Отче, знаємо зі Святого Письма, що «Бог осміяним не буває». Чи означає це, що ті, хто зневажають Бога, плюндрують храми, насміхаються над релігійними символами і почуттями, зазнають кари Господньої?
Бог є любов. Це передусім. Але і любов не виключає справедливості та правосуддя. Коли читаємо, що «Бог осміяним не буває. Що посієш, те й пожнеш», то тут мова не про простий взаємозв’язок: є злочин – значить, буде покарання. Йдеться про щось більш глибоке. Бо що таке покарання: помста чи, може, педагогічна настанова? Чого хоче Господь: відплатити злочинцю чи створити умови, щоби він усвідомив свій гріх і, можливо, виправився? Досвід віри навчає нас, що Господь діє радше як педагог, який спонукає людину виправитися.
Читайте такожЛавра як символ майбутньої Перемоги
Але якщо педагогічні методи вичерпалися, має настати відповідальність? Коли кажемо про кару за святотатство, то йдеться про покарання при земному житті чи коли людина вже постає перед Господом?
Це може відбутися і за земного життя, але не завжди. У Святому Письмі, в псалмах бачимо приклади, коли псалмоспівець волає до Господа: от, мовляв, беззаконники благоденствують, хоч вони нехтують Божими і людськими законами. Тож у грішників у земному житті все може виглядати добре. А вже що їх чекає на вищому суді, то про це знає тільки єдиний і суверенний суддя – Бог. Сподіваємося, що вони відповідатимуть. Бо ми прагнемо справедливості, це одна з наших базових потреб. Коли людина зазнає несправедливості – це гріх, який волає до неба. Є така, так би мовити, «категорія» гріхів. До них належить, наприклад, утримання в робітника заслуженої платні – це несправедливість, яка волає до неба про помсту.
Читайте такожБути, як Фома. Чому сумніватися у вірі – це нормально
У відомому псалмі 93 до Господа звертаються як до «Бога помсти»: «Боже пóмсти, Господи, Боже пóмсти, яви Себе! Встань, Судде землі, дай відплату гордим. Доки, Господи, доки нечестивці будуть вихвалятися?». Тобто помсту ніхто не скасовував. Зараз, під час війни, часто цитують 108 псалом – це один із найвідоміших так званих проклинальних псалмів, написаний Давидом після зради та несправедливих звинувачень. Автор просить Бога про справедливе покарання для ворогів: «Нехай діти його стануть сиротами, а дружина його – вдовою. Нехай нащадки його тиняються й жебрають, нехай просять на руїнах своїх домівок. Нехай захопить лихвар усе, що є в нього, і чужі пограбують плоди його праці. Нехай не буде нікого, хто виявив би йому співчуття, і над сиротами його нехай ніхто не змилується. Нехай будуть викорінені його нащадки й зітреться ім’я його в наступному поколінні»…
У Біблії є не одна історія, в якій йдеться про кару Господню.
Найвідоміша – про знищення Содома і Гоморри з Книги Буття: «І пролив Господь на Содом та на Гоморру дощ із сірки й огню, від Господа з неба. І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст, і рослинність землі». У Новому Завіті (в посланні апостола Петра) ця історія використовується як пересторога для безбожників: «І міста Содом і Гоморру спопелив, на знесення засудив, поставивши приклад для майбутніх безбожників». Інший класичний приклад – про всесвітній потоп і ковчег Ноя. Господь карає грішне людство, яке вже не підлягає виправленню, і рятує один рід, щоби спробувати зробити з нього, так би мовити, нову версію людства. Звичайно, в цих випадках йдеться про кару не стільки через богохульство, як через моральний занепад.
А от старозавітня історія про Уззу з Другої книги Царств – це про покарання на смерть за святотатство, за дотик до ковчега завіту, в якому зберігалися скрижалі з десятьма заповідями. У Законі Мойсея було чітко сказано, що торкатися до святинь суворо заборонено під страхом смерті. І от, під час перевезення ковчега віз нахилився, і Узза інстинктивно вхопився за цю реліквію, щоб втримати. Тієї ж миті Бог уразив Уззу, і той помер на місці. Це класичний біблійний приклад того, що навіть з добрими намірами не можна порушувати Божі приписи щодо святих речей.
Читайте такожОсередки «русміра». Які ще монастирі країни повні «ждунів»
Інколи хочеться, щоб, як в цій історії, кара за зневаження святині була миттєвою…
Це притаманно для Старого Завіту: є чіткий закон, і його не можна порушувати. У Новому Завіті читаємо, що не всі вказівки варто сприймати буквально. Господь, наприклад, каже: «Не субота для людини, а людина для суботи». Або історія з кровоточивою жінкою, яка доторкнулася до Христа. За старозавітними поняттями, вона осквернила Христа й мала б зазнати осуду. Але Ісус Христос виходить за межі цієї логіки – він зцілює жінку.
Є чимало документальних свідчень (зокрема, про часи більшовицького переслідування церкви), як, наприклад, хтось підірвав храм, а потім осліп (паралізувало, всі діти померли та інше). Як би ви це пояснили?
Будь-який гріх має наслідки. Коли людина переступила через те, що вважала святим, свідомо розтоптала це, то такий стан може руйнувати зсередини. Це інколи можна вважати психосоматикою. Але ми не знаємо, чи це Бог карає, чи людина сама себе зруйнувала своїм гріхом.
Християни прив’язані до матеріальних символів своєї віри. Тому так боляче, коли співачка знімається на тлі хреста в терновому вінку, коли валять хрести на цвинтарях, коли прицільно дроном – по святині?..
Наша віра, безумовно, пов'язана з матеріальними предметами. Господь прийшов не знищити матеріальний світ, а преобразити його і наповнити. Божественна благодать може проявлятися через усе довкола. Але є особливі речі, які ми сприймаємо як знаки присутності божественного серед нас – хрестики, ікони, облачення і так далі. Звичайно, важливо не впадати в крайнощі, не перетворювати це на фетиш, марновірство. Але водночас не можна допускати наруги над цими символами.
Чи не через цю вразливість ворог часто атакує і спалює святині, як нещодавно Успенський собор у лаврі?
Це схоже на нездорові почуття чоловіка до жінки, яка йому відмовила, а він хоче їй помститися: «Не діставайся ж ти нікому». Лавра не дісталася Московському патріархату, тож росіяни вирішили вдарити по «ПЦУшниках». Припускаю, вони можуть керуватися такою логікою. І це парадоксально. Бо навіть якщо адептів «русского міра» обурює присутність ПЦУ в лаврі, це ж не скасовує всю величну історію монастиря. Здавалося б, для їхньої міфології Лавра повинна була б мати центральне значення. Але вони так чинять через ненависть до нас, через те, що ПЦУ в Лаврі. Хоча, з іншого боку, вони зруйнували чи пошкодили багато церков УПЦ Московського патріархату: і Святогірську лавру, і Преображенську церкву в Одесі та інші.
Читайте такожСвітлі й крилаті. Де живуть і який мають вигляд ангели
Чи можна просити в молитвах про покарання для людей, які глумляться над Богом, вірою, святинями?
Писання нас навчає, що треба говорити Богові те, що в тебе на серці – щиро і без напускної благочестивості. Навіть Христос в останню ніч перед тим, як його схопили, молився Отцю, фактично суперечачи його волі: «Нехай омине ця чаша мене». Але потім він все ж додав: «Але нехай буде воля твоя». Мені здається, буде правильно говорити з Богом щиро, навіть якщо думки здаються неблагочестивими і неправильними. Але потім все ж таки додавати, як Христос: «Але хай буде воля твоя». Можливо, відповідь Господа буде значно категоричнішою, ніж ми можемо передбачити.