Отче, що відомо про апостола Фому, якого називаємо «невіруючим»?
Ім’я Фома з давньоєврейської означає «близнюк», пізніше він мав прізвисько грецькою «Дідім», що також означає близнюк. Тож можемо припустити, що він був одним із близнюків. Про апостола Фому, зрештою, як і про інших апостолів, в Біблії написано небагато. Знаємо, що він був юдеєм, ймовірно з Галілеї. Більше інформації про нього отримуємо з апокрифічної літератури. Із книги «Діяння Фоми» дізнаємося трохи більше про його життя. Після Вознесіння і Зіслання Святого Духа йому випав жереб проповідувати на території сучасного Іраку, а потім в Індії. І там, на території Індії, він закінчив життя мученицькою смертю – його прокололи списами. Там він і похований, хоча частину його мощей перенесено до міста Едесси (сучасна Туреччина) та в інші місця. В Індії досі існує спільнота, яка себе називає «християнами апостола Фоми».
Найважливіше, що відомо про Фому – це історія, як він хотів переконатися в реальності воскресіння Ісуса Христа. Тому він відомий нам як «Невіруючий Фома». І це прізвисько стало афоризмом.
Нагадайте цю історію.
Після Воскресіння Ісус Христос являвся багатьом людям, зокрема, кілька разів своїм учням, апостолам, які збиралися для спілкування, для молитви в якомусь із будинків. Збиралися вони таємно через страх перед юдеями, які вбили їхнього учителя, і вони боялися, що це може статися з ними. До сходження Святого Духа вони ще не розуміли вповні місії, яку виконав Ісус Христос. В одне із перших явлень Ісуса Христа апостолам були присутні всі учні, крім Фоми. І коли йому апостоли сказали, що бачили Ісуса, він сказав відому фразу: «Поки не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в бік Його, - не повірю» (Івана 20:25).
Наступного разу Ісус Христос з'явився апостолам вже тоді, коли був між ними Фома. І відбувається діалог між Ісусом Христом і апостолом. Каже Христос: «Простягни свій палець сюди і подивись на Мої руки; простягни свою руку і вклади в Мій бік. І не будь невіруючим, а віруючим!». І апостол Фома побачивши це, пересвідчившись, вигукує відому фразу, яка, до речі, є дуже яскравим свідченням віри апостолів в те, що Ісус Христос був Богом: «Господь мій і Бог мій!» І каже тоді Христос у відповідь: «Тому, що ти побачив Мене, ти повірив. Блаженні ті, які не бачили, й увірували!»
Водночас ми розуміємо, що Христос не засуджує Фому, не картає, що от, мовляв, ти такий-сякий, як ти міг не вірити, я ж попереджав, що воскресну. Чому? Та тому, що не тільки він сумнівався. Інші апостоли, коли жінки-мироносиці їм сказали, що Христос воскрес, також не повірили. Петро з Іоаном побігли до гробу, щоб переконатися, і побачили відвалений камінь, порожній гріб, пелени, але жінкам не вірили. Фома вчинив абсолютно так само: він не повірив, поки сам не побачив.
Христос поблажливо, з розумінням ставиться до тих людей, які мають сумніви у вірі?
Так. І ми не раз в цьому переконуємося. Скажімо, коли Ісус Христос ішов по морю, а апостоли в той час були в човні і налякалися. Петро пройшов кілька кроків і почав тонути. А Христос подав йому руку і сказав: «Чому ж ти засумнівався, маловіре?» Але не картає Петра. Є ще епізод, коли батько привів свого біснуватого сина до Ісуса Христа, щоб він його зцілив. І каже Христос: «Чи ти віруєш?» А він відповідає: «Вірую, але допоможи моєму невірству». Тобто він має сумніви, розуміє, що віра його недосконала, і просить про допомогу. Христос теж його не звинувачує ні в чому і зцілює його сина. Бог Старого Завіту суворіший щодо сумнівів (знаємо, як був покараний Мойсей за свій сумнів), але ми не бачимо, щоб Ісус Христос звинувачував людину, що вона сумнівається. Він розуміє, що людині властиво потребувати доказів, підтверджень.
Бо дуже мало людей наслідують принцип Тертуліана, якого Церква називає учителем, але не отцем через деякі єретичні погляди. Він казав: «Credo quia absurdum est», тобто «Вірю, бо це абсурдно». Тобто віра його будувалася на тому, що неможливо пояснити. Є люди, які вірять, незважаючи ні на що. Ні на сумніви, ні на, здавалося б, абсурдність деяких речей. Але таких насправді небагато. Більшість людей на землі, в тому числі й отці церкви, хотіли чи хочуть вірити усвідомлено, шукаючи пояснення незрозумілим речам. Недаремно християни для пояснення багатьох процесів, багатьох подій, навіть чудес, звертаються до науки.
І Фома шукав пояснення, і Петро, і Нафанаїл, й інші. Скільки людей сьогодні сумніваються у науково доведених фактах, наприклад, що Земля кругла. То тим паче будуть сумніватись у питаннях віри. Тобто сумнів і бажання розумом осягнути віру - це одна із рис людини. Тому Христос цього не осуджує. А багато святих подають це як чесноту.
Добре тим християнам, сучасникам Христа, які могли «вкласти пальці в рани» і які були свідками чудес за його земного життя. Важче тим, які хочуть знайти підтвердження зараз…
Тому Христос і каже, що щасливі ті, які не бачили і вірять. Їхні серця не крають сумніви. Їм легше, бо вони прийняли Бога беззаперечно. Кожна людина має свій тип сприйняття. Хтось є раціоналістом, який сприймає розумом, комусь достатньо емоцій, відчуттів. Тертуліану не треба було зайвих пояснень. А Тома Аквінський чи Блаженний Августин потребували раціонального осмислення Бога і віри. Грецький мислитель Афінагор Афінський був язичником, поганином, який хотів розбити християнські віровчення філософськими там науковими аргументами. Він вирішив написати критичну працю про християнство. Пишучи цю критику, він, зрозуміло, почав вивчати християнство, священні тексти, Писання. І вивчаючи Священне Писання, вивчаючи християнське віровчення, він в результаті написав апологетичний трактат, тобто твір, який захищав християнство. І сам він із язичника став християнином. Блаженний Августин, який також був у пошуках, досліджував різні вчення і при цьому вів аморальний спосіб життя, зупинився на християнстві, став християнином, причому дуже відданим, святим. Дуже схожа історія в Юстина Філософа (або Юстина Мученика), який став одним із перших християнських апологетів.
А згадаймо відомого письменника ХХ століття Клайва Льюїса, автора «Хронік Нарнії». Він був затятим атеїстом. Але його зацікавило християнство, він почав його вивчати і став переконаним християнином, більше того – апологетом, праці якого використовують усі сучасні гілки християнства – і англіканська церква, і протестанти, і православні, і католики. Таким же шляхом прийшов до християнства наш сучасник Джош МакДауел, автор апологетичної праці "Нові незаперечні свідчення, що потребують вироку".
У християнській апологетиці є поняття про докази існування Бога. Один із таких доказів називається релігійно-досвідний - людина через свій власний досвід переконується в присутності Бога в її житті. Є, наприклад, аргумент на користь існування Бога, який називається телеологічний - коли людина вивчає навколишній світ, його закони, гармонію і розуміє, що хтось цей механізм мусив запустити. Є антропологічний доказ існування Бога. Підтвердженням є складний людський організм, який не міг з'явитися сам по собі, а отже є Майстер, який його створив. Тож чимало науковців були віруючими людьми. Ньютон, Паскаль, Ампер, Декарт, Менделєєв були віруючими. Батько генетики Грегор Мендель був віруючою людиною, монахом. Творець теорії відносності Альберт Ейнштейн, філософ Іммануїл Кант, багато інших людей, які творили науку, були віруючими людьми. Закони природи, закони світу переконували їх в існуванні Творця.
Часом зустрічаємо таких людей, які вірять, що був Ісус Христос, але, наприклад, не вірять у вічне життя. Тобто вони частково визнають християнство?
У цьому немає нічого нового. Згадаймо, як Ісус Христос спілкувався з тогочасними книжниками, фарисеями, які дотримувалися всіх законів, вірили в Священне Писання, Тору - П'ятикнижжя Мойсея і так далі. А були друга течія - садукеї, які також керували духовним життям єврейського народу в часи Ісуса Христа, навіть займали керівні посади при єрусалимському храмі, в синедріоні. Парадокс у тому, що вони (садукеї) не вірили в загробне життя, в існування духів. У перші віки християнства також були течії, які мали точно такі самі сумніви. А візьмімо IV століття, Перший Вселенський собор. Він був скликаний, щоби засудити єресь аріянства. Арій був священником, який проповідував, що Ісус Христос - це не Бог, що він лише «Боже творіння». У сучасному світі є організація Товариство Вартової Башти чи Свідки Єгови. Вони дублюють погляди Арія, також стверджують, що Ісус Христос є «Божим творінням», що загробного життя не існує. І це не християнство. Визнання християнства має три основні чіткі критерії. Християнами є ті, хто вірять в Трійцю (тобто в Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого), вірять в Божество Ісуса Христа і Святого Духа і вірять в загробне життя (безсмертя душі). Всі інші – псевдохристияни.
Мені здається, що ця риса – недовірливість – може вберегти від несправжньої віри, фальшивих богів. Бо ж Христос попереджав, що в якийсь час буде багато лжепророків, яких треба остерігатися.
Звичайно, якщо ми з недовірою сприйматимемо сумнівні об'явлення або віровчення, то це нас може вберегти від прийняття чогось від лукавого. Христос попереджав: «Бо постануть христи неправдиві і пророки неправдиві, і будуть чинити великі ознаки та чуда, щоб, коли можна, звести й вибраних» (Матвія 24:24). Треба досліджувати Святе Писання, роздумувати, аналізувати. У моєму житті було багато моментів, коли я чогось не розумів, наприклад, коли був студентом. Доводилося шукати джерела, сидіти в бібліотеках. Це зараз просто: заґуґлив чи зайшов у чат GPT і маєш відповідь (хоча й тут потрібно ретельно аналізувати, бо ШІ може помилятися). І коли мене іноді запитують мої студенти, а я, буває, не знаю відповіді або знаю недосконало, то я перепрошую, вивчаю питання, наступного разу їм відповідаю. І в мене ще не було такого, щоб я не знайшов для себе відповідей або не розвіяв своїх сумнівів.
У вас бувають сумніви? Потребуєте інколи «вкласти пальці в рани», щоб підтвердити свою віру?
Потребую. У священників також трапляється вигорання, бувають моменти, коли відчуття Бога притуплюється. Ми звикаємо до атмосфери, енергетики богослужіння. Це схоже на те, як людина заходить у воду й відчуває холод, а коли вже вбувся – тобі вже тепло в цій воді. Так само й священство: з часом вбуваєшся і звикаєш, перестаєш гостро відчувати Божу присутність. І ти потребуєш, щоб Господь нагадав про себе. Тобі бракує «зворотного зв’язку». Тоді просиш, звертаєшся. І Господь завжди відкриває себе чи подією, чи відчуттями, чи несподіваними емоціями. Це складно пояснити словами. Але кожен священник, і я зокрема, не раз потребували Божого нагадування. Знаю про це, бо часто сповідаю інших священників. Бог обов’язково нагадує про себе, дає «вкласти пальці в рани». І скільки разів би це не траплялося, ти завжди хочеш, щоб воно повторилося.
Тож сумніватися – це не страшно, не соромно, не грішно?
Так. Сумніватися не страшно, не соромно і не грішно. Але соромно і грішно залишатися в сумнівах і не шукати відповідей.