Сім п’ятниць на тиждень
Оскільки заплутатись у подіях легко, то коротко нагадаємо передісторію. Улітку 2024-го МОН анонсувало політику «Школа офлайн», аби повернути якнайбільше дітей за парти і створити умови для якісної дистанційної освіти там, де очне навчання неможливе. Для цього в міністерстві зосередилися на будівництві укриттів і підземних шкіл, що логічно. З іншого боку, об’єктом докладання зусиль стали діти, які переїхали з рідних населених пунктів до безпечніших регіонів України. Вони мали залишити свої дистанційні школи і піти в місцеві. Водночас дітям за кордоном запропонували вивчати лише українознавчий компонент. Попри те, що і перше, і друге звужувало права учнів, МОН наполягало на своєму. До того всього воно встановило нові норми мінімальної кількості дітей у дистанційних класах. Поріг виявився настільки високим, що багато шкіл, особливо з прифронтових і тимчасово окупованих територій, мали б закритися.
Усі ці трансформації, попри шалений спротив освітян, були запаковані в новий наказ № 1112 і наказ про організацію дистанційного навчання № 1115. Зміни набували чинності з 1 вересня 2025-го, а школи отримували час на підготовку до них. Проте пристрасті не вщухали. І в червні цього року МОН таки мусило прийняти правки й пом’якшити вимоги до наповнюваності дистанційних класів. Інші претензії вони не знімали, а отже й напругу. Зрештою, ця версія змін не протрималася й місяця. У липні її остаточно скасували, залишивши таке: очне і змішане навчання можливе за умови наявності укриття не далі як за 500 метрів від школи; діти за кордоном можуть навчатися за повною програмою або за українознавчим компонентом; діти з тимчасово окупованих територій — у дистанційному класі або під педагогічним патронажем у разі закриття школи.
Ми в цій точці.
Благими намірами
Почнімо з багатостраждального дистанційного навчання. Зміни, які прийняли минулого літа і переглянули в липні цього року, зрештою відкотили назад. Тобто ми повернулися до того, з чого починали — до точки нуль?
Чому до точки нуль? Крім деяких винятків, фактично до стану 2022 року. Міністерство скасувало наказ № 1112 і тим самим не загострило проблем, які він, за їхніми розрахунками, мав вирішити. Але, з іншого боку, усі ці проблеми залишились.
Минулого року ми говорили з вами про те, що наслідки чи ефект від нововведень, які пропонували в МОНі, залежатимуть від того, що в міністерстві робитимуть протягом року. Приміром, чи буде якась підтримувальна освітня політика. Ви побачили якісь її ознаки?
Міністерство освіти і науки вважало, що вони від початку пішли на поступки і наказ № 1112 м'якший, ніж попередня версія — наказ № 850. Але ці поступки не усували першопричин суперечностей між міністерством і освітянською спільнотою з тимчасово окупованих територій і територій, близьких до фронту. Бо якщо ти щось забороняєш, то маєш надати стільки само підтримки.
Що справді робили, то це будували підземні школи, на які направляли рекордні суми з бюджету. І це добре, але проблема в тому, що підземні школи й укриття, як гриби, не ростуть. Це дорого і довго, ще й в умовах дефіциту будівельних фахівців. І по-хорошому, ці виправдано гігантські кошти варто було виділяти раніше — більше б устигли. Але у 2022-му держава не була готова сказати чесно, що підземне навчання триватиме роками. Тому підземні школи і протирадіаційні укриття будувати треба, але з темпами, якими їх зводять, на повернення дітей за парти нам знадобиться років десять. Тим більше, що і зараз ми постійно чуємо про евакуацію, зокрема сімей з дітьми. І не так часто вони їдуть далеко на захід. Інколи це 10–15 км від рідного населеного пункту.
І, напевно, евакуація на цьому не зупиниться.
На жаль, поки, схоже, що так. З іншого боку, я не бачила торік тих програм, про які ми говорили, — системних, підтримувальних. Не бачила якихось спеціальних заходів з управліннями освіти. І не бачила зміни поведінки більшості управлінь освіти. Серед іншого, системної роботи із залучення дітей ВПО в місцеві школи. Чому я кажу «більшості»? Бо дехто намагається щось робити.
Наприклад, у Кривому Розі досить багато переселенців з Херсонської області. За їхньою статистикою, близько 10 % усіх дітей шкільного віку в місті — це діти ВПО. А от у місцевих школах їх менш ніж 2 %. Тобто решта продовжує навчатися у своїх закладах онлайн. І навряд чи вони це роблять в окремій кімнаті за компʼютером з великим зручним монітором. Здебільшого діти вчаться з батьківського смартфона. Це при тому, що в Кривому Розі непогана якість освіти, великі хороші школи з укриттями, будують підземні протирадіаційні укриття. Звісно, навчання в них відбувається переважно у змішаному режимі, бо школи великі, але мало в кого є укриття на тисячі дітей. Проте все одно це краще, ніж суто онлайн.
А що саме вони робили?
Я так розумію, вони комунікують з батьками. Але часом отримують відповідь: «Нам наша вчителька сказала, що в старій школі в дитини все буде добре, будуть дванадцятки, а якщо перейде в іншу школу, то відставатиме і взагалі незрозуміло, що станеться з оцінками». Це такий маловідомий зворотний бік онлайнового навчання, з яким якраз намагалося боротись МОН суто заборонами й обмеженнями. Звісно, є хороші вчителі, які намагаються в тих умовах, що є, дати якнайкращу освіту. Але, на жаль, є і ті, хто більше думає, що втратить учнів і години. І тут немає одного рішення на всіх.
Але якщо батькам казати: «Приходьте до нас в управління освіти, ми вам розповімо, в якій школі є місця, яка є профілізація, де менше дітей, де більше дітей, де тихо, а де енергійно, де сильніші вчителі, а де, навпаки, дитина з освітніми прогалинами не відчуватиме тиску» — то це те, що їм необхідно, щоб прийняти рішення про переведення дитини в очну школу. У принципі, це взагалі-то і є обов’язком управління освіти. Бо в нас красиво написано, що сім'я ВПО може піти в будь-яку школу і влаштуватися там. А як ти можеш піти в будь-яку школу, якщо ти тільки-но вимушено переїхав у це місто, ти не збирався це робити й не обирав його, нічого не знаєш про освіту і школи тут?
Як спонукати батьків прийти в ці управління? Чи це управління мають іти шукати батьків?
Родини ВПО отримують інформацію про центри зайнятості чи соціальну допомогу, так само вони мали б отримувати консультанта з управління освіти. Це і для шкіл зручніше, щоб розподіл дітей відбувався скоординовано, з підтримкою. І добре, якби така консультативна підтримка держави була, справжня, не для галочки. А я, чесно кажучи, і наказу, який вимагав би галочку, не бачила.
У МОНі кажуть, що комплексна підтримувальна політика щодо ВПО в процесі розробки.
Мені здається, трошки задовго вона в розробці, тому це проблема. Як хотіли цю проблему вирішити? Наказом заборонимо дітям ВПО сидіти вдома і не йти до школи. Виходить, що я, живучи в Києві, не тікала від війни, не втратила все, і я можу віддати дитину на дистанційне навчання, а сім'я ВПО ні.
Це ж була чи не основна претензія до цього наказу — він звужував норми закону про освіту. Насправді за рік у міністерстві так і не придумали, як це узгодити.
Мабуть, думали, що спрацює зменшення порогу мінімальної наповнюваності дистанційних класів з двадцяти учнів до десяти, на яке вони погодилися в останній версії наказу, і всі заспокояться.
Але ж у законі про освіту йдеться про п’ять учнів для відкриття класу. І ми до цього зрештою повернулись. Я вірю, що в МОН були благі наміри. Справді, очне навчання переважно ефективніше за дистанційне. Крім тих винятків, про які ми колись говорили. Приміром, якщо діти з індустріального великого міста переїхали в село чи маленьке містечко. Там вони об'єктивно можуть не знайти собі такого вчителя, який був у сильній харківській школі.
Тому повторюю, наміри були хороші, але, на жаль, жодних механізмів їхньої реалізації, крім примусу, не вигадали. А врегулювати суспільне незадоволення примусом не змогли.
Хоча, чесно кажучи, якби не було зміни уряду, то, може, і змогли б. Давайте відверто: скасування наказу № 1112 стало частиною політичних домовленостей, умовою голосування за чинного міністра освіти і науки.
Складні питання
Школи теж сподівалися, що дотиснуть міністерство — і наказ скасують.
Думаю, що вони рахували, зможуть за нових норм функціонувати чи не зможуть. Бо ж могли бути різні варіанти. Але той наказ, правда, нелюдяний. Я розумію, що необхідна оптимізація фінансів. Добре, тоді знайдіть іншу статтю держбюджету, яка фінансуватиме той самий зв'язок дітей з-за кордону чи дітей з тимчасово окупованих територій з Україною. Бо виходить, що цей зв'язок зараз, власне, тримають ці вчителі і ці школи. Якщо держава цього не робить, а фактично вона цього не робить, то щонайменше несправедливо забирати у людей можливість тільки тому, що є бажання закрити певні школи, які, можливо, справді існують лише на папері. Але самими заборонами цього питання не вирішити.
А який є спосіб відсіяти такі школи?
Я насамперед сконцентрувалася б на тому, щоб підтримувати і поширювати досвід тих шкіл, які справді якісно працюють з дітьми на ТОТ і в прифронтових територіях, залучати їх до розробки політик і навчання інших педагогічних колективів.
Розумію, що демографія — один з рушіїв оптимізації шкільної мережі. І я теж вважаю, що великі школи ефективніші. Але не можна робити так, щоб у певних громадах узагалі не залишилося життєздатної мережі.
Так само не можна обмежувати в правах дітей, які виїхали за кордон. У нас усім гарантована базова середня освіта, але якщо ти за кордоном, ми не забезпечимо тобі можливість вивчати математику чи інші предмети не українознавчого циклу. Навіть якщо ти хочеш повернутися в Україну і тобі треба буде здавати НМТ. Чому? Це дуже несправедливо.
Проректор одного українського університету розповідав мені про поїздку в Німеччину. Вони зустрічалися з батьками, підлітками, випускниками, розповідали про можливості навчання, які вступники можуть отримати у цьому ЗВО. І найчастіше вони чули, що найбільша потреба підлітків саме в математиці. Оскільки якщо ці заняття припиняються, то діти втрачають дуже багато. Підліток потрапив у іншу країну, у школі йде вже досить складний матеріал, багато термінів, яких він не знає іноземною мовою. Відповідно не може нормально вчити німецьку програму, а тут ще й втрачає можливість займатися українською. По суті, це був головний запит: допоможіть з додатковими заняттями з математики.
Ба більше, Міністерство освіти і науки проводило вебінар для батьків за кордоном про те, як працюватиме українознавчий компонент, про дуже корисний, хороший ресурс — розробку МОН, коли на одній платформі можна побачити всі школи, які працюють за ним, і обрати заклад. Це справді прекрасне рішення. Але ж у батьків було питання саме про те, що найбільше дітям бракує занять з математики, а не з українознавчого компонента. Його легше вивчити самостійно чи на індивідуальних заняттях, ніж математику. Тобто в МОН знають про цей запит, але, проте, поки що не реагують на нього.
І знову питання: чому?
Напевне, головне питання і виклик для МОН — брак ресурсу. Після міністра Шкарлета нинішній команді дістався розгромлений директорат шкільної освіти, і з фахівцями дуже непросто. Але ж ми кажемо, що Україні потрібно повертати молодих людей. А щоб вони обрали навчатись в Україні, їм обовʼязково треба скласти тест з математики на НМТ. То чому б не надавати такі заняття в рамках підготовки до НМТ, хоча б для старшокласників? З цим питанням можна було б звернутися по підтримку до бізнесу, якому також бракує кваліфікованих фахівців.
До речі, є механізм збереження зарплати педагогічним працівникам, які залишилися без навантаження, — ухвалений урядом Кадровий резерв. То чому б не залучати вчителів з Кадрового резерву для занять з подолання освітніх втрат чи до тих самих занять математикою з дітьми, які за кордоном? Якщо держава готова платити гроші цим учителям за втрату навантаження (фактично простій), чому б не платити за заняття з тими, хто їх потребує?
Тобто виходить, системі не вистачає гнучкості і здатності вчасно реагувати на запити. Я, приміром, взагалі не розуміла, як у МОНі збирались переводити всіх дітей, що навчаються за кордоном, на українознавчий компонент, якщо далеко не всі цього хотіли.
Ну тільки заборонивши школі приймати цих дітей. Мені дуже прикро, що в міністерстві справді не розуміють важливості цього зв'язку з учителем. Так, діти не можуть повноцінно тягнути дві програми. Але ж вони залишаються заради контакту з Україною. І цей зв'язок для них не рандомна українська школа, для них це їхня конкретна школа. І можна працювати над тим, щоб наповнити цей зв'язок змістом, а можна шукати якісь формальні причини, як це обмежити, тому що це дорожче, ніж хотілося б Міністерству фінансів. Але вибачте, Міністерство освіти і науки має дбати не про фінанси, а про забезпечення освітнього процесу.
Звісно, в деяких школах теж є певне бажання зберегти все, як було. А так теж не можна. Треба розвиватися й адаптуватися до обставин, у яких ти є.
З іншого боку, таке бажання є і в якоїсь частини батьків і дітей.
Так. Приміром, діти потрапляють у міста на заході країни, де є дуже хороші школи. Подивіться на результати НМТ, приміром, по Львову, який на перших місцях з багатьох позицій разом з Києвом. Але діти продовжують вчитися онлайн у своїх закладах, у своїх закапсульованих ком’юніті. І це та проблема, яку тільки освітою не вирішиш, але з якою, на мою думку, недостатньо працюють. І скажімо чесно, частина цих дітей не хоче йти в місцеві школи, бо там всі україномовні, а вони російськомовні. І це буває важко.
Так само, на жаль, булінг у світі ще не викорінений. Чи може російськомовна дитина в здебільшого україномовній школі зустрітися з певними неприємними проявами з боку однолітків? Може. І я поки що не бачила хороших, м'яких, але чесних рекомендацій щодо цього, крім того, що ми маємо пам'ятати, що війна і всім треба розмовляти українською. Я поділяю думку, що мова важлива і це частина того, за що ми боремось. Але чи можуть діти перейти на українську на раз-два, особливо якщо маємо справу з підлітковим протестом чи самовираженням?
І знов же, скільки ти забороняєш, стільки маєш надати підтримки. З кількістю заборон у нас усе нормально. Де підтримка?
Восени в прокат вийде документальний фільм «Стрічка часу» — надзвичайно пронизлива і сильна історія, яка чесно показує українське шкільне життя під час війни. Тривоги, коли діти змушені переривати уроки і спускатися в укриття; педагоги, які в тих тісних укриттях розважають дітей і дбають про них; дівчинка, яка плаче, коли бачить портрет свого загиблого батька в бібліотеці, і як мудро і стійко її втішає вчителька. Серце просто в провалля летить від побаченого — який це подвиг щодня зберігати освіту в українських школах. Але ж є інші речі, які цей документальний фільм задокументував. Майже всі діти в східних регіонах на уроках, які показані в стрічці, відповідають російською. Вони намагаються говорити українською, їм дуже важко. Учителі їх поправляють, і частина, вочевидь, переживає. Видно, що їм шкода, що це зараз знімають. Але так є. І це теж ознака відсутності державної підтримки.
Тому що політику так само треба оцінювати: працює — не працює. Чи повинні бути певний примус і виставлення вимог? Повинні. Проте якщо до тебе в школу потрапила дитина і вона сьогодні не розмовляє українською, від того, що ти лише вимагатимеш, вона завтра не заговорить. І правильно було б прийняти реальність і почати з цим працювати, розуміючи, що ситуація не виправиться за день.
А що, на вашу думку, спрацювало б?
Те, що, наприклад, є у європейських школах. Коли діти погано знають мову, їм пропонують додаткові заняття на 7:30 або після уроків. Доти, доки не зможеш відповідати українською. Але вчителям цю роботу треба оплачувати. І розмовні клуби. Бо щоб заговорити, недостатньо просто вивчати правила з підручника за програмою, яка перевантажена, безумовно, важливим синтаксисом, будовою слова та іншими речами, значущими для професійних мовознавців. І НМТ з української мови, де закриті питання, можна здати, не розмовляючи українською мовою, просто визубривши правила. Але так не починають говорити. Треба конкретно займатися цим: книжкові клуби, читання, обговорення україномовних книжок, розмовні клуби, де ви розмовляєте українською про дитячі теми сьогодення — про тікток, його роль і загрози, про те, як знаходити друзів, про булінг, про тренди, про мрії. Є дуже багато тем, на які діти дуже хочуть поговорити, їх зупинити не можна. Але хай тільки вони роблять це українською.
Не треба зітхати, як це вони досі не вивчили мову. Усе, вони не вивчили. Але в тебе є ця дитина сьогодні, ще з пластичним мозком. Розробіть нормальні програми. Бо якщо в розкладі чотири рази на тиждень українська мова і література, а дитина через 10 років у школі має проблеми з говорінням, то, мабуть, щось не так з програмою. Оберіть розумний баланс вимог і підтримки: ти до певного періоду маєш досягти певних результатів, для цього ми, школа, надаємо тобі таку і таку допомогу. Але це мала б бути державна політика — визнати реальність і запропонувати способи розв'язання проблеми.
Усе й одразу
Мені здалося, що в якийсь момент у міністерстві переключилися з дистанційного навчання на старшу профільну школу і комунікацію про неї.
Це ж не все. Ще є політика «Освіта для життя», яка стосується базової школи, і МОН пропонує вже з цього року експеримент для 5-х класів. Є оновлення Державного стандарту початкової школи. Мене якраз турбує намагання зробити все й одразу. Чую аргумент, що діти не можуть чекати, але вважаю, що свої інституційні спроможності теж треба враховувати.
І за таких умов, коли потрібно розставляти пріоритети, мені здається правильним приділяти увагу насамперед тим, кому найважче, а найважче дітям з прифронтових і окупованих територій.
А по-друге, фокусуватися на тому, що реалістично зробити більш-менш комплексно. У цьому сенсі реформу старшої профільної школи я підтримую, оскільки вона починається у 2027 році і, відповідно, є трошки більше часу. Можна раніше запустити ту саму підготовку підручників, мати більше часу на їхнє нормальне редагування, експертне оцінювання, щоб не сталося так, як у нас відбувається щороку: «що ви причепилися зі своїми зауваженнями, уже треба друкувати, затверджуйте, що є, бо не буде підручників вчасно». Добре, що матимемо два роки пілоту профільної. Я розмовляла з Ігорем Хворостяним, який курує цей проєкт. Ми більше говорили про гуманітарні предмети, а проте, у них дуже здорові ідеї і щодо зменшення кількості текстів у програмі, і щодо якісної роботи з ними, і щодо різних форм роботи. Тобто все, що стосується цих питань, мене надихає. А те, що відбувається в базовій школі, тривожить.
Базовій школі якось не щастить. Хворостяний казав, що є два кейси: запуск реформи початкової школи як радше позитивний, коли до старту готувалися, і базова школа, яка, навпаки, випала, коли до неї дісталася НУШ.
Це ж як визнання реалій на фронті. Ми, звісно, можемо говорити, що перемагаємо, але ж насправді поки що ні. Так само і тут. Треба визнати, що дітям, які пішли 2018 року до школи, пощастило з початковою школою, якщо вони потрапили в заклади, де реформу сприйняли і реалізували її сутнісне наповнення. Але далі не пощастило, зокрема через політичні рішення, призначення міністром освіти і науки Сергія Шкарлета, який реально саботував реформу. На це наклався ковід, потім повномасштабне вторгнення, і лише в тих школах, де були вчителі-ентузіасти, зміни якось рухалися. Але в жодній школі це не будуть усі вчителі, відповідно реформа забуксувала дуже сильно.
І це теоретично виправить політика «Освіта для життя», яка начебто має подолати розрив між шкільною програмою і реальними потребами учнів, як це позиціонують у міністерстві?
Це залежить. Тому що, з одного боку, політику розробляють, але я бачу плутанину в термінах і, здається, слова вживають не в тому значенні, в якому ті мають бути. МОН каже, що для реалізації політики «Освіта для життя» розробили концепції освітніх галузей (освітня галузь об'єднує споріднені предмети й курси. — LB.ua). Що означає слово «концепція»? Це загальне бачення чогось, єдиний визначальний задум. Під концепцію ти маєш розробити стратегічний документ. Але в МОНі кажуть, що стратегічний документ, яким є Державний стандарт базової середньої освіти, змінюватись не буде. Бо концепція відповідає стандарту і змін зазнають лише модельні програми (визначають зміст предмета та види навчальної діяльності учнів. — LB.ua). Так не буває. Тоді це не концепція, а, напевне, рекомендації до Стандарту, як згідно з ним розробляти модельні програми. А це інший жанр. І що робити з цією термінологічною плутаниною, невідомо. Плюс «Освіту для життя» називають частиною НУШ, хоча вона має інший брендинг, ніж НУШ, і поки що незрозуміло, як вони між собою співвідносяться. Думаю, цього поки що не розуміють і вчителі. Це сумно.
Хоча і тут є позитивні моменти. У робочих групах працювали круті фахівці, які разом могли б розробити дійсно хороші освітні матеріали, можливо, підручники, можливо, навіть нові програми. Це зробило б для системи освіти багато позитивного. Але ще раз: тільки якщо МОН розбереться з термінологією і буде називати речі своїми іменами — концепції концепціями, а рекомендації рекомендаціями. Бо поки що складно зрозуміти, як вони збираються одягнути концепцію на систему, якщо не планують змінювати подальші документи.
В умовах війни
Справді забагато всього виходить. І «Школи офлайн», і пілот старшої профільної школи, і експеримент з реалізації «Освіти для життя».
Річ у тім, що нам треба дуже багато і сильно бігти, щоб просто залишатися на місці. І для України буде хорошим результатом, якщо освітні втрати хоча б не зростатимуть, як би сумно це не звучало.
Мене тривожить, що частина освітніх рішень і комунікацій держави виглядають так, ніби розроблені для мирного часу. Хотілось би більше усвідомлення реалій війни. Є винятки — зокрема, політика будівництва підземних шкіл, яку я повністю підтримую. Якби ми могли сьогодні витрачати ці кошти не на вентиляцію й гідроізоляцію підвалів, не на міцні бетонні перекриття, а на зміст і розвиток НУШ — це були б фантастичні інвестиції. Але ми маємо дбати про безпеку.
Що ж до змісту освіти, то я поки не бачу достатньо рішень, які відповідали б воєнному часу. Хоча є й успіхи — наприклад, трансформація предмета «Захист України», залучення ветеранів, створення хабів. Це правильний напрям, і хочеться, щоб більше громад рухалися в цьому ключі. Але є низка інших питань, з якими в умовах війни не можна зволікати, а вони залишаються без руху.
Наприклад?
Наприклад, у Німеччині вже дві федеральні землі дозволили вивчати українську мову як другу іноземну. Але немає програми. І це мала б зробити Українська держава. Вона мала б сказати: ось вам програма, ось критерії оцінювання, викладайте.
Або ж інший. Ми ведемо технологічну війну. Для неї потрібні мізки. Щоб вони з'явилися, у людини має бути базова підготовка. Що є цією базовою підготовкою? Математика і природничі предмети. А у нас бачимо той результат, який бачимо. І краще б ті сили, які кинуть і розмажуть по всіх шматочках хліба, зокрема і на політику «Освіта для життя», кинули б на термінове оновлення програми з математики. Чи хоча б на розробку хороших задачників з новими вправами, практичними завданнями на відпрацювання найнеобхідніших навичок.
Тим паче щороку в період здачі НМТ плачемо, яка в нас біда з математикою. Тетяна Вакуленко, до речі, припускала, що одна з причин, чому так погано здають математику, — це те, що її важко вивчати дистанційно.
Це великою мірою правда, але це питання майстерності вчителя і питання програми. Якщо в нас програма «один урок — одна тема», то що дистанційно, що очно діти, які не встигли вивчити дроби і відсотки, мусять переходити до наступних тем, які вони вже не здатні опанувати.
У нас полюбляють критикувати викладання математики в європейських країнах. З погляду нашої програми з п'ятого по дев'ятий клас вони начебто товчуть воду в ступі — і українським дітям спочатку буває легко. Але багаторазове повторення і відпрацювання, яке наша програма не дає зробити, формує в багатьох дітей базову навичку та міцне математичне мислення, яке закладається в тій самій середній школі. І тільки потім у старших класах у них ідуть справді складні теми. Деяких з них майже немає в нашій програмі — та сама комбінаторика, теорія ймовірності або теорія ігор, яку десь там трішечки захоплюють в українських спеціалізованих школах.
Я до того, що ми завжди повинні дивитися, що працює і не працює, визнавати, якщо щось не працює, і пропонувати інші рішення.
І тут питання, як ми використовуємо той ресурс, що є.
Робота над концепціями освітніх галузей — чи правильне це рішення в мирний час? Правильне, треба все переглядати. Але в нас є проблема освітніх втрат, і їх подолання було б реалістичнішим, якби зменшили застарілий фактологічний матеріал у програмах і заповнили брак тих самих практичних завдань.
Повернуся до математики. З року в рік ми читаємо про проблему з дробами і відсотками. У моєму розумінні всі школи вже мали б бути завалені матеріалами про дроби і відсотки, як це викладати інакше, якщо традиційний підхід не працює. Де вони? У нас з десяток профільних інститутів. Можна їм поставити таку задачу за їхню зарплату, щоб потім дати ці додаткові матеріали школам? Можна нарешті відобразити цю проблему в змінах до програми?
Тобто якісь речі лежать на поверхні, але до них не доходять руки.
Насправді це, звісно, не так легко, як звучить, бо це про зміну мислення і підходів. З приводу подолання освітніх втрат, то була, приміром, ідея створити таборові школи або школи взаємодії. Заклади з прифронтових територій, які працюють дистанційно, виїжджають на безпечні території і, наприклад, тричі на рік вчаться там протягом трьох тижнів. Але вона так і залишилася на стадії ідеї, бо, з одного боку, підрахунки показали, що це дуже дорого і важко в адмініструванні. Одна громадська організація планувала запустити пілот саме тоді, коли USAID скоротив фінансування, і цього проєкту не реалізували. З іншого боку, виїжджати не хотіли вчителі, десь із суб'єктивних, десь з об'єктивних причин, наприклад, є маленькі діти. І так само не всі батьки були готові відпускати дітей навіть у безпечні регіони. Але все одно пункт номер один — це дорого.
Ще була ідея створити бордингові школи — фактично це школи з пансіоном для старшокласників з окупованих територій і ВПО в Україні. Були навіть певні громади з ТОТ, які хотіли спробувати і піти в цей експеримент, зокрема, щоб зберегти педагогічні колективи. Але натомість з’явився наказ № 1112 — і ідея не набула розвитку. Щоправда, днями я дізналася, що таку бордингову школу на заході України для старшокласників з прифронтових регіонів планує відкрити громадська організація за гроші донорів. І це чудово. Але, на мою думку, такі школи були б корисні державі.
А що можна було б зробити, щоб залучати дітей, тих самих першокласників, з тимчасово окупованих територій до українських шкіл? Бо це те, з чим уже стикаються заклади з ТОТ: вони випускають великі класи, а набирають до першого набагато менше учнів.
Залишімо цю можливість для підлітків. Ну хоча б. Бо ж питання в тому, чи ми в принципі збережемо дітей з ТОТ в українській системі. І в нас нарешті має з'явитися якась політика нашого ставлення до цих дітей.
Минулого року омбудсман Дмитро Лубінець називав цифри, відповідно до яких у 2024 році кількість вступників в українські ЗВО з тимчасово окупованих територій перевищила 11 тис. А позаминулого їх було 6,5 тис. (Дані з доповіді омбудсмана. Йдеться про вступників з ТОТ Донецької та Луганської областей, АР Крим і м. Севастополь, ця статистика включає також осіб з населених пунктів на лінії розмежування й територій ведення бойових дій. — LB.ua). Молодь з тимчасово окупованих територій, щонайменше певна частина, пов'язує себе з Україною. Ну то допоможіть їм і далі пов'язувати себе з Україною. Запропонуйте підготовку до НМТ і не обмежуйте можливість навчатися. Памʼятаймо, що це великий ризик для них залишатися в українській школі. І це можливо, лише якщо є довіра до вчителя.
Наскільки розв'яже цю проблему педагогічний патронаж? У МОНі кажуть, що навіть якщо школа закривається, вона зможе працювати в такий спосіб, а діти не муситимуть переходити в інший заклад і навчатимуться зі своїми вчителями.
Це непогане рішення, але воно вимагає багато управлінської роботи і від школи, і від управлінь освіти, щоб перелаштуватися. І насправді я знаю школи, які з цим розібралися і погодились, що це вигідніше. Там інша система нарахування годин і, в принципі, є хороша можливість запропонувати відносно непогану зарплату вчителям, якщо правильно сконфігурувати навантаження. Але в нашій ситуації треба зберегти вибір для цих дітей.
У нас же прокуратура якось знаходить слова для Мінфіну і для Верховної Ради, що їм треба збільшити фінансування. Можна якось знайти все-таки слова і якихось зацікавлених людей, щоб переконати Мінфін, що інвестиції в освіту і в дітей нам потрібні? І це не такі великі гроші за збереження ниточки зв'язку з людьми, які, можливо, у 18 років оберуть Україну.