить до Харкова з Києва, бо в неї згоріла майстерня і вона втратила здатність малювати. Вона приїздить, щоб доглядати паралізовану бабусю, і випадково дізнається про родинну таємницю, яка їй багато що пояснює.
Це історія про Харків, де ви самі жили до початку повномасштабного вторгнення. Спостерігаючи за вашими соцмережами, помітила, як часто ви змінюєте нині міста. Чи можу запитати, де нині ваш дім?
Це дуже складне питання. Нещодавно я ходила на показ фільму про Томаса Манна — як він повернувся в повоєнну Німеччину (фільм Павела Павліковського «Батьківщина» 2026 року. — Ред.). Там якраз йому ставили запитання, де дім.
Не маю відповіді на це запитання, бо дім ніби там, де він був — у Харкові. Але це була орендована квартира, вона досі є, там залишилися речі, але я вже не можу сказати, що це мій дім.
Зараз я могла б сказати, що Київ відчувається мені більше як дім. Водночас мої батьки досі живуть у Харківській області. На питання про дім не маю чіткої, однозначної відповіді.
За цих обставин насичена поїздками робота з комунікацією теми України для вас більше натхненна чи виснажлива?
Мені це подобається. Я завжди готова кудись їхати й розповідати. Не можу дуже довго перебувати на одному місці й нікуди не їхати. Тоді чогось не вистачає, наче я щось втрачаю. Хоча іноді вночі прокидаюся десь і не можу зрозуміти першої секунди, де я, в якому місті, в якій країні.
Але, знаєте, недавно почула таку фразу англійською: 'You can’t complain you have too much on your plate, because your goal was to eat' («Не варто скаржитися, що на тарілці забагато їжі, адже ти хотів поїсти»). І я не можу скаржитися. Власне, це була мета: писати книжки, їздити про них розповідати. Хоча, звісно, більше хотілося б просто розповідати про книжки, а не використовувати їх як привід говорити про війну.










