Смуга перешкод
Евакуація через Василівку завжди була непростою. Ночівля в наметах, машинах або в найближчих селах по кілька діб, перевірки на блокпостах, стояння під пекучим сонцем улітку, коли автівки розігріваються як жаровні, смерті в черзі. А далі — сіра зона, обстріли колон, дорога, яку розмивають дощі так, що в ній застрягають буси й автівки.
Василівка і черга стали майже синонімами. Таку ситуацію штучно створили росіяни, пропускаючи обмежену кількість машин тільки по кілька годин на день, а то й не випускаючи жодної колони за добу.
На початку жовтня окупаційна влада запровадила чергові зміни в процедурі перетину КПП. Тепер виїхати можна тільки за перепусткою, оформленою в комендатурі окупантів. Разом зі стосом документів з особистими даними необхідно заповнити анкету з питаннями: куди людина прямує, на скільки, з якою метою, до кого. Фізично заявку можна подати тільки в кількох містах Запорізької області. Для жителів Херсонщини такої опції взагалі немає, натомість є тільки електронна черга.
Люди, яких зміни заскочили вже в черзі біля Василівки, можуть оформити перепустки на місці. Але це в теорії. На практиці заявки приймають повільно, хтось навіть не знає, що йому надали дозвіл, хтось повернув назад, утративши надію. Хтось подав заявки онлайн, але їх переважно не обробляють. Евакуація автобусами зупинена, бо від перевізників вимагають отримати російську ліцензію.
Нововведення зменшать потік людей на виїзд, упевнені волонтери, які здійснюють евакуацію. Так само вони впевнені, що це і є мета — завадити виїзду українців з окупованих територій.
Історія перша. Марина. Виїхала з родиною 30 вересня, напередодні введення нових правил перетину
“Янгол охоронець, молитви мам і наше велике бажання — і от ми вирвалися”
Марина з чоловіком Юрієм і маленьким сином довго не наважувалися виїхати з рідного Херсона, сподіваючись на звільнення міста. До того ж тримали батьки, які відмовилися залишати домівку. “Але коли місяцями живеш у повному беззаконні, коли правил немає, то це важко”, — каже Марина (імена героїв змінено з міркувань безпеки. — LB.ua). Уперше родина спробувала виїхати через Крим у липні. Невдало. Удруге — після референдуму у вересні через Василівку.
— Мій чоловік — моряк. За тиждень до вторгнення він мав повертатися додому з рейсу. Йому казали, мовляв, куди ти їдеш, в Україні ж буде війна. Він тільки посміявся з того. Тому шок був великим, коли це, зрештою, сталося. Планів кудись тікати ми не мали, надіялися на деокупацію. Віра в наших хлопців була дуже міцною, але небезпека зростала.
Тож уперше ми спробували виїхати в липні. Тоді влада сказала, що можна евакуюватися через окупований Крим. Ми подумали, що це безпечніший шлях. Приїхали до КПП, стали в чергу і чекали на співбесіду, яку мав пройти чоловік.
Але він її провалив. Під час перевірки телефона росіяни відновили листування Юри зі знайомим. Зміст її був приблизно такий: в окупації погано, чекаємо на хлопців із ЗСУ. Феесбешники сказали, що їм таких патріотів не треба: “Або ви записуєте відео, що ви підтримуєте спецоперацію і любите Росію, або вертаєтесь назад”. На що їм чоловік відповів: “Тоді ми їдемо додому”. Вони промаринували нас на пекучому сонці ще три години, і ми повернулися в Херсон. Я раділа, що нас просто відпустили. Бо розповідали, як чоловіків забирали і вони десь зникали.
Удома ситуація погіршувалася. Ми живемо в приватному секторі неподалік від Чорнобаївки, і російські військові кілька разів приходили до нас додому. Певно, шукали своїх дезертирів, як ми зрозуміли потім. Одного разу свекруха не витримала, почала їм казати: “Чому ви до нас прийшли? Вас ніхто не чекав. Ми нормально жили”. Я думала, що за пів року окупації вони самі зрозуміють, що приїхали загарбати чужу землю, що принесли смерть, сльози, горе. Але ні! Вони як заведені: “Ми — визволителі. А ви — нацисти”. Мій чоловік намагався не виходити, не хотів спілкуватися. Але вони кожного разу виводили на перевірку, чіплялися: “А чого це ти такий хоробрий? А що це в тебе за борода? Щоб поголився, або заберемо”.
Я місяцями стежила за групою, де люди ділилися досвідом виїзду з окупованих територій. Ситуація на блокпості у Василівці постійно змінювалась. Бувало, що люди проїжджали за день, а бувало, що стояли в черзі по тижню. Росіяни постійно щось придумували, якісь нові правила. У сірій зоні могли обстріляти колону. Чоловік переживав, що не зможе убезпечити нас, довезти живими-здоровими.
Та ми наважилися. Поштовхом став референдум, загроза мобілізації в російську армію та примусової паспортизації. Боялися, що росіяни після референдуму відчують себе повними господарями і робитимуть, що схочуть. Вони і до цього так вчиняли, але ми були впевнені, що тиск посилиться.
У вересні був період, коли через Василівку не випускали чоловіків 18-35 років. Щойно цю заборону скасували, ми дуже швидко зібралися і 28 вересня вирушили. До Василівки кілька десятків блокпостів. Я не рахувала, бо треба було розважати півторарічного сина. Ми рухалися до Дніпрорудного і стали з того боку в чергу на КПП Василівки. Пішли рахувати машини поперед нас, я нарахувала десь 400. Черга просувалася дуже повільно: за три дні лише на 150 машин. З такими темпами в нас не було шансів встигнути до 1 жовтня, коли мали змінитися правила проїзду. А потім — повна невідомість.
Втрачати нема чого. Я вирішила кожного дня ходити на блокпост і просити російських військових, щоб нас пропустили на пільгове місце. Звісно, боялася йти до них, але заради дитини набиралася сміливості. Син маленький, він не розуміє, чому ми вдень із 7-ї ранку і до 6-ї вечора стоїмо в полі. Ночували в селі поблизу. Спочатку мені на блокпості казали, що тут усі однакові і не треба ходити. Але я знала, що у Василівці все залежить від конкретної зміни та настрою. Тому, отримавши чергову відмову, все одно йшла до них наступного дня.
30 вересня я помітила, що дві колони машин, у яких були переважно мами з дітьми, кудись зникли. Або їх випустили, або розігнали. Виявилося, що випустили. І я подумала: “Певно, це мій шанс. Певно, сьогодні хороша зміна”. Підійшла:
“Можно обратиться?" — "Потом с тобой поговорю, стой здесь”.
За годину-дві до мене підійшли. Я все ще стояла, бавила дитину як могла. Син капризував. Думала, що то зуби лізуть, тож довелося дати йому жарознижувальне. Почала пояснювати російському військовому, що ми стоїмо вже третій день, що дитина погано почувається, що їй лише півтора року. Зрештою попросила: “Пропустіть, будь ласка”. Ситуація була принизливою. Та головне, що це спрацювало: нам дозволили приєднатися до колони, яка вже готувалася на виїзд.
На першому блокпості знайома процедура огляду: треба витягти всі речі з машини. Ми постелили рядно, все висипали на нього. Російські військові подивилися речі, перевірили документи. На наступному блокпості попросили чоловіків телефон, спитали, чому ми їдемо і куди. У нас була підготовлена відповідь: чоловік — моряк, йому потрібно оновити документи. Бачила, що в чоловіка перевіряли галерею, телефонну книгу. Вайбер він видалив після Криму.
Дуже важливо спілкуватися якомога спокійніше, робити, що вони кажуть, і не сперечатися. Далі була сіра зона, ми її проїхали без пригод. Нам просто пощастило. Янгол-охоронець і молитви наших мам, які дуже переживали, наше бажання — і от ми вирвалися. А потім проїзд закрили.
Коли ми приїхали в Запоріжжя, у мене було таке відчуття, що місто дуже напружене, готове будь-якої миті боронитися. Подумала тоді: “Боже, я з війни привезла дитину у війну. Може, вдома було б безпечніше? Бо Росія по окупованих територіях не стріляє, а наші дуже обережні. Чи ми правильно все зробили?”
З іншого боку, я відчула величезне полегшення. Зараз ми в Одесі. Я о 7-й вечора пішла викидати сміття. У Херсоні в цей час вулиці вже порожні. Повертаюся в готель і кажу чоловікові: “Уявляєш, люди собак вигулюють, з дітьми гуляють, у кав’ярнях cидять. Боже, так є ж життя!”
Історія друга. Ольга, волонтерка
“Ми намагалися дружити з людьми на блокпостах. Тому що інакше ніхто нікуди не поїде. Я думаю, що наша мета цілком цю тактику виправдовувала”
Звістка про повномасштабне вторгнення застала Ольгу, спеціалістку з реклами, у відрядженні за кордоном. Удома — діти з мамою. “Виїхати вони не встигли, бо ми зі самого півдня Херсонщини, живемо неподалік від Чонгара. Там усе швидко захопили”, — каже Ольга.
Вона відразу повернулися в Україну, але вивезти дітей в безпечне місце їй вдалося лише за місяць. Допоміг односелець Андрій, який волонтерив у Києві. “Коли почалася війна, то зі всіма знайомими почалося листування — хто де, хто як. Живі — неживі. Це була його ідея вивозити людей з окупації. Він підтягнув водіїв з транспортом. Моя мета була забрати своїх, але все закрутилося і я в цій історії залишилась”, — розповідає Оля. Вона почала координувати водіїв і пасажирів.
Перші рейси йшли з Миколаєва. Заявки на евакуацію сипалися безупинно: якоїсь миті у гугл-формі було понад 10 тис. рядків. Коли дорогу на Миколаїв перекрили, евакуацію запустили в Кривий Ріг через Давидів Брід, але і цей шлях закрився. Так усе замкнулося на Василівці з виїздом у Запоріжжя.
Загалом з березня команда вивезла з півдня 6 тис. людей. Але з 23 вересня все опинилося на паузі. Через зміни в процедурі жоден евакуаційний автобус не виїхав на підконтрольну Україні територію.
— Виїжджати завжди було складно і небезпечно. Приміром, 12 травня ми мали виїжджати на Миколаїв, в одному з автобусів їхала онкохвора дитина — дуже важка, їй потрібно було терміново в Київ. У Херсоні поставити діагноз — рак, але визначити його тип, щоб призначити лікування, не могли. Коли колона рушила, то в одного з перших водіїв луснув ремінь. Довелося зупинитися, і в той самий час першу колону розстріляли. Тоді загинули люди, один волонтер. Ми повернулися, відвезли хлопчика в лікарню, шукали йому тромбоцити. Пробували виїхати через Давидів Брід, та через добу знову повернулися в Херсон, бо почалися обстріли. Ще за кілька днів вирушили на Запоріжжя, переночували у Василівці добу і зрештою дісталися до підконтрольної Україні території. Я не дуже емоційна людина, але тоді накрило навіть мене.
Травень загалом був важким, піковим для заявок на евакуацію. Це нагадувало дурдомчик, особливо коли на Херсонщині зник зв'язок. Вайфай був у Херсоні лише місцями, тож ми чекали, коли водій знайде вайфай і скаже, звідки планує виїзд. Тоді ти йому передаєш, де взяти паливо, і починаєш зв’язуватися з людьми. Ми сиділи до 3-4-ї ранку, щоб укомплектувати автобуси.
Згодом ми налагодили виїзд через Василівку. Максимально наш автобус провів у черзі 5 днів, це було лише раз. Кілька разів було по 2-3 доби. Завжди пояснювали людям, що до цього треба готуватися, брати зі собою їжу, ковдрочки, води побільше. Але ми дуже розбалувані простим і ситим життям. Пасажири не раз нехтували порадами, починалися нерви. Я загалом всіх люблю, але за ці пів року дійшла висновку: роби добро і кидай його у воду.
Зазвичай наші автобуси проїжджали Василівку за день чи з однією ночівлею. Водії часто домовлялися з росіянами, бо мали досвід ще з Миколаєва. Вони знали, як спілкуватися з ними. Як би дивно це не звучало, ми намагалися дружити з людьми на блокпостах. Тому що інакше ніхто нікуди не поїде. Я думаю, що наша мета цілком цю тактику виправдовувала.
Ці черги у Василівці були штучними, бо випускали людей потроху. Наразі у нас узагалі все на паузі. Росіяни понавигадували нових правил: перепустки для людей, ліцензії для перевізників. Усі ми, хто займається евакуацією, маємо таку підозру: навіть якщо виконаємо всі нові правила, це не допоможе. Бо додасться ще щось.
Аби отримати перепустку, зараз люди мають відправити фото документів, відповісти на багато питань — куди, чому, на скільки. Може, вони збирають цю інформацію, щоб просто ускладнити життя. А може, у росіян далекоглядні плани щодо ще якихось референдумів, російських паспортів, вони заїкалися про громадянство. В анкеті є багато питань, до яких можна причепитися. Але людина зі зброєю може причепитися навіть до кольору твоїх очей, і ти, потупившись, поїдеш додому. Бо ваші позиції не рівнозначні — коли в тебе зброї немає, а в нього є.
Думаю, що кінцева мета всіх цих змін, напевно, не випускати. Щоб люди лишалися в окупації, були їм щитом. Зараз ми пишемо всім, що евакуації з непідконтрольних територій немає, коли буде — ми не знаємо. І наголошуємо, що якщо людина має можливість, то хай їде приватним транспортом. Попри все, я дуже сподіваюсь, що можна буде виїжджати, везти гуманітарну допомогу і ліки, з якими на Херсонщині дуже кепсько.
Ми відновимо рейси, коли хтось інший проїде першим, приміром, благодійні фонди. Бо все ж у них можливостей більше. А доти немає сенсу. Бо це ризики, особливо з огляду на обстріли.
Історія третя. Дмитро. Виїхав з родиною 30 вересня
“Ми вдячні водію, який взяв нас до себе в машину. Він наш герой. Я хотів би, щоб він це прочитав”
Варіанти, як виїхати, Дмитро почав шукати після псевдореферендуму. “Ми до останку сподівалися, що нас звільнять. Але референдум звалився нам 23 вересня, як сніг на голову, — розповідає він. — До нас прийшли агітувати на голосування. Наші колаборанти, а з ними військовий. “Вы голосовать будете?” Тоді мені було дуже ніяково. Розумію свою тверду позицію “ні”. Але вимовити це в присутності людини з автоматом непросто”.
Звісно, тривожні дзвіночки були і раніше. Спочатку в село в Мелітопольському районі, де Дмитро мешкає з родиною, заїхали феесбешники, нишпорили по будинках. "Ми загорнули телефони в рушники і заховали в сарай. У житті не думав, що ховатиму телефон, — каже він. — А потім дізналися, що наш Євген Балицький (керівник окупаційної влади в Запорізькій області. — LB.ua), ми його називаємо просто "єбалицький", видав розпорядження до 10 жовтня набрати 3 тис. добровольців у росармію”.
Останньою краплею стали чутки про те, що з 1 жовтня виїзд через Василівку здійснюватиметься за перепустками. Тож Дмитро з дружиною та двома синами вирішили евакуюватися.
— Я почав шукати перевізника. Але з’ясував, що вони припинили перевезення, бо росіяни вимагають російську ліцензію. А це означає, що машину треба перереєструвати, поставити її на облік у РФ, отримати російські номери.
Знайшлися ті, хто був згодний, але вартість стартувала з 7 тис. грн за людину. Де взяти такі гроші в окупації? Працювати на росіян мені не хотілося, брати в руки їхні фантики теж. Раніше я будував каркасні котеджі в Кирилівці, на зиму йшов в охорону баз відпочинку. І от прийшли “освободители” і “освободили” мене від усього.
Я вже думав, що ми нікуди не поїдемо, треба змиритися. Але якось у стрічці побачив допис жінки: вона дякувала людині, яка допомогла вивезти її сина в Запоріжжя. Виявилося, що то був таксист, він довозить людей до Василівки, а там допомагає їм підсісти до когось у машину в черзі. Ціна — 1500 грн з людини. Нас назбиралося п’ятеро: наша родина і мій друг.
Ми виїхали 30 вересня. У мене з документів були тільки ксерокопія паспорта, оригінал прописки і надія, що мене з цим пропустять. Документи в мене вкрали ще в березні. О другій годині дня ми вже були у Василівці. Черга велетенська, десь під тисячу машин. Ми пройшлися по черзі в пошуках машини, яка взяла б нас. Другу місце знайшлося швидко, а от сім’ю ніхто не хотів брати. Бо всі так само з дітьми, у всіх забиті машини.
Саме тоді на блокпост приїхав якийсь начальник і сказав, що в нього наказ "стоп колеса" — більше нікого не випускати, крім двох колон, що вже чекали на огляд. Кажу дружині: “Треба йти в ті колони, бо більше варіантів виїхати не буде”. Там стояв чеченець з автоматом, обличчя закрите балаклавою. Я вдихнув на повні груди і прошу:
“Дружище, помоги". — "Что ты хочешь?" — "Подсади нас в машину, нам нужно выехать".
Дружина з дитиною на руках стояла поруч. Може, в ньому прокинулось щось людське, може, він згадав, що в нього теж є сім’я, я не знаю. Але він покликав іншого: “Посодействуй людям, подсади в машину”. Вояка пішов до колон. А я бачу в колоні білий "спринтик". Думаю, це і є наш шанс.
І дійсно. Чеченець покликав нас до того бусика. Каже: “Если вас возьмут, то поедете”. Там молодий хлопець з вагітною дівчиною. Відповів, що візьме, без проблем. Потім почалися перевірки: спочатку речі, потім документи.
Я хвилювався. Їх найбільше цікавило, де паспорт. “У березні поїхав на ринок, барсетку з документами забув у машині, повернувся, а її вже немає”, — пояснював я. Пояснення нібито задовільнило. Ми почули команду “по машинах”, а в нас навколо "спринтера" гори речей, які щойно оглядали. Ми все те поспіхом почали закидати всередину. Двері закривали вже на ходу.
Наступний пост був із феесбешниками. Відчиняються дверцята, там хлопець такий молодий, весь обвішаний чим тільки можна: “О, здрасте”. Кричить до іншого: “Иди сюда. Здесь еще один Индокитай”. Підійшов ще один і до нас: ”Вы что, скоты? Как вы едете? Как скот. Вас как животных везут. Вам не стыдно так ехать?” Ми всі з останніх сил мовчимо. Якщо ти їм хоч щось скажеш, то невідомо, що буде далі.
І знову мої документи перевіряють. І знову питання. Якоїсь миті мені здалося, що мене вже не випустять. Почали провокувати: “Куда вы едете? К укропам? В Хохляндию? А вы знаете, что они сегодня сделали утром? Ваши же укропы разбили колону. Убили детей и мирных жителей, которые хотели выехать с оккупированной укронацистами территории”. Та нарешті нас відпустили.
Коли ми вже їхали по ґрунтовці в сірій зоні, наш водій топив так, що нас підкидало ледь не до стелі. Ми сміялись. Це було щось істеричне. Молилися, щоб не обстрілювали навздогін. Потім зупинка і перший український блокпост. Не передати тих почуттів. Ми плакали. Це були сльози радості. Ми вижили, ми були в останній колоні, яка виїхала того дня.
Уже в Києві дружина пішла в магазин і побачила там шкарпетки з написом “Я на своїй землі”. То ми не втрималися, купили, тепер усі ходимо в них.
Історія четверта. Ірина. Виїхала 5 жовтня
“Сірою зоною їхали дуже обережно. Там лежить багато мін-пелюсток, розтяжки, протипіхотні міни. Але там хтось ще й примудряється жити”
Ірина (ім’я змінено з міркувань безпеки. — LB.ua) вже давно прокручувала в голові думку про те, що треба виїжджати. Вона живе в приватному секторі в Новій Каховці, біля ГЕС. “Тут у нас, мабуть, спекотніше, ніж у Чорнобаївці, — каже вона. — Але я себе переконувала, що треба трішки потерпіти: зараз поїду, а нас звільнять”. Та коли снаряд прилетів на дачу, вирішила, що час настав.
— Свого транспорту не маю. Водія, який погодився взяти мене, я знайшла випадково, через сестру, яка живе в Німеччині. Вона в одному волонтерському центрі з його дочкою. Він — поліцейський на пенсії. Росіяни забрали його і відвезли до Сімферополя в тюрму, знущалися з нього, але, зрештою, відпустили.
Ми знали, що скоро через КПП можна буде проїхати лише за перепустками, вирішили не чекати. 29 вересня дісталися до Василівки з боку Дніпрорудного. У черзі було дуже багато машин — 500-600. За два дні ми просунулися на сто автівок – і проїзд закрили. З 1 жовтня почали діяти нові правила.
Настав повний хаос, бо ніхто не знав нової процедури. Це нагадувало зіпсований телефон: люди, які стояли попереду, передавали одне одному якісь чутки по ланцюжку. Жодних офіційних повідомлень на самому КПП ми не знайшли. Нарешті комусь таки вдалося зібрати інформацію про перетин блокпосту – і її виклали в телеграм-чаті, де люди ділилися досвідом виїзду. Не знаю, де ще ми змогли б знайти її.
Я подзвонила за вказаним телефоном у мелітопольську комендатуру. Напевно, мені просто пощастило, але відповіли відразу. Намагалася розмовляти з ними дуже чемно, бо від цього залежало, чи зможу я виїхати. Багато місяців в окупації навчили посміхатися на блокпостах, розмовляти “по-дружески”, хоча і крізь сльози. Мені порадили подавати заявку на виїзд онлайн в електронну чергу. Тож 2 жовтня я так і зробила. У відповідь мені надіслали анкету. Її треба було заповнити, додавши великий пакет документів. Згодом мені повідомили, що заявка в обробці. І все, далі мовчання.
Знаю, що багатьом людям не вдавалося подати заявку в електронному вигляді. Кажуть, що їх повідомлення навіть не дивляться. Можливо, нам просто пощастило і ми все відправили, коли ще не було такого потоку заяв. Бо спочатку люди не хотіли зв’язуватися з електронною чергою, всі боялися: там велетенська анкета, багато питань, та ще й треба надати всі свої паспортні дані, дані людини, до якої ти їдеш, навіть imei телефона і багато іншого. І ті, хто стояв у черзі, розраховували отримати перепустку на місці, через комендатуру Василівки.
Навіщо росіянам такий масив даних? Можливо, вони таким чином створюють базу людей, які виїхали. Або дивляться, які будинки і квартири спорожніють. Але головна мета — залякати, ускладнити процес так, щоб люди відмовлялися від самої ідеї виїхати. Щоб наші хлопці кінець-кінцем не могли піти там у контрнаступ. Нам військові так і пояснювали: росіяни бояться нас випускати, бо прикриваються нами. Тому вони на кожному кроці будують бар’єри.
Після того як ми подали заявку, довелося постійно ходити на КПП і перевіряти, чи не потрапили ми до списків на виїзд. Увесь тиждень ми ночували в Скельках, а на ранок поверталися в чергу. Стояти дуже важко: безліч людей, напружена атмосфера. Постійно виникають суперечки, багато неперевірених чуток, які нагадують радше якусь маячню. Люди знервовані і злі, бо втомлені.
Через два дні після подачі заявки ми побачили себе в списках, які виклали в чат групи. Того дня ми теж ходили на КПП, але свого прізвища від коменданта не почули. Якби та людина, що змогла сфотографувати списки на блокпості, не виклала їх, то ми просто не виїхали б.
Ми знову побігли на КПП. Там сказали приїжджати наступного дня. З 8-ї до 10-ї години, коли йому схочеться, виходить комендант і зачитує прізвища тих, хто отримав перепустку. Потім формують колону і люди виїжджають. Тоді за день випустили кілька машин. Зокрема нас.
Під час огляду треба бути максимально спокійним, ввічливо відповідати на будь-які питання. Якщо людина дуже нервує, грубіянить або розмовляє українською мовою, то 100% будуть проблеми. Телефон я почистила, залишивши чати з рідними та друзями. Але важливо, щоб там не було слів типу “орки”, “свинособаки”, “русня”. Варто робити все те, що врятує життя. Необхідно поводитися так, ніби вони ваші друзі, а потім уже виїхати і крикнути на все поле, що про них думаєш.
Ми натягнули усмішку і поїхали. Коли спитали, куди їду, то я сказала, що до сестри в Німеччину. Допити мене не лякали: ми їх неодноразово переживали вдома і звикли. Російські військові регулярно обходили будинки, перевіряли, чи не ховаєш когось абощо. Але мене дуже лякав етап фізичних обшуків, маю татуювання, і мені було страшно, якщо роздягатимуть.
Оскільки речей із собою було небагато, то огляд пройшов швидко і мої страхи щодо роздягання не підтвердилися. Але, приміром, людей, які були перед нами, оглядали дуже ретельно. У них був причеп, а там багато всього: пральні машини, мікрохвильовки. Одну машину росіяни попросили дати їм меду. В якоїсь жінки комендант під час огляду забрав термогорнятко. Вони можуть забрати все, що їм сподобається. Краще віддати і купити собі нове.
Сірою зоною їхали дуже обережно. Там лежить багато мін-пелюсток, розтяжки, протипіхотні міни. Ракети стирчать із землі. Якщо ти знаєш шлях, то дорога буде простішою. Якщо ні, то там можна заплутатися і не знайти виїзд. Загалом цей шлях дуже гнітючий: розбиті будинки, розтрощені автівки, схудлі свині, корови, як примари. Але там хтось ще й примудряється жити. Бачили жіночку, що везла сіно на тачці.
Мені й досі важко усвідомити, що вдалося виїхати. Напевно, терплячість і удача зіграли роль.