Звідки бере початок наше чернецтво? Чи відомо, хто був першим українським монахом?
Українське чернецтво бере свій початок, як і християнство в Київській Русі, від Візантії, з Греції. Після хрещення в Київську Русь приїхали священники, єпископи з Греції, які навчали наш народ основ віри і богослужінь. І в цей період з'являються перші ченці Київської Русі. Ми не знаємо їхніх імен і не можемо сказати, хто був першим. Відомо тільки, хто був родоначальником українського чернецтва - це преподобний Антоній Києво-Печерський. Він подвизався на Афоні в XI столітті, з Афону прийшов у Київську Русь. На Київських горах — зробив печеру, почав жити як чернець-самітник. До нього приєдналися інші, сформувалася перша чернеча спільнота і згодом виріс величний монастир – Києво-Печерська лавра, який сьогодні є серцем українського чернецтва.
Чи дуже відрізняється сучасне монашество від того, що було 500, 100 років тому?
Від тих перших часів - від Макарія Великого, Антонія Великого, Іларіона Великого, пустельників, засновників чернецтва - до сьогодні суть чернецтва не змінилася. Чернець - це той, хто зрікається світу і присвячує все своє життя Богові. Його основне завдання – молитва, а також праця – духовна і фізична. Молитва за себе, молитва за монастирську громаду, молитва за світ. Цей принцип чернецтва не змінюється століттями і навіть тисячоліттями. А засоби для цього, звичайно, змінюються. Ми живемо в інший час – час інформаційних технологій, і зрозуміло, що це впливає і на життя ченців.
Як зазвичай приходять до монастиря? Чи обов'язково кандидат повинен відчувати те, що називають покликанням?
До монастиря приходять зазвичай ті, котрі хочуть послужити Богові, суспільству і церкві. Людина, яка має сім'ю, зобов'язана (і це закономірно) дбати про свою сім'ю. Чоловік — про дружину і дітей, дружина — про чоловіка і дітей. І на це, звичайно, йде більшість часу. Лише в неділі і свята люди, що мають сім’ї, виділяють час для того, щоб прийти в храм, помолитись і віддати те, що належить Богові. Ті, що хочуть служити Богові, віддаляються від світу і йдуть в чернечу спільноту. Хтось в юному віці, хтось в старшому, хтось йшов на старість років, залишаючи своє майно церкві чи монастирю, де за ним доглядали вже до смерті. Причини є різні.
Наприклад, мене бабуся змалку брала зі собою до церкви. І вже з того часу в мені закарбувалися любов до храму, до богослужінь, до піснеспівів. Усе це викликало в мене гаряче бажання бути священником, воно супроводжувало мене все моє дитяче, юнацьке життя і привело в духовну семінарію. Воно не зникало ніколи. Хоч були моменти, коли я сумнівався. Оце, мабуть, можемо назвати покликанням. Бо звичайне захоплення минає, а поклик Божий – ні. Буває й таке, що людина приглушує його, але все ж, навіть у старшому віці, він знову розгоряється і приводить людину до служіння Богові. Христос каже: «Не ви обрали мене, а я обрав вас». Господь кличе того, кого вважає за потрібне.
Які вимоги й обмеження щодо кандидатів у ченці? Наскільки важливим критерієм є їхнє минуле життя?
Найперше людина обов'язково повинна бути християнином. Якщо йдеться про православну церкву, то православним християнином. На час вступу в монастир кандидат має бути неодруженим. Буває, що він має досвід сімейного, подружнього життя, але на той момент має бути овдовілим або розлученим. У ченці не приймають людей, які мають неповнолітніх дітей — вони повинні спочатку виховати дітей, поставити їх на ноги, а тоді можуть стати ченцями. Не пройде варіант, що, мовляв, змучився жити в світі, набридли мені жінка, діти — йду в монастир.
І в православній, і в католицькій церкві існує випробувальний термін. Бо ж ми не знаємо минулого цієї людини, якою вона є, які в неї думки, яка в неї мета зрештою. Траплялося, що люди приходили в монастир начебто з бажанням прийняти чернецтво, а потім обкрадали його і втікали. Тому людину випробовують. У католицькій церкві є певні етапи – новіціат, перші обіти, другі обіти, ну і потім вже вічні обіти. У православній церкві трохи інакше. Послушником можна бути і рік, і два, і десять. Коли приходить послушник в монастир, його закріпляють до когось із досвідчених ченців або зазвичай до духівника монастиря. І духівник вивчає, сповідає, розмовляє з послушником. Так дізнається про його минуле і його наміри. І саме духівник дає рекомендацію на постриг у малу схиму чи мантію (так називаються вічні обіти в православній церкві) послушника.
Саме по собі грішне минуле не є перешкодою для чернецтва. Людина, яка приймає чернецтво, мовби отримує повторне хрещенням. Навіть при постригу змінюють ім'я, тому що монах повністю відкидає минуле і приймає нове життя. Тому те, що було в минулому, залишається в минулому. Є такий вислів: кожен святий має минуле, а кожен грішник має майбутнє. Грішна людина може змінитися і стати святою.
А якщо людина має кримінальне минуле, візьмете до монастиря? І, до речі, як ви це з’ясовуєте – просите принести довідки?
Кримінальне минуле не є перешкодою до чернецтва (відразу зауважу, що це може бути перешкодою для священства). Навіть, якщо людина скоїла важкий злочин, але вона розкаялася, прийшла своє життя закінчити в монастирі, це добре — душа спаслася. Звичайно, якщо це справжнє покаяння, а не намір втекти чи сховатися.
Чи просити довідки? Як намісник я ще не приймав у монастир людей зі світу, наші монахи — це або священники, або студенти, які вчилися в нас, тобто ми їх добре знали. Але зазвичай намісник формує «особову справу» ченця. Я вимагаю копію паспорта, довідку про сімейний стан. Якщо кандидат навчався в духовному закладі, можу спитати в ректора, чи він його рекомендує. Якби мені довелося приймати зовсім незнайому людину, так би мовити, з вулиці, напевне, я попросив би довідку про несудимість.
Коли послушник пройшов випробування, що далі?
Настоятель монастиря чи місцевий архієрей визначає день постригу і обирає ім'я для майбутнього ченця. Найчастіше дають ім’я святого, пам'ять якого вшановують у день постригу або невдовзі. Але останнє слово – за єпископом. Зазвичай майбутній монах дізнається своє нове ім'я в момент постригу. Воно йому може не подобатися, але не можна заперечувати — в цьому й полягає монаше смирення, послух.
Цей обряд для сторонніх виглядає дивним, зовсім не схожим на інші церковні обряди…
У день постригу майбутній чернець заходить в храм у супроводі всіх ченців цього монастиря, якщо це дуже великий монастир, то кількох визначених. Ченці одягнені в чернечий одяг, а кандидат — в довгій білій сорочці. Якщо колись справді заходив в самій білій сорочці на голе тіло, зараз ми цього не практикуємо, щоб не вводити в спокусу людей, які є в храмі. Тож під сорочкою він одягнений у штани, в звичайну сорочку, а зверху одягається оця біла довга сорочка до самої підлоги. Босим заходить в храм. При вході лягає обличчям до землі з розкритими навхрест руками, тобто в формі хреста. Під час піснеспіву «Обійми отцівські відкрий мені…» ченці, які привели майбутнього ченця в храм, накривають його своїми чорними мантіями і він повзе по підлозі до середини храму. Це символізує покору і смирення, нагадує про Христа приниженого на Голгофському шляху.
Біля вівтарної частини храму вже чекає єпископ, який буде звершувати постриг. Кандидат піднімається з землі, і тоді єпископ ставить перше питання: «Для чого прийшов сюди, брате?» І він відповідає: «Чернечого життя бажаю». І далі весь чин фактично складається з питань, відповідей і спеціальних молитов. Наприклад, єпископ питає, чи обіцяєш ти жити цнотливо, не покидати ніколи цього монастиря, не накопичувати матеріальні блага, жити в скромності та інше.
І після цього єпископ бере ножиці, кидає їх на землю тричі, і щоразу кандидат у монахи піднімає і приносить їх єпископові. Це наче останній шанс відмовитися від наміру. Коли він втретє подає ножиці, єпископ відстригає волосся в чотирьох місцях на знак Святого Хреста зі словами «Брат наш (називає нове ім'я) постригає волосся голови своєї…». Це ті слова, які, власне, завершують чин чернечого постригу.
А далі новопостриженого одягають у чернечий одяг. По сорочці одягають так званий параман (плат із зображенням хреста і знарядь страстей Христових), потім чорний підрясник, підперізують шкіряним ременем на знак духовної сили, потім вдягають чорну рясу і клобук на голову – чорний із наміткою, яка спадає по плечах — символ смирення. Далі взувають сандалі (бо ви ж пам’ятаєте, він прийшов босим) на знак того, що людина буде ходити слідами Христовими. І тоді в руки ченцю дають хрест — зброю в боротьбі зі злом, чотки (вервицю) — духовний меч, на знак того, що чернець повинен постійно перебувати в молитві, і запалену свічку — тому що він тепер повинен бути світлом для світу. Братія підходить до ченця, питаючи: «Яке твоє ім'я, брате?».
Новопострижений залишається в храмі на всю ніч читати Псалтир.
Як виглядають чернечі будні в монастирі?
Зранку ченці прокидаються, приводять себе до ладу, звершують ранкове молитовне правило у своїх келіях і йдуть до храму на богослужіння. Після служби — сніданок. Далі ченці займаються тими справами, відповідно до того, які послухи на них покладені. Тут також все залежить від конкретного монастиря. Є монастирі, де є господарство, де монахи фізично працюють. Наприклад, Гурбинський монастир на Повстанських могилах на Рівненщині. Там монахи мають свою техніку, трактори, комбайни. Вони засівають поля, годують худобу. Якщо монастир у місті, як у нас, або Михайлівський Золотоверхий чи інші, то ченці займаються іншими справами.
Наш монастир в одній будівлі з академією, то хтось працює при академії, хтось в єпархіальному управлінні. Я, наприклад, працюю в академії на посаді першого проректора. У деяких монастирях ченці йдуть в лікарні, до воїнів, виконують інші соціальні служіння. Увечері збираємося на вечірнє богослужіння. Потім є вільний час, далі вечірня молитва в келії і сон. Так виглядає день в монастирі. Але, окрім усталеного часу для молитви, монах протягом дня всю свою роботу і послухи також повинен супроводжувати молитвою. Тобто займати свій розум богоспілкуванням замість пустих думок.
А як ченці можуть використовувати вільний час? Чи дозволені якісь розваги, гаджети, інтернет?
У нашому монастирі ґаджети, інтернет не заборонені. Зрештою, вони необхідні нам для роботи. Є монастирі суворого уставу, де це заборонено. У вільний час можна читати книжки. Я, до речі, заохочую ченців читати не тільки богословську і церковну літературу, а й художню. Заохочую ходити в театри. У давні часи це було заборонено, бо в театрах було багато гріха. Зараз театр зовсім інший. Можна піти на концерт класичної музики. Можна зустрітися з рідними. Те, що чернець зрікається світу, не означає, що він відрікається від мами, тата, братів і сестер. Просто Христос і церква стають у нього на перше і головне місце, все інше і всі інші – після цього.
За що можуть покарати ченця, і яким буває покарання?
Є канони церкви, в яких прописані правила і для священників, і ченців, і мирян. Деякі з часом втратили свою актуальність. Наприклад, колись священник не мав права лікуватися в лікаря-єврея. Звичайно, зараз це не актуально. Є правило, яке забороняє священнику заходити в корчму. А зараз ми ходимо в кав'ярні, в ресторани, нам цього ніхто не забороняє. Але є канони, які не втратили актуальності. Якщо чернець, наприклад, порушив обітницю чистоти, піддався спокусі, чи вчинив якийсь смертний гріх, то це, звичайно, вагома причина, щоб позбавити сану (якщо він священник), чи навіть для розстриження, якщо йдеться про монаха. Найчастіше карають вигнанням із монашої спільноти.
А з яких причин найчастіше монахи самі вирішують піти з монастиря?
Зневіра. Людина, яка приходить в монастир, часто уявляє, що тут – спільнота святих. Але бачить пороки – хтось лінивий, хтось сварливий, хтось недбалий до молитви, хтось лихословить. І людина розчаровується. Інша поширена причина, через яку чернець може піти з монастиря – це жінка. Так буває, закохуються. Є такі випадки, це не таємниця. І я думаю, це навіть добре – вчасно повернутися до світського життя і не обманювати ні себе, ні Бога, ні спільноту.
Поділитеся, яким був ваш шлях до монастиря? Знаю, що ви спочатку отримали освіту, стали священником і аж потім вирішили прийняти постриг. Як так сталося?
Я з дитинства хотів бути священником. Коли закінчив школу, вступив до духовної семінарії. Чотири роки провчився в семінарії, потім чотири роки в академії, яку закінчив, коли мені було 25 років. Я тоді ще мав намір одружитися, створити сім'ю, але лишився працювати і викладати в академії, і ця праця займала весь мій час. Зрозумів, що не зможу поділити себе між сім'єю і церквою і ще мати хоч трошки часу для себе. Тож вибір мій був, може, трохи егоїстичний, але очевидний.
За два місяці до 30-ліття мене висвятили на диякона, через місяць – на священника. Минуло 9 років мого служіння, і я попросив владику постригти мене в ченці. У 39 років я вже точно був готовий прийняти чернецтво. За якийсь час після постригу мене призначили намісником монастиря. Цього року відзначатиму п’ять років постригу.
Отче, яким ви бачите майбутнє і вашого монастиря, і загалом монашества в Україні?
Маю багато планів, мрій. Мені хочеться розвивати наш монастир, хочу, щоб було більше ченців, щоб наш монастир приносив користь церкві, суспільству, державі. Тут у нас є духовна академія, яка готує кадри для церкви, священників, тож зрозуміло, що ченці мають першими стати в пригоді, щоб ці кадри достойно готувати. Думаю, наш монастир може бути рушієм духовної освіти у Львові.
Мрію відновити монастирський храм, тому що ми служимо в храмі, якому понад 100 років, і в ньому був склад інфекційної лікарні, тож він досить понищений. Можливо, відкрити просфорню, іконописну майстерню… До речі, цьогоріч виповнюється 15 років нашому монастирю. Мрій багато. А велика моя мрія в тім, щоб монастирі відновили свою головну функцію – духовних центрів. Щоб в монастир люди приходили і отримували підтримку, молитву, благословення, пораду – те, чого вони потребують.
Мені здається, що ми недооцінюємо сили молитви, яка відбувається в келіях, храмах, за мурами монастирів. Монахи на колінах із чотками в руках більше вирішують, ніж можновладці й політики…
Це правда. Найважливіші речі часто непомітні. Розкажу вам історію з мого життя. У 2014 році, коли відбувався вихід з Іловайського котла, мені вночі зателефонувала знайома журналістка, яка попросила молитися, тому що в тому пеклі був її хлопець. Я став на молитву. Намагався в міру своїх сил це робити щиро. Не пам’ятаю, як довго я молився. Але потім дізнався, що той хлопець і його побратими врятувалися. І та журналістка назвала цю молитву духовним «градом» – на противагу ворожій артилерії, «градам», які обстрілюють нашу землю. Молитва ченців непомітна, але від того не менш сильна. Вона здатна захистити, вберегти, допомогти, навіть змінити хід історії.
Ченців вважають дітьми Богородиці. Навіть якщо чернець не зовсім достойний, має свої немочі, слабкості, гріхи, все одно він під захистом Матері Божої, його молитва є особливою, вислуханою Богом і Богородицею.