Далі тільки гірше
Дніпро. 14 січня 2023-го. Російська ракета влучила в багатоповерховий будинок. Десятки людей вважають зниклими безвісти. Загін був на місці вже через дві години після удару.
Робота на свіжих завалах складна, бо ще недавно на місці руїни тривало звичайне життя. І це ледь поміщається в голові.
“Навколо багато людей, величезне концентроване горе і запах смерті. Ми його відчуваємо. У нас уже такі носи, як у собак, — каже Лариса Борисенко. — До нас підбігали родичі, просили знайти рідних, а ми розуміли, дивлячись на завал, що саме там очікує нас. Емоційно це дуже важкий момент”.
І коли провідники із собаками виходили після обстеження чергової ділянки будинку, то до них знову бігли рідні з новим питанням: “Ви ж шукаєте не тільки загиблих?”
“Ми піднімалися нагору, а нам хлопець з вікна кричить: “У вас півтори хвилини”. Усе навкруги рухалося — стіни, підлога”
— Моя десятирічна малінуа Спаркі працювала в Дніпрі 22 години поспіль. Тільки раз ми відійшли з нею від завалу на 10 хвилин. Потім привезли добермана Ханну. Собака величенька, сильна, дуже добре підготовлена. Ми запускали її на прямовисні стіни. Вона бігала ними багато годин, поки її не скрутило від крепатури. Малінуа Пуля, тервюрен Беша, коргі Елтон, лабрадор Лоя, бігль Арчі. Завал був дуже складний — перпендикулярний до землі в багатьох ділянках. І під кожну ми обирали собаку, щоб максимально продуктивно використати її фізичні параметри.
Люди, крики, техніка, гучні звуки, гудіння генераторів — собаки до цього звикли, це ніяк не впливає на них. Але дуже ускладнює роботу мерзенний, їдкий дим. Він добре запам’ятався мені ще з Павлограда. Цей специфічний запах продуктів згоряння ракетного палива — його ні з чим не сплутаєш і нічого подібного в мирному життя не відчуєш. Дуже хімічний, від якого потім фонить одяг, волосся, шкіра, хутро собак.
Завали — це завжди небезпечна історія. На прильоті в Запоріжжі, коли ми досліджували другий поверх, собака дала позначку (собака подає знак, що щось знайшла. — LB.ua) нагору. Ми піднімалися, а хлопець з вікна нам кричав: “У вас півтори хвилини”. Усе навкруги рухалося — стіни, підлога.
Ми зі Спаркі відпрацьовуємо найскладніші ділянки. Йдеться, приміром, про верхні поверхи. Собаку піднімаємо в спеціальній обв’язці для висотних робіт, яку чіпляємо на когось із хлопців-рятувальників. Той лізе драбиною, а я за ним. Заповзаємо на ці поверхи і починаємо обшукувати кімнати. Місцями задимлення таке, що не видно руки. Так було у Дніпрі. Здебільшого на поверсі собака на повідці, бо не знаєш, де яка ніша. Можемо відпускати, тільки коли розуміємо, що це більш-менш безпечно.
У мирному житті техногенний завал — це така штука, яку собака може ніколи й не побачити. Маю на увазі реальний, а не тренувальний. У житті Спаркі такий був у 2019-му, коли в Павлограді обвалилися конструкції збагачувальної фабрики «Павлоградська». Ми тоді знайшли тіло загиблого. А я ледь не загубила собаку. У мене є страшний сон, який періодично повторюється: мені сниться, що з рук випадає повідець. Цей сон приходить, приходить і приходить.
Наші собаки універсальні. Вони шукають живих і загиблих. Живих позначають гавкотом. І він такий веселий, упевнений, радісний. Якщо перекласти, то звучатиме десь так: “Зараз ти зі мною гратимешся”. Декілька собак позначають гавкотом і мертві тіла, але то дуже відрізняється за тональністю — вона нервова. Інші собаки мертві тіла позначають або копанням, або ж мовчки лягають на місце.
Перш ніж сказати рятувальникам, що десь є позначка, ми її підтверджуємо. Тобто кожну локацію перевіряємо кількома собаками. Один кінолог досліджує квадрат і переміщується далі, за ним на цей самий квадрат заходить наступний кінолог. Ми називаємо це “рухатися змійкою”.
Від початку повномасштабного вторгнення наш загін працював на прильотах у Запоріжжі, Павлограді, Дніпрі, Ізюмі, Слов’янську. Пам’ятаю, як у Слов’янську над нами низесенько завис дрон. «Ой, хлопці, а що це таке?” — “Це те, після чого залишається десятиметрова вирва”.
Часто ми приїжджали на завали вже після звільнення окупованих територій: у Київській, Харківській, Донецькій областях. Це не свіжі завали, бо трагедія могла статися ще в лютому або навесні, але там так само відчувається горе. Воно мовчазне. На тих локаціях ми шукали вже наших загиблих хлопців-військових.
Собаки-роботи
Спаркі, або Шпуня, Парторг, Баба Люба, Професор. Саме з неї почався шлях підготовки собак для пошуку тіл загиблих.
Пошуково-рятувальний загін “Антарєс” існує з 2008 року. І спочатку собак тренували для пошуку живих людей в умовах природного середовища і техногенних завалів. Можливо, так було б і далі, але одного разу команду попросили знайти тіло.
“То була якась дивна історія. Екстрасенс намалював хрестик, де шукати зниклу жінку, і з цим запитом до нас звернулися родичі. Наші собаки не були натреновані на це. Але ми все ж погодилися. Відпрацювали на тій ділянці. Собаки повернулися в жахливому стресі, з підібганими хвостами. Ми не розуміли, що з ними сталося. Але тіла вони не знайшли. Пізніше нам сказали, що собаки — повне лайно, бо там, де намалювали хрестик, нібито й була їхня родичка”, — розповідає Лариса.
Для неї ця історія стала водночас і викликом, і поштовхом. Тим паче, що загін тоді залучали до пошуків зниклих бабусь і дідусів на 5-7 добу, коли шансів знайти людину живою майже немає, але треба шукати. Саме під цю задачу Лариса і взяла Спаркі. Але їхні відносини спершу не складалися.
“Ми не дуже ладнали. Через мене”, — зізнається вона.
Уся любов і увага Лариси на той момент належала вівчарці Антарєс. Саме на її честь і назвали загін. “Моя душа Чока”, собака-рятувальник, яка увійшла в історію української кінології тим, що першою отримала кваліфікацію на чемпіонаті світу рятувальних собак.
Чоці було 10 років, коли з’явилася маленька Спаркі. А за рік через помилку ветеринара Чоки не стало.
“Мені було дуже важко прийняти цю несподівану смерть. Пригадую, як ми зі Спаркі поїхали на змагання. Я вивела її на завал. Вона швидко, на один-два-три всіх знайшла, хоча була зовсім маленька. Це насправді був суперрезультат. Але я не раділа. Мене накрило: я стояла на завалі, на якому ми тренувалися в попередні роки з Чокою, але зі мною була інша собака. Пам’ятаю, як відсунула від себе Спаркі і не могла навіть дивитися на неї”, — розповідає Лариса.
“Управити мозок” допомогла подруга. “Бери собаку, іди, розкажи їй про Чоку, як ви жили, як воно було. То інше життя. А це Спаркі. Вона в тебе офігенна, класна. Інша”.
“Це був чарівний пендель. Мені зараз соромно за той період. Уявіть, я та людина, якій буває соромно перед своєю собакою”, — сміється Лариса.
Відтоді почався новий етап в роботі загону. Методик тренування собак для пошуку загиблих не було, і Лариса Борисенко разом з кінологом Олександром Лісниченком шляхом спроб і помилок створили власну. Першою підготували Спаркі. А потім ще вісьмох собак.
“Ми не маємо права в цьому напрямку працювати зі слабкими. Ми і самі роботи”
— 14 січня ми працювали на завалі в Дніпрі, а вже за день були в складі гуманітарної місії ЗСУ з повернення загиблих військових “На щиті” в Херсонській області. Наші собаки — роботи. Ми не маємо права в цьому напрямку працювати зі слабкими. Ми і самі роботи. Я ставлю дуже високу планку і для себе, і для членів команди.
Не кожну собаку можна натренувати на пошук. По-перше, важлива генетика. Від осинки не родяться апельсинки. Коли до нас приводять собак, то ми бачимо, що одні не тягнуть. А інші, навпаки, можуть бути винятком. Приміром, коргі Елтон — дуже цікавий випадок. Яскравий. Така собака буває раз на сто, на двісті. Це також треба побачити і розкрити. Але якщо свідомо підбирати породу під наші задачі, то ми надаємо перевагу бельгійським і німецьким вівчаркам тільки робочого розведення.
Для нас важливий інстинкт здобичі в собаки: чи хоче вона гратися, чи готова вона за м’ячик або валик продати богові душу. Вона має бути смілива, стресостійка. І це проявляється вже в цуценятах.
Навіть у пів року собака може показувати результат на тренуваннях. Але її ще не варто залучати до реальних пошукових місій. Зараз, приміром, ми працюємо з молодою собакою, якій скоро буде рік. Але не беремо її на тривалі пошуки, скажімо, на завал, бо її психіка ще недостатньо зріла. Це як людині в сім років дати автомат. І такі моменти ми дуже ретельно відстежуємо.
Звісно, треба говорити про пару "людина-собака". Після гучних пошуків мені багато пишуть: хочу бути з вами. Але треба розуміти, що собаку тренують півтора року. І весь цей час людина — асистент. До цього ж вона має працювати над собою, бути спортивною, витривалою, бо ми тягаємо рюкзаки і можемо находити за день 25-35 км, причому лазимо невідомо де. Треба мати альппідготовку, володіти радіозв’язком. Безліч моментів. Я вже не кажу про вміння надавати першу допомогу.
Бо кожен пошук — це травмування. Коли ми привозимо нетравмовану собаку, то вже навіть якось дивно. Зараз наші собаки працюють у взутті, бо без нього взагалі катастрофа. Ріжуться дуже багато, бо арматура, уламки, скло. Бешка, приміром, нещодавно на пошуках травмувала обидві лапи, причому одну лапу у двох місцях, і я її зашивала. Уже наступного дня вона працювала і знаходила загиблих. І працювала потім ще 10 днів.
Усі наші собаки на високому рівні можуть виконувати одну й ту саму роботу. Але в кожної є свої сильні сторони, які ми знаємо і використовуємо. Спаркі обожнює працювати на завалах. Вона класно пересувається, і їй це дуже комфортно, бо вона маленька. Є бігль Арчі, йому теж подобаються завали, і він добре по них бігає. Та сама Беша має величезний ніс. Вона у нас з двох місяців на підготовці. Ще не вміла проситися на горщик, але вже вміла чітко працювати із запахами. Це її фах. Вона відпрацьовує великі локації, де можуть бути поховання і хтозна, де вони. Якщо є кров, то це робота для Арчі й Елтона, точкові закладки — Ханна, Пуля, Спаркі.
Я постійно бачу результати їхньої роботи. Але кожного разу сумніваюся до останнього, перевіряю, щоб упевнитися на 300%. Команда знає мою коронну фразу після кожного пошуку, якщо ми нічого не знаходимо на локації, і не дає мені рота розкрити: “Ні, ми не просрали”. Урешті-решт, так і виходить, що знаходимо людину в іншому місці. Собаки відпрацьовують чисто.
На щиті
Долучитися до гуманітарного проєкту Генштабу ЗСУ з повернення загиблих військових, який тоді мав назву “Евакуація 200”, а зараз — “На щиті”, пошуково-рятувальному загону запропонували у 2017 році. Це сталося випадково.
Разом з павлоградськими волонтерами вони приїхали в Мар’їнку провести програму із собаками для дітей. Але почалися обстріли, діти сиділи в підвалах. Команда заїхала в будівлю цивільної військової адміністрації, де було декілька переляканих жінок і кілька військових. Лариса, розповідаючи про собак, мимохідь, щоб зайвий раз не лякати, пояснила, що її Спаркі шукає живих людей і тіла загиблих. У цей час біля вікна стояв військовий, як з’ясувалося пізніше – координатор “Евакуації 200”. Саме він і запропонував долучитися до руху.
Досвід пошуків до 24 лютого 2022-го і після відрізняється, каже Лариса Борисенко. Передусім навантаженням загалом і об’ємами. “Тоді ми виїздили максимум на кілька днів і шукали одне-два тіла, зараз зовсім інші масштаби. Ми майже не буваємо вдома”, — пояснює вона.
35 тис. км накатали ще до Нового року. І Новий рік загін також зустрічав не вдома. Такі експедиції тривають іноді по два тижні. Були пункти, які тільки вчора штурмували, а на завтра там уже здійснювали пошуки. Або ті, до яких місяцями не можна було дістатися.
“Свою місію — повернення загиблих з небуття — ми чітко сформулювали саме тоді, коли почали співпрацювати з проєктом “Евакуація 200”, зараз “На щиті”, — каже Лариса. — Собаки дають гарний результат. І я зрештою усвідомила: все те, що в житті накрилося мідним тазом, поки ми працювали над методикою, тренували собак, недарма. Я добре розумію, заради чого все це було”.
“Людина, яка померла, має бути похована. Це повага до смерті”
— Важко працювати на прильотах. Але так само важко шукати хлопців. Бо ми розуміємо, що це було життя й у його родичів було його життя. А потім ми бачимо, в яких умовах їх знаходимо. І намагаємося не уявляти, що переживала людина в останні хвилини, проте не завжди вдається абстрагуватися. Це те жахіття, яке нам повісила ця хвора країна-сусід.
Коли ми влітку приїжджали на Київщину, в Бучанський, Макарівський райони, де теж шукали загиблих, це було страшно. А потім ми потрапили до Харківської, Донецької, Херсонської, Миколаївської областей. Ти заїжджаєш до населеного пункту і розумієш, що люди ніколи не повернуться сюди, бо жодного вцілілого будинку. Усе знищено вщент. Бачиш зруйнований магазинчик з якоюсь смішною назвою. Починаєш уявляти, що тут, мабуть, була якась тусня по вечорах і як раптом в одну мить усе це сталося. І життя звідти пішло. В одному населеному пункті на самій дорозі лежали мертвими п’ять чи шість корів, собаки, коти. Ми зустріли там тільки одного місцевого, розпитували, що сталося з тими тваринами. “А коли “ці” тікали, вони просто вбивали все живе, що бачили”. Вони прийшли знищити країну, убити всіх, до кого зможуть дотягнутися. Розумієте?
У таких місіях собаки відпрацьовують надскладні кейси. Це було в населеному пункті в Харківській області. Ми досліджували локацію, де 5 місяців тому місцевий житель намагався наспіх закопати тіло нашого хлопця. Але прибігли орки, відігнали його, а саме місце закатали танками і БТРами. І катались по тій місцевості впродовж усіх цих місяців, перетворивши ґрунт на бетон.
Місцевий не пам’ятав точного місця поховання, тільки на рівні “десь тут”. На ділянці працювали три наші собаки. Нам було важливо зрозуміти дві речі. Перша — чи справді там є тіло, друга — де конкретно, щоб військові загнали техніку і відкопали. Усі три собаки позначили одне й те саме місце. Туди заїхав екскаватор і рівно під ковшем на тому місці, на яке вказали собаки, знайшли тіло на глибині півтора метра.
Потім у цьому самому населеному пункті місцеві розповіли нам, що є поховання на території одного будинку. Але людина, яка ховала хлопця, поїхала.
На локацію заходить Спаркі і каже: “Тут”. Ми бачимо, що там не може бути поховання. Спаркі каже: "Є". Ми: "Немає". Перевіряємо своїми методами, робимо шурфи. Немає. А Спаркі каже, що є. Зрештою загнали туди екскаватор. Він викопав яму метр завглибшки — і нічого. А Спаркі і Беша наполягають на своєму. І майже на двох метрах ми знаходимо тіло, яке ще й було закрите лінолеумом.
І таких випадків, коли собаки втирають нам носа, чимало. І це диво. Бо іноді ми збираємо останки по крихтах, розміром з насіння. І сьогодні, приміром, працювали, на місці, де тіло було завалено цеглою, дахом, згоріле, на глибині 30-40 см. Але це треба робити.
Людина, яка померла, має бути похована. Це повага до смерті. Для рідних — це можливість прийняти загибель, пройти важливий ритуал поховання. Після цього жорстко, після цього життя ніколи не буде таким, як раніше. Але все ж люди знаходять сили жити далі, а не мучити себе нескінченними питаннями. Де моя рідна людина? А якщо їй холодно? А якщо її поливає дощем чи засипає снігом? А якщо вона в полоні? А раптом над нею знущаються? Безліч варіантів. І це не дає людині ніякого спокою. Так не має бути.
Інша мотивація
Загалом загін відшукав уже понад дві сотні людей, загиблих і живих. Спаркі за своє життя — більш ніж сотню.
— Чого вона вас навчила? — питаю в Лариси.
— Витримки. Уміння, коли дуже боляче і здається, що все, збиратися, дивитися якимось новим зором і шукати далі. Через відчай крокувати – і потім обов’язково буде сонце.
Собаки поруч з нею зі самого дитинства. Тож це не перший урок, який Лариса отримала від своїх улюбленців.
“Ми з братом постійно приносили додому цуценят, щоб погодувати їх, поки батьки були на роботі. А мама з татом робили вигляд, що не помічають запаху собак, який залишався у квартирі після них”, — усміхається Лариса. Дитяча мрія мати свою собаку здійснилася, коли їй виповнилося десять. Спочатку в родині з’явилась дворнячка Дезі, а згодом колі Антей. Їхня справжня дружба почалася з приборкання задерикуватого собаки. “Хочеш, щоб тебе поважали — прояви характер”. Цей урок від Антея Лариса запам’ятала добре.
“До 2014 року моє життя — це був спорт із собаками, дресирування, підготовка мисливських собак. Спорту було дуже багато. Я тренерка, працюю з дорослими і дітьми. Було безліч чемпіонатів світу. І навіть у 2022 році я возила дітей до Фінляндії”, — розповідає Лариса.
А ще минулого року Лариса разом з Бешкою стали віцечемпіонками світу з пошуку живих людей у природному середовищі. Цього року вона також їздила на чемпіонат в Італію.
“Виступили ніяк. Не вдалося зібрати себе. Зараз я відчуваю, що спорту в моєму житті все менше, — визнає Лариса. — Ні, він не зник повністю, але мотивація, мабуть, зараз інша. Навіть у спортсменів. Головне — це вийти працювати на завал. Бо ми відстоюємо державу”.
“Треба казати про те, що є такий ресурс, є такі люди, які роблять усе можливе, щоб повернути людину з небуття”
— Чи сумую я за спортом? Я сумую за тим часом, коли всі були живі і в країні не було цих жахливих жертв.
У мене й досі перед очима сцена, як мати сидить під дощем на дорозі, там, де був розбитий транспортний засіб, на якому їхав її син. Від хлопців майже нічого не залишилося. Вона сиділа і чекала нас, поки ми знайдемо хоч щось.
Журналісти часто запитують, а що ви відчуваєте, коли працюєте на завалах, в експедиціях? А що відчувають хлопці, які нас боронять? Що відчувають вони в останні хвилини? Що відчувають їхні рідні? Зараз нам треба зібратися і робити те, що маємо і можемо.
На певному етапі стається емоційний параліч. Це захисна реакція. Вона необхідна, щоб триматися, виконувати свою роботу, повертати хлопців. Бо зараз війна.
Якось близька людина сказала мені, що всім набридли чорні тони, людям потрібні світлі: “Сама залишайся в чорному”. Наші з нею шляхи розійшлися.
Нам треба говорити про смерть і про те, якою вона буває на війні. 9 років для дуже багатьох війни не було зовсім. Можливо, вона десь там, у телевізорі. Так казали і в моєму оточенні теж: кінологія "внє" політики, спорт "внє" політики... Закидали капцями: що ви “грузите” війною. Ми говорили, що війна прийде і ви побачите це, коли ракети полетять у ваш бік. Вони полетіли.
Треба говорити про все. Не можна постійно сидіти в коконі. Маша, та сама власниця коргі Елтона, якого всі бачили на завалах у Дніпрі, — 17-річна дівчинка. Вона працює з нами в цьому напрямку. Когось це жахає. Але не варто ховати голову в пісок. Я довго не розповідала про нашу методику. Ми готували рятувальних собак для пошуку живих. А про мертвих мовчали. Довбалася потроху з тією методикою. Хтось сахався: ти ненормальна, займаєшся своїми трупами.
А воно потрібно. І треба казати про те, що є такий ресурс, є такі люди, які роблять усе можливе, щоб повернути загиблих із небуття.
