Дефіцит уже тисячі ракет
Компанія Lockheed Martin у 2025 році виготовила 620 зенітних керованих ракет PAC-3 MSE до комплексів Patriot. Це на 20 % більше, ніж у 2024 році, але надто мало, щоб відбити всі російські балістичні цілі. Адже у 2025-му росіяни планували виготовити 750 ракет до ОТРК «Іскандер-М» і до 100 «Кинджалів», також ГУР повідомляло про їхні плани закупити у КНДР близько 150 балістичних ракет. На кожну таку ціль розрахунково потрібно два перехоплювачі, тобто хоча б 2000 ракет PAC-3, і в усьому світі торік не налічували досить антиракет, щоб відбити всі російські засоби. А тут ще й іранські арсенали додалися.
Американський концерн і так старається: планували на 2025-й 600 PAC-3, а виробили 620, цього року план — 650, але, напевно, вийде більше, каже Олег Катков, головний редактор порталу Defense Express. Виробництво зростає, як, утім, і кількість операторів, які використовують антиракети до Patriot.
Раніше ракети MSE активно застосовували в основному Україна й Ізраїль. А віднедавна це роблять США, Катар, Бахрейн, Кувейт і ОАЕ. Згідно з опублікованими даними, на кінець другого тижня бойових дій держави затоки гуртом (крім Саудівської Аравії, яка такої інформації не афішує) збили близько 800 іранських балістичних ракет (дані можуть бути дещо завищені, та інших немає).
«Штатні витрати ракет MSE — дві на кожну ціль, але є безліч відео, на яких видно, що відстрілюють безрезультатно й по три-чотири, — зауважує Катков. — Найімовірніше, вони відстріляли величезну кількість ракет, і виробництво лише під їхні потреби заб’є потужності Lockheed Martin на кілька років наперед».
Бо йдеться мінімум про 1600 антиракет (а Іран і далі обстрілює, і його засоби треба перехоплювати), і за поточних темпів виробництва піде два з половиною роки, щоб відновити витрачені запаси. Тому вже найближчим часом на нас чекає дефіцит PAC-3 MSE й ажіотаж, створений багатими країнами Перської затоки, упевнений Олексій Їжак, аналітик Національного інституту стратегічних досліджень і співзасновник Консорціуму оборонної інформації.
«Не варто перебільшувати можливості балістичних потужностей Ірану, та й Ізраїль зі США основні засоби повибивають — і на тому все заспокоїться, але про всяк випадок запаси використаних антиракет захочуть поповнити», — вважає він.
Lockheed Martin, може, і радий би попит задовольнити, але корпорація залежить від величезної мережі постачальників компонентів. Які теж намагаються наростити обсяги виробництва, але такі темпи для них уже галоп. Ось Boeing виробляє унікальні головки самонаведення для PAC-3 — але він також залежний від постачальників компонентів до своїх комплектуючих.
«Імовірно, плани наростити обсяги виробництва PAC-3 до 2000 на рік протягом семи років — компроміс із Міноборони США, яке заявило про зростання потреби, — міркує Катков. — Але то вже максимум. Бо після підписання рамкових контрактів з виробником відбулася ще одна екстрена зустріч у Білому домі (адміністрація могла просити чи вимагати від нього ще більшого), та більше контрактів не укладали».
Усе впирається в ліцензії
Теоретично американці могли б делегувати виробництво за ліцензією іншим виробникам. Але Lockheed Martin — компанія приватна, власник патентів. Якби уряд США і прагнув розширити виробництво, то спершу мав би їх викупити, пояснює Олег Катков.
Був момент, коли Вашингтон хотів розширити обслуговування ракет ATACMS. «Довелося вдатися до реверсного інжинірингу (дослідження пристрою чи програми з метою розуміння принципів роботи. — Ред.) блоку наведення, бо виробник (судячи з усього, Boeing) не хотів надавати технічну документацію, щоб цей блок навігації могла виробляти інша компанія за менші кошти і в більшому обсязі», — пояснює експерт.
Єдиний партнер, якому довірена технологія PAC-3, — японський гігант Mitsubishi Heavy Industries (MHI). Але він виробляє усього 30 ракет на рік для власних потреб без права реекспорту, і то з американських комплектуючих. Років зо два тому агентство Reuters із посиланням на власні джерела писало, що підприємство й могло б наростити обсяги до 60 ракет, але розширення неможливе без поставок шукачів ракет, які направляють їх на останніх етапах польоту. «Через брак обладнання MHI може знадобитися кілька років, перш ніж вона зможе збільшити обсяги виробництва», — розповідало агентству одне його джерело.
Щоб отримати право хоча б на ті три десятки, Японія спочатку придбала аж 24 батареї Patriot, каже Олег Катков. Коли купуєш таку партію, то вже можеш домовлятися про власне виробництво ракет — хоча б у такому обмеженому варіанті.
«Не виключено, що у світлі нинішніх подій хтось усе-таки отримає ліцензію на виробництво PAC-3», — припускає Олексій Їжак. Та поки що перспективи, що антиракет раптом побільшає і вистачить на всіх, не прозирають.
Поділитися запасами Японія, хоч вони і скромні, теж не зможе. «30 ракет на рік — це ні про що, хоч ми були б раді і десятку, — визнає авіаційний експерт Валерій Романенко. — Я розмовляв з японськими колегами — Токіо мусить внести зміни до Конституції, щоб постачати ракети воюючій країні».
Україну влаштували б, за словами експерта, поставки ракет і покомпонентно: самі зібрали б. А певний резерв у Японії мав би бути: навіть ті 30 ракет на рік вони не використовували повністю для навчань.
Що треба для власної протибалістичної оборони
Якщо немає де придбати і ліцензію на виробництво ракет навряд чи дадуть, треба замислитися про власну систему ППО, казав нещодавно президент Володимир Зеленський, а ще раніше міністр оборони Михайло Федоров.
Основні компоненти таких систем — радари з фазованою антенною решіткою, здатні бачити цілі на великих відстанях, станції управління і ракети.
«Жоден компонент ми поки що не здатні робити. Хіба що могли б виконувати викруткову збірку ракет з компонентів компаній-постачальників», — зазначає Валерій Романенко.
Та все одно такі розробки нас очікують, вважає він. Підприємства, які випускали ракети і теоретично здатні були виробляти антиракети, в Україні є. Виробники радарів і станцій управління теж знайшлися б.
«Та бракує необхідного досвіду», — зауважує Романенко.
Власні протибалістичні системи — завдання реальне, але це питання грошей і часу, каже Олег Катков. І чималих, бо відсутня власна школа подібного виробництва.
«Ми раніше виробляли певні компоненти, а так, щоб повноцінні ЗРК — ніколи, – пояснює він. — Протиракетна оборона — це вища математика. Спочатку слід налагодити серійне виробництво ЗРК, ефективних у збитті аеродинамічних цілей, а далі впевненіше планувати кроки до засобів ПРО».
Скільки на те може піти часу і коштів, найкраще ілюструють приклади розробок Туреччини та Кореї. Турецький ЗРК HISAR, що нині вже виробляють серійно, розвивали в кілька етапів від виробництва комплексів малої та середньої дальності до 100-кілометрової (ЗРК Siper). Системи на озброєнні з 2024 року, а працювати над ними почали ще у 2009-му. 15 років пішло, а остання модифікація — Siper — усе ще не збиває балістики, зауважує Катков.
«Вартість усіх робіт невідома, але лише на комплекс малої дальності (а напрацювання одне з одного виростають у комплексну стратегічно-національну розробку) компанія Aselsan (над усіма ЗРК працювали турецькі компанії Roketsan, Aselsan й Інститут досліджень і розвитку оборонної промисловості Tubitak SAGE. — Ред.) вклала близько 0,5 млрд доларів власних коштів».
Ще з нульових працювали над своїм ЗРК KM-SAM у Південній Кореї, і система вперше збила балістику лише у 2026 році в Саудівській Аравії.
«Створення комплексу ПРО — це національно-стратегічна програма, яка передбачає значні інвестиції в мізки, обладнання і виробництво», — резюмує Олег Катков.
Європейські партнери обіцяли, що Україна першою отримає оновлені італо-французькі комплекси ППО SAMP/T NG. Та навіть це вдосконалення — нешвидкий процес. Сам проєкт стартував ще 1989 року, і лише 2014-го комплекси стали на озброєння. Удосконалювати систему так, щоб відбивала балістику, вирішили у 2023-му. SAMP/T попередньої модифікації в ЗСУ служить понад рік і проти балістики виявився безсилим, каже Валерій Романенко.
Наразі комплекс SAMP/T NG випробували на полігонах у Франції та Італії, його елементи передали збройним силам обох країн на тестування, пояснює Катков.
«Ніхто й не казав, що Україна створить власну протиракетну оборону чи отримає обіцяні SAMP/T NG за рік», — зауважує він.
Асиметричний захист: продавати перехоплювачі і бити російські заводи
За кілька років дефіцит протибалістичних засобів у світі збалансується, вважає Олексій Їжак, а поки що захищатися доведеться різними непрямими способами.
«Ми так і робимо: пропонуємо країнам Перської затоки нашу допомогу зенітними дронами. Що більше придбають дешевих масових засобів, то менше коштовних ракет витрачатимуть», — пояснює логіку. Зрештою, Patriot працюють у досить вузькому секторі, і проти таких цілей, як авіація противника, можна застосувати дешевші засоби.
Компенсувати дисбаланс із PAC-3 можна, продовжуючи знищувати російський потенціал виробництва її балістичних ракет. Об’єктів, як заводи «Кремній Ел» і Воткінський, ураження яких дали б ефект, у Росії близько десятка, розповідає Їжак.
Місця, де виготовляють вироби класу балістичних ракет — це великі хаби, централізовані виробництва ще радянської побудови з підземними цехами, розрахованими на умови ядерної війни. Для їхнього ураження потрібні власні балістичні ракети або великі крилаті.
«Західним озброєнням діставати такі об’єкти нам було заборонено. Зараз хоч і бачимо певні зрушення в цьому питанні, та думаю, основні удари завдаватимуть саме нашою зброєю», — міркує експерт Національного інституту стратегічних досліджень.
Про успішні випробування власної балістичної ракети ми чули ще в серпні 2024 року, відтоді масового застосування по цілях у РФ не було. Триває вдосконалення виробів, припускає Олексій Їжак. У балістичної ракети дуже специфічна інерціальна система управління, а при ураженнях на великих відстанях необхідна ідеальна точність.
Бо необхідно ідеально точно влучити кудись у вентиляцію або інший вхід-отвір. «Але зараз, ймовірно, з проблемою впорались і точність забезпечили», — каже Олексій Їжак.
«По Воткінському заводу прилетіло на всі 100, — зауважує Олег Катков. — У 2025-му таке й уявити було складно».
Тобто може скластися ситуація, як у 2022 році, коли про захист Patriot не йшлося. Та все ж зараз Україна має можливості завдавати ударів, і це відчутна перевага.
«Є можливість бити по виробництву, і будемо сподіватися, нарощуватимуть можливості знищення пускових разом з розрахунками (пускові «Іскандера» вже уражали, та то були рідкісні випадки) — засоби для контрбатарейної боротьби є», — каже аналітик Defense Express.
Щоб зайняти одне з перших місць у черзі за PAC-3, доведеться активно працювати в дипломатично-політичній площині. Саудівська Аравія чи ОАЕ можуть заплатити за ракети скільки завгодно, а наші європейські партнери не так вільно витрачають кошти.
«Lockheed Martin та інші американські виробники зброї не є контрагентами оборонних договорів з державами, це не виробник продає нам через PURL свої ракети, а уряд США», — пояснює Катков. З ним треба підтримувати теплі контакти. І саме від європейських партнерів дуже залежить, щоб ці продажі тривали, причому в обсягах, яких потребує Україна.
Кризова ситуація з ракетами до Patriot уже зрозуміла усьому світу: можеш хоч десятками купувати американські комплекси, а стріляти з них не маєш чим. А вони є в Південній Кореї, Тайвані, Нідерландах, Швеції, Німеччині, Румунії і ще низці країн, та на всіх користувачів 620 ракет на рік. Навіщо ж вони витрачали мільярди на комплекси?
«Напевно, порушуватимуть питання інтеграції до Patriot інших ракет, якщо є вузьке місце — Lockheed Martin, що не випускає достатньо PAC-3, — вважає Олег Катков. — А від цього вже залежить обороноздатність Європи і не тільки».
Чи підуть США на передачу ліцензії, перенесення, розширення виробництва або інтеграцію інших ракет, які можна буде незалежно від Lockheed Martin виробляти (ще й значно дешевше), — хтозна, бо американці не зацікавлені в тому. Але дефіцит антиракет перестав бути суто проблемою України, тому нинішня ситуація може стати каталізатором змін.