Російські війська почали штурм Запорізької АЕС наприкінці дня 3 березня 2022 року і захопили ядерний об’єкт рано вранці 4 березня 2022 року. Про це повідомляється у звіті“В ядерній в’язниці: як «Росатом» перетворив найбільшу в Європі атомну електростанцію на катівню і як світ може це зупинити” української ГО “Truth Hounds”. За їхніми даними, з самого початку спільної окупації російськими військовими й «Росатомом» Енергодара і ЗАЕС російські окупаційні сили розгорнули систематичну, широкомасштабну кампанію викрадень, катувань і вбивств персоналу ЗАЕС і жителів Енергодара.
“Очевидці надали Truth Hounds чіткі, недвозначні описи катувань та інших злочинів, включно з, але не обмежуючись такими: напади з обтяжуючими обставинами та жорстоке побиття, удушення, катування електричним струмом, примушування жертв копати собі могили, імітація страти, погрози зґвалтування жертв та їхніх родичів, утримання затриманих у переповнених камерах без їжі, води та свіжого повітря”, — повідомляється у звіті.
Частина з цих людей й досі перебуває у полоні. Деякі з них вже отримали “вироки” у російських вʼязницях. Проте жоден з них не повернувся додому в рамках обмінів.
Як повідомили у міськраді Енергодару, станом на вересень 2025 року є інформація про 32 цивільних полонених мешканців Енергодару, з яких 15 — працівники Запорізької АЕС.
“Ще про 15 цивільних енергодарців, із них 5 жінок, не можемо говорити відкрито, через наявність у полонених рідних на ТОТ та з інших поважних причин”, — кажуть у міськраді.
Нижче ми публікуємо історії десяти атомників, які нам передала прес-служба Енергодарської міськради.
Бражник Олексій Петрович
Народився 18 вересня 1971 року народження, інженер систем фізичного захисту (СФЗ) Запорізької атомної електростанції. Більше 30 років життя він присвятив роботі на цьому стратегічному об’єкті.
21 вересня 2022 року Олексія викрали російські військові без жодного правового обґрунтування — просто з робочого місця. Його утримували в слідчому ізоляторі в місті Енергодар до 10 лютого 2023 року.
Після цього його перевели до так званої «сірої зони» — напівсекретного місця утримання, де він перебував разом з іншими працівниками ЗАЕС, викраденими в різний час: Оленою Ягуповою та Романом Матвійченком.
Згодом в інформаційному просторі з’явилося відео, в якому Олексій нібито добровільно погоджується на «депортацію» з окупованої території. Після публікації цього відео жодного зв’язку з Олексієм не було. Він не повернувся на підконтрольну Україні територію, його місцезнаходження залишається невідомим. Родина та правозахисники досі не мають жодної підтвердженої інформації про його долю.
Корж Сергій Володимирович
Народився 17 липня 1976 року, інженер з ремонту та налагодження електроенергетичного устаткування енергетичного цеху філії ВП Запорізької атомної електростанції (ЗАЕС)
4 вересня 2022 року брати – близнюки Сергій та Олександр прямували з села Нововодяне до села Новоукраїнка Кам’янко-Дніпровського району Запорізької області. Під час цієї поїздки їх зупинили для перевірки документів та без пояснень затримали. Спочатку братів утримували в поліцейському відділку міста Енергодар впродовж місяця, після чого їхній слід зник. Лише у вересні 2023 року з'явилася інформація, що Сергій та Олександр перебувають у слідчому ізоляторі №2 міста Сімферополь. Ці відомості підтвердилися в січні 2024 року від осіб, які також були затримані та утримувалися в цьому ізоляторі.
Під час перебування в СІЗО-2 Сімферополя Сергій мав обмежений зв'язок із зовнішнім світом. Його дружина мала можливість періодично листуватися з ним через сервіс «Зонателеком» та передавати посилки. Однак у лютому 2025 року Сергія перевели до СІЗО №1 міста Москва, відомого як «Матроська тишина». Це переведення ще більше ускладнило комунікацію та підтримку з боку родини.
11 жовтня 2024 року окупаційний «суд» виніс Сергію вирок за статтею 276 Кримінального кодексу РФ («шпигунство»), засудивши його до 13 років позбавлення волі у колонії суворого режиму.
Брат–близнюк Сергія – Олександр був затриманий двічі. Він провів у незаконному утриманні 2,5 роки. Відпустили Олександра на початку березня 2025 року з умовою, що впродовж 10 днів він покине територію РФ.
Лаврик Руслан Юрійович
Народився 24 серпня 1970 року, інженер-черговий засобів радіо та телебачення ЦЗДТУ Запорізької атомної електростанції.
7 червня 2024 року Руслана затримали озброєні представники окупаційної влади. Після затримання його повезли додому, де провели обшук. Офіційним приводом для затримання оголосили порушення комендантського режиму.
Спочатку його утримували в смт Веселе Василівського району, а згодом перевели до слідчого ізолятора в Мелітополі. Там у переповненій камері перебувало до 20 осіб. В'язнів тримали у повній ізоляції, без права на листування чи зв’язок із зовнішнім світом. Родина тривалий час не мала жодних новин про Руслана. Лише завдяки неформальній домовленості з одним із охоронців стало можливим передавати йому передачі та отримувати листи. У лютому 2025 року Руслана етапували до СІЗО-2 у місті Маріуполь. Саме звідти він уперше зміг зв’язатися з родиною через додаток Zonatelecom.
За час утримання його фізичний стан різко погіршився. Після катувань — побиттів по голові, застосування електричного струму — виникли тяжкі ускладнення: хронічна гіпертензія, серцеві порушення, сильні головні болі. Після одного з таких тяжких нападів довелося викликати швидку допомогу. Лікар, що прибув, зробив ін’єкцію та крапельницю, наголосивши на потребі термінової госпіталізації. Однак у госпіталізації було відмовлено. Клопотання адвоката Руслана також проігнорували.
Дружину Руслана теж примусово допитували. Під час ознайомлення з матеріалами справи вона дізналася, що обвинувачення чоловіка ґрунтується на твердженнях про «антидержавну пропаганду» та переказ коштів на потреби ЗСУ. Клопотання про критичний стан здоров’я Руслана було залишено без розгляду. Формально дозволили доставити до СІЗО приватного лікаря, але родина не має такої можливості.
Наприкінці квітня 2025 року Руслана знову жорстоко побили. Він отримав струс мозку. За його словами, знущання тривають постійно: фізичне насильство чергується з моральним приниженням. Ще у 2024 році під час катувань йому вибили всі пломби, пошкодили передні зуби, частину з яких він втратив. Харчування вкрай неякісне, питна вода непридатна — через це в Руслана хронічні болі у шлунку. Розвинулася інфекція: з правого вуха тече гній. Медикаменти, які передає дружина, до нього майже не доходять — їх або не приймають, або конфісковують охоронці.
Судовий процес триває. Прокурор наполягає на максимальному покаранні — 25 років позбавлення волі.
Матвійченко Роман Миколайович
Народився 22 січня 1977 року, електромонтер електроцеху Запорізької атомної електростанції.
12 січня 2023 року Романа викрали російські військові без жодних пояснень — просто з робочого місця на території Запорізької АЕС. Його примусово вивели під дулами автоматів, що стало частиною масштабної кампанії тиску на працівників ЗАЕС.
Упродовж майже місяця Романа незаконно утримували в приміщенні колишнього відділку поліції в місті Енергодар. Це місце відоме серед місцевих як неофіційна катівня, де цивільних тримають у повній ізоляції від зовнішнього світу. Разом із ним там перебували й інші незаконно утримувані — зокрема, Олена Ягупова та Олексій Бражник.
Пізніше, у мережі з’явилося відео, на якому Романа нібито депортують за межі території, яку окупанти вважають своєю. Це відео має всі ознаки постановки — зрежисованого запису, покликаного приховати факти насильницького зникнення. Після його оприлюднення Роман зник — ні рідні, ні колеги, ні правозахисники не мають достовірної інформації про його долю.
Матюхін Олександр Юрійович
Народився 7 серпня 1980 року. Колишній контрактник, АТОвець. З травня 2021 року працював слюсарем-ремонтником енергоремонтного підрозділу ВП «Запорізька АЕС».
24 лютого 2022 року, у перші години повномасштабного вторгнення, Олександра було призвано до лав військової частини 3042 для охорони Запорізької атомної електростанції. Разом із побратимами та місцевими мешканцями він намагався зупинити ворога і не допустити його на територію стратегічного об'єкта.
Після окупації Енергодара та ЗАЕС Олександр тричі намагався виїхати на підконтрольну Україні територію. Втім, через участь в АТО ці спроби виявилися безуспішними — його прізвище було в списках на російських блокпостах. Змушений залишитися в місті, він повернувся до роботи на АЕС.
12 березня 2023 року його викрали біля власного будинку в Енергодарі. Сусідка стала свідком, як четверо озброєних російських військових вивели Олександра, посадили в чорний мікроавтобус із літерою «Z» та вивезли в невідомому напрямку. Йому пред'явили звинувачення у «шпигунстві».
Упродовж наступних днів російські силовики зняли інсценоване відео нібито «затримання» Олександра на прохідній ЗАЕС, намагаючись створити видимість законності своїх дій. Відео було поширене в мережі.
До 6 травня 2023 року його утримували в Енергодарі, згодом перевезли до Мелітополя. Протягом кількох місяців місце його перебування залишалося невідомим. У листопаді 2023 року з’явилася інформація про утримання Олександра в московському СІЗО №2 «Лефортовський вал», а пізніше — у м. Сімферополь.
18 вересня 2024 року окупаційний суд засудив Олександра Матюхіна до 13 років позбавлення волі за ст. 276 КК РФ («шпигунство»). Станом на липень 2025 року він утримується у виправній колонії №10 Саратовської області.
В умовах російської неволі у нього суттєво погіршився стан здоров’я — з’явилися проблеми з нирками, сильні болі в попереку. За період ув’язнення він втратив понад 20 кілограмів ваги.
Морочковський Олег Олександрович
Народився 27 серпня 1992 року, працівник Запорізької атомної електростанції.
3 серпня 2022 року Олег був затриманий російськими військовими на блокпосту при в’їзді до Енергодару. Після перевірки документів його заарештували, а машину конфіскували. Після цього зв’язок із ним зник. Родина тривалий час не мала жодної інформації про місце його перебування чи стан.
Лише в січні 2025 року стало відомо, що Олега було засуджено. Офіційних повідомлень родина не отримувала, як і не брала участі в жодних судових процесах. Олега визнали винним за сфабрикованими звинуваченнями у «шпигунстві» та «тероризмі» й засудили до 11 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Утримується в місті Пугачов (Саратовська область, РФ).
У лютому 2025 року мати Олега отримала від нього листа, написаного українською мовою, де він повідомив про тяжкі побутові умови: відсутність особистих речей, незадовільне харчування, а також просив надіслати одяг і продукти. Він описував складний моральний стан і висловлював сильне бажання повернутися додому.
У квітні 2025 року стало відомо, що разом з Олегом утримується ще один мешканець Енергодара — працівник Запорізької ТЕС на ім’я Андрій, засуджений до 11 років. У травні до них приєднався ще один енергодарець — Сергій Корж, засуджений до 13 років позбавлення волі.
На початку квітня 2025 року родині вперше вдалося передати Олегу посилку з продуктами та речами першої потреби — це стало для нього важливою підтримкою. Попри це, його психологічний стан залишається важким. У листах він і надалі звертається з проханнями про допомогу.
Потинг Сергій Георгійович
Народився 18 квітня 1992 року. Працював інженером з охорони праці у цеху теплової автоматики та вимірювань (ЦТАВ) на Запорізькій атомній електростанції.
Після окупації Енергодара не залишив співгромадян наодинці з бідою: разом із волонтерами допомагав вижити тим, хто опинився в умовах гуманітарної катастрофи. Під час гострої нестачі продуктів, зустрічав гуманітарні вантажі, які були направлені з вільної території України та допомагав з розподілом серед самотніх людей, лежачих хворих, родин із дітьми до трьох років. Завдяки його участі, сотні родин в Енергодарі та сусідніх селах, перші пів року, які видалися найважчими в умовах окупації, мали змогу отримувати дитяче харчування, підгузки для малечі та дорослих лежачих. Через активну діяльність Сергій неодноразово отримував попередження від окупаційної влади, однак не припиняв допомагати людям і не визнавав новий окупаційний порядок.
23 червня 2023 року Сергія викрали російські військові. Є свідки, які його бачили у відділку поліції, де він зазнав катувань і фізичного насильства.
Протягом тривалого часу офіційних обвинувачень йому не висували. Лише в жовтні 2024 року генеральна прокуратура РФ пред’явила Сергію звинувачення в участі в «терористичній спільноті» та «замаху на вчинення теракту». Його звинуватили у зборі й передачі Службі безпеки України інформації про автомобілі російських силовиків, а також у спробі підірвати авто одного з представників окупаційних структур.
Вирок суду — 18 років позбавлення волі, з яких перші три роки — у в’язниці, а решта — в колонії суворого режиму, та штраф у розмірі 700 000 рублів (близько 210 000 гривень).
До 19 листопада 2024 року Сергія утримували в СІЗО №2 міста Маріуполь. Потім його перевели до Ростова-на-Дону. Умови утримання були жахливими: вологе підвальне приміщення, розраховане на 8 осіб, у якому перебували 29 ув’язнених. Через нестачу місця люди змушені були спати по черзі. Харчування було вкрай незадовільним. Сергій має серйозні проблеми зі здоров’ям — із колінними суглобами та хронічний панкреатит. У червні 2025 року стало відомо, що Сергія перевели до міста Новочеркаськ.
Спартесний Сергій Леонідович
Народився 19 вересня 1961 року, начальник зміни турбінного відділення енергетичного підрозділу філії ВП «Запорізька атомна електростанція».
18 липня 2023 року російські військові увірвалися до його квартири та силоміць вивезли в невідомому напрямку. Згодом стало відомо, що Сергія звинуватили за ст. 276 Кримінального кодексу РФ — у нібито «шпигунстві». 19 вересня 2024 року так званий «суд» виніс вирок — 12 років позбавлення волі в колонії суворого режиму.
Нині він утримується у виправній колонії №10 м. Саратова (РФ), де працює на швейному виробництві з пошиття робочого одягу.
Умови утримання, відсутність належної медичної допомоги та хронічні захворювання — зокрема, серцева хвороба та виразка шлунка — суттєво погіршили його стан здоров’я. Під час телефонної розмови у квітні 2025 року Сергій повідомив про різке погіршення самопочуття, відсутність медикаментів і необхідної допомоги.
Трачук Вадим Вікторович
Народився 10 лютого 1984 року, працював водієм у транспортному цеху Запорізької атомної електростанції.
16 квітня 2023 року співробітники федеральної служби безпеки РФ увірвалися до квартири, де Вадим проживав разом із дружиною, дітьми та тещею. Його затримали просто на очах у родини. Спочатку його утримували у відділеннях поліції в Енергодарі та Мелітополі, а згодом перевели до слідчого ізолятора №2 міста Маріуполь.
У червні 2025 року Південний окружний військовий суд у м. Ростов-на-Дону виніс Вадиму Трачуку вирок — 25 років позбавлення волі та штраф у розмірі 700 000 російських рублів.
Наразі Вадим утримується в ізоляції в місті Таганрог. Побачення з ним суворо заборонені. Попри наявність адвоката, наданого державою, того не допустили до участі в судових засіданнях, що ставить під сумнів дотримання базових прав на захист та справедливий розгляд справи.
Шульга Наталія Євгеніївна
Народилася 31 серпня 1968 року, працювала інженером цеху теплової автоматики та вимірювань на Запорізькій атомній електростанції.
Наталія залишилася в окупованому Енергодарі після початку повномасштабного вторгнення, продовжуючи працювати на критичному об’єкті ядерної інфраструктури заради безпеки населення.
12 червня 2024 року до її квартири увірвалися російські військові та силоміць вивезли Наталію. Спочатку її утримували в селищі Якимівка Запорізької області. Чоловікові двічі вдалося передати туди посилки з продуктами та речами. Згодом її перевезли до слідчого ізолятора №2 у місті Донецьк. У вересні Наталію Шульгу перевели до виправної колонії в Костромі.
Попри тривалу ізоляцію, у грудні 2024 року родина отримала від Наталії листа, датованого серпнем. З листа стало зрозуміло, що вона утримується у складних умовах, з обмеженим доступом до зв’язку та будь-якої зовнішньої підтримки.
5 березня 2025 року так званий «суд» виніс Наталії вирок — 15 років позбавлення волі. Її звинуватили у співпраці з українськими спецслужбами та нібито спробі підриву лінії електропередач. Проросійські медіа поширили постановочне відео, яке мало слугувати доказом — на записі Наталію нібито зафіксували в момент закладання вибухівки. Однак характер відео та його обставини свідчать про сфабрикованість обвинувачень.
