9 травня 2022 р. на Офіційному сайті Вселенського Патріархату з’явилося комюніке, в якому вказувалося, що Священний Синод Константинопольської Церкви прийняв рішення про встановлення євхаристичного спілкування з Церквою у Північній Македонії. Це означає, що з цього часу стало можливим звершення спільних богослужінь ієрархами та духовенством двох Церков. Поки в експертних колах обговорювали цю новину, 19 травня 2022 р. у Белграді вперше після 1967 р. відбулося спільне служіння ієрархів Сербської та Македонської Церков.
Однак ще більш неочікуваною стала заява Сербського патріарха Порфирія, яку він зробив у Скоп’є 24 травня. Звершивши тут літургію спільно з очільником Македонської Церкви архієпископом Стефаном, патріарх Порфирій заявив, що Архієрейський Собор Сербської Церкви готовий визнати автокефалію Македонської Церкви. І вже 5 червня у Белграді патріарх Порфирій вручив архієпископу Стефану Томос про автокефалію. Як повідомляє Офіційний сайт Македонської Православної Церкви, з 9 по 12 червня заплановано візит архієпископа Стефана до Стамбулу, де він має звершити богослужіння спільно з патріархом Варфоломієм. Висловлювалися припущення, що під час цього візиту архієпископ Стефан може отримати Томос про автокефалію і від Константинопольського патріарха.
Отже, протягом лише одного місяця церковна ситуація в Північній Македонії принципово змінилася.
«Македонська церковна проблема» є настільки специфічною, що вірно зрозуміти події останніх тижнів можна лише в історичній перспективі. Нижче ми спробуємо представити короткий огляд історичного шляху Церкви у Північній Македонії.
Вардарська Македонія між Болгарією та Константинополем
Почнемо з того, що територія сучасної Республіки Північної Македонії майже повністю збігається з історичною областю, яка традиційно звалася Вардарською Македонією (від назви річки Вардар). З ІХ ст. ці землі входили до складу Першого Болгарського Царства. Після того, як у 971 р. значна частина Болгарського царства була завойована Візантією, центр Болгарської держави змістився на захід – до Вардарської Македонії. Саме тоді столиця Болгарського царства опинилася в місті Охрид, сюди ж перемістилася кафедра Болгарських патріархів. Відповідно, на кілька десятиліть Охрид перетворився на потужний політичний центр.
Однак у 1018 р. Охрид був завойований візантійським імператором Василієм ІІ. Після цього патріаршество в Охриді було понижене до статусу архієпископії. З усім тим Охридська архієпископія змогла проіснувати до 1767 р., після чого її незалежність була скасована, а всі єпархії Охридської Церкви за розпорядженням турецького султана були приєднані до Константинопольського патріархату. Однак пам’ять про незалежну Охридську Церкву збереглася на території Північної Македонії, що пізніше спонукало місцевих слов’ян шукати шляхи відновлення своєї церковної незалежності.
Цікаво, що в Болгарії традиційно вважали Охридську архієпископію «своєю» Церквою. Зазвичай в болгарській історіографії Охридську архієпископію розглядають як складову історії Болгарської Церкви. Отже, не дивно, що у 1872 р. після створення Болгарського Екзархату частина єпархій в Північній Македонії увійшла до його складу. Однак, разом з тим, тут продовжували існувати і єпархії Константинопольського патріархату. При цьому на території Вардарської Македонії поступово формувалася особлива македонська національна ідентичність. У першій половині ХХ ст. місцеві слов’яни все менше ототожнювали себе з болгарами та наполягали, що вони є окремим слов’янським етносом зі своєю мовою та культурою.
У складі Сербської Православної Церкви
Під час Балканських війн (1912-1913) та Першої світової війни (1914-1918) Вардарська Македонія була предметом суперечок між Сербією та Болгарією. За результатами Першої світової війни ця територія увійшла до складу Королівства Сербів, Хорватів та Словенців (з 1929 р. – Королівство Югославія). 18 березня 1920 р. Королівство Сербів, Хорватів та Словенців уклало угоду з Константинопольським Патріархатом про перехід усіх єпархій у Вардарській Македонії до складу Сербської Православної Церкви. 19 лютого 1922 р. Константинопольський патріарх Мелетій IV (Метаксакіс) видав Томос, яким підтвердив перехід цих єпархій до юрисдикції Сербської Церкви. Тому з цього часу Константинопольський Патріархат офіційно вважав, що Північна Македонія є канонічною територією Сербської Православної Церкви. Це треба пам’ятати, щоб вірно зрозуміти логіку сучасних рішень Константинопольського патріархату.
Під час Другої світової війни, коли Югославія була окупована (у 1941-44 рр.), територія Вардарської Македонії була поділена між Болгарією та Італією. У відповідності до зон окупації тут було встановлено юрисдикцію Болгарської та Албанської Православних Церков (Албанія під час війни була також окупована Італією). Однак після Другої світової війни територія Північної Македонії увійшла до складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія як Народна Республіка Македонія (з 1963 р. – Соціалістична Республіка Македонія). Важливо вказати, що у 1945 р. в Югославії македонці офіційно були визнані окремою нацією. Це серйозно вплинуло на самосвідомість населення Північної Македонії та підсилило прагнення до церковної незалежності.
Вже 4 березня 1945 р. у Скоп’є (столиця Північної Македонії) відбувся І Церковно-Народний Собор, який проголосив відновлення Охридської архієпископії «у вигляді самостійної Македонської Церкви, яка не буде підкорятися будь-якій іншій національній Церкві». Проте Св. Синод Сербської Православної Церкви не визнав цих рішень та кваліфікував їх як незаконні. Саме з цього часу починається боротьба за автокефалію Православної Церкви на території Північної Македонії. Важливо наголосити, що активісти цього руху завжди наполягали, що вони не створюють нової автокефальної Церкви, а лише прагнуть відновити незалежну Охридську архієпископію, яка існувала багато століть.
4 жовтня 1958 р. в Охриді відбувся ІІ Церковно-Народний Собор. Він був скликаний без дозволу Сербського патріарха. На Соборі було заявлено про створення Македонської Православної Церкви та обрано її предстоятеля – митрополита Досифея (Стойковського). Македонська Церква була згодна підкорятися Сербському патріарху, але за умови невтручання керівництва Сербської Церкви у внутрішні церковні справи у Македонії. Ці рішення були підтримані державними органами Югославії
Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви, який відбувся 3-19 червня 1959 р., визнав Македонську Православну Церкву автономною у складі Сербського Патріархату.
Проголошення автокефалії та церковний розкол
В наступні роки взаємини між Сербською та Македонською Церквами неухильно погіршувалися. У 1966 р. Предстоятель Македонської Православної Церкви митрополит Досифей заявив про намір домагатися повної незалежності від Сербської Церкви.
17-19 липня 1967 р. в Охриді відбувся ІІІ Церковно-народний Собор, який проголосив автокефалію Македонської Православної Церкви. Предстоятель Македонської Церкви митрополит Досифей тоді ж звернувся до Сербського Патріарха Германа, а також до всіх предстоятелів Помісних Православних Церков із проханням визнати нову автокефальну Церкву.
Вкрай символічно, що автокефалію було проголошено в рік 200-ліття скасування Орхидської архієпископії. В Північній Македонії завжди вважали, що Охридська архієпископія у 1767 р. була скасована незаконно. Тому тепер було заявлено про відновлення того, що вже існувало в давнину.
14-15 вересня 1967 р. Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви обговорив ситуацію, яка склалася в Македонії, та кваліфікував проголошення автокефалії як початок церковного розколу. З цієї причини було вирішено розірвати євхаристичне спілкування з ієрархами Македонської Церкви. При цьому Собор наголосив, що із простими віруючими в Македонії відносини не розриваються та що Сербська Церква і надалі готова задовольняти їхні духовні потреби. Також Собор доручив Св. Синоду розпочати судову справу проти митрополита Скопського Досифея та усіх інших єпископів Македонської Церкви.
Важливо сказати, що у цьому конфлікті державна влада Югославії повністю підтримувала Македонську Церкву та вимагала від Сербської Церкви визнати македонську автокефалію. Коли ж Сербський патріарх Герман однозначно відмовився це зробити, державні органи намагалися максимально загасити церковний конфлікт та не допустити подальшої ескалації. Тому держава наполегливо не рекомендувала ієрархам Сербської Церкви накладати на македонських єпископів суворих покарань.
Ще один важливий фактор цього конфлікту – це позиція Помісних Церков грецької традиції. Для них сама назва «Македонська Церква» була абсолютно неприйнятною, оскільки з точки зору греків Македонія – це назва історичної області, яка знаходиться на території сучасної Греції. Тому не дивно, що Константинопольський патріарх Афінагор повністю підтримав рішення Сербської Церкви, спрямовані проти македонської автокефалії. Елладська Православна Церква однозначно кваліфікувала македонську автокефалію як незаконний акт, інспірований комуністичною владою. Засудив «македонських розкольників» і Александрійський патріарх Миколай, який відвідав Белград у 1969 р.
Реакція ж слов’янських Помісних Церков на події в Північній Македонії була не такою однозначною. Зокрема, Московський патріарх Алексій І у відповідь на лист Патріарха Германа лаконічно відповів, що взяв до відома рішення Сербської Церкви щодо македонської автокефалії. Однак постанов про пряме засудження Македонської Церкви в Московському патріархаті не приймали.
Навесні 1970 р. були підготовлені документи для церковного суду над македонськими єпископами. Ці документи розглянув Архієрейський Собор Сербської Церкви у травні 1970 р. Але жодних нових рішень щодо Македонської Церкви прийнято не було. Очевидно, тут зіграла ключову роль позиція державної влади. Уряд Югославії вважав, що конфлікт між Сербської та Македонської Церквами загрожує внутрішній стабільності країни та шкодить її міжнародному іміджу. Тому держава вимагала від Сербської Церкви не загострювати протистояння. Ймовірно, саме у відповідь на вимогу державної влади Сербська Церква і не стала приймати нових рішень з цього питання.
Таким чином, Сербська Православна Церква у 1967 р. розірвала євхаристичне спілкування з Македонською Церквою, але при цьому ніяких інших канонічних покарань на єпископів у Північній Македонії накладено не було (вони не були заборонені у служінні, не позбавлялися сану і тим більше не відлучалися від Церкви). Миряни ж в Македонії взагалі не відлучалися від церковного спілкування. Наприклад, абітурієнти з Македонії могли вільно поступати до духовних навчальних закладів у Сербії.
Шлях до примирення
Усі спроби залагодити церковний конфлікт у Північній Македонії у 1970-1990-х рр. не мали успіху. Лише на початку 2000-х рр. почалися реальні зрушення у діалозі між Сербською та Македонською Церквами. 17 травня 2002 р. у м. Ніш (Сербія) делегації двох Церков підписали проєкт угоди, яка передбачала повернення Македонської Церкви до складу Сербської Церкви на правах широкої автономії. При цьому передбачалося, що Македонська Церква офіційно приймає назву «Охридська архієпископія». Лише для використання у внутрішньому церковному житті дозволялося зберегти попередню назву («Македонська Православна Церква»). Також передбачалося, що надалі канонічний статус Охридської архієпископії може бути вдосконалений в діалозі зі Світовим Православ’ям.
Це може здаватися дивним, але питання назви було одним з ключових у розв’язанні македонської проблеми. Після розпаду Югославії назва незалежної держави «Республіка Македонія» викликала протести з боку Греції. Довгий час це стримувало повноцінну інтеграцію колишньої югославської республіки до міжнародної спільноти. Так само Церкви грецької традиції принципово не погоджувалися з назвою «Македонська Церква». Тому і Сербська Церква намагалася вирішити питання таким чином, щоб не зіпсувати взаємин з Константинополем.
Однак Нішська угода викликала невдоволення в Республіці Македонія і в результаті була відкинута Македонською Церквою. Лише один єпископ в Македонії після підписання Нішської угоди заявив про підтримку Сербської Церкви – митрополит Велесський та Повадарський Іоанн (Вранішковський). 21 червня 2002 р. він перейшов до складу Сербської Церкви. 23 вересня 2002 р. Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви призначив митр. Іоанна Патріаршим екзархом Охридської архієпископії. Натомість Македонська Церква змістила митр. Іоанна з кафедри, а згодом заборонила його в служіння та навіть позбавила сану.
24 травня 2005 р. Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви, посилаючись на Нішську угоду, заявив про створення автономної Охридської архієпископії, очільником якої був призначений митр. Іоанн (Вранішковський). Також Собор заявив, що рішення 1967 р. про припинення канонічного спілкування з єпископами у Македонії тепер розповсюджується і на всіх віруючих у Республіці Македонія, які свідомо перебувають у розколі. Однак, знову таки, ієрархи Македонської Церкви не позбавлялися сану і від Церкви не відлучалися. Хоча серед єпископів, священників та мирян в Сербії існувала думка про незаконність ієрархії в Північній Македонії, але офіційно Сербська Церква таких рішень ніколи не приймала.
В наступні роки архієп. Іоанн (Вранішковський) неодноразово зазнавав арештів та судових вироків. Державна влада у Північній Македонії звинувачувала його у фінансових зловживаннях, а також у розпалюванні релігійної ворожнечі. Арешти та тюремне ув’язнення архієп. Іонанна призвели до повного припинення діалогу між Сербською та Македонською Церквами. В цій ситуації Македонська Церква почала шукати шляхи вирішення проблеми за допомогою інших Помісних Церков. Вже 31 травня 2005 р. прем’єр-міністр Республіки Македонія Владо Бучковський звернувся до Константинопольського патріарха Варфоломія з проханням виступити посередником у подоланні конфлікту між Сербською та Македонською Церквами.
Оскільки однією з ключових проблем у переговорах з Константинополем була назва Церкви у Північній Македонії, то у 2009 р. Македонська Православна Церква скорегувала свою офіційну назву. Відтепер вона офіційно іменувалася «Македонська Православна Церква – Охридська Архієпископія».
У 2017 р. Македонська Православна Церква намагалася залучити до вирішення питання про свій статус і Болгарську Православну Церкву. 23 листопада 2017 р. Священний Синод Македонської Православної Церкви заявив, що визнає Болгарський Патріархат своєю Матір’ю-Церквою. Після цього 27 листопада 2017 р. Св. Синод Болгарської Церкви заявив, що у випадку якщо Македонська Православна Церкви визнає Болгарську Церкву своєю Матір’ю-Церквою, Болгарський патріархат готовий сприяти розв’язанню питання визнання македонської автокефалії.
Однак ці дії Болгарської Церкви викликали невдоволення серед грецьких Церков. 14 грудня 2017 р. Св. Синод Елладської Церкви засудив втручання болгар у македонське церковне питання. 9 лютого 2018 р. Священний Синод Константинопольського Патріархату також заявив, що дії Болгарської Церкви є антиканонічними. Нагадаємо, що з 1922 р. Константинополь офіційно визнав на території Північної Македонії юрисдикцію Сербської Церкви.
Помітна активізація Константинопольського патріархату в «македонському питанні» почалася у 2018 р. одночасно з розгортанням процесу підготовки Томоса про автокефалію Православної Церкви України.
10 квітня 2018 р. Президент Республіки Македонія Георге Іванов зустрівся у Стамбулі з патріархом Варфоломієм та обговорив з ним проблему статусу Македонської Православної Церкви. Патріарх Варфоломій знову пообіцяв сприяти вирішенню македонської церковної кризи.
На початку вересня 2018 р. на засіданні Священного Синоду Константинопольського Патріархату (на якому, до речі, було офіційно призначено екзархів до України) патріарх Варфоломій заявив, що Церква на території Північної Македонії у своїй назві не може використовувати слово «Македонія» або похідні від нього. Цю заяву булу зроблено, перш за все, для того, щоб заспокоїти єпископів у грецькій частині історичної Македонії.
У 2018-2019 рр. було нарешті розв’язано проблему назви Македонської держави. На референдумі, проведеному у республіці, було підтримано рішення про те, що віднині офіційно держава буде зватися «Республіка Північна Македонія». Після затвердження цього рішення парламентом нова назва була введена у використання на початку 2019 р. Її визнали і Греція, і міжнародна спільнота в цілому.
Після цього тривали активні консультації між Фанаром та Північною Македонією, про які на широкий загал офіційно майже нічого не повідомлялося. І нарешті, 9 травня 2022 р. Св. Синод Константинопольського Патріархату заявив, що приймає у євхаристичне спілкування ієрархію, духовенство та мирян Церкви у Північній Македонії. При цьому право приймати подальші рішення про статус цієї Церкви Константинопольський патріархат визнав за Сербською Православною Церквою. Також Св. Синод зазначив, що Церква у Північній Македонії зобов’язалася у своїй офіційній назві не вживати слово «Македонія» та похідні від нього.
Далі події розгорталися з блискавичною швидкістю. Вже 10 травня 2022 р. Св. Синод Македонської Православної Церкви заявив про готовність продовжити діалог з Сербською Церквою та направив до Белграду повідомлення про свою згоду прийняти статус автономії у складі Сербської Церкви. 16 травня Св. Синод Сербської Православної Церкви заявив, що приймає Македонську Церкву у спілкування, визнає за нею широку автономію (на умовах 1959 р.) та не заперечує проти вдосконалення цього статусу в діалозі з іншими Помісними Церквами.
19 травня 2022 р. вперше після 1967 р. відбулося співслужіння ієрархів Сербської та Македонської Церков у Белграді, а 24 травня спільна літургія відбулася і у Скоп’є. Нарешті, 5 червня патріарх Порфирій вручив архієпископу Стефану Томос про автокефалію.
Останній крок Сербської Церкви став для багатьох неочікуваним. В деяких грецьких виданнях навіть почали писати про те, що патріарх Порфирій порушує традиційну процедуру надання автокефалії. Добре відомо, що з точки зору грецьких Церков тільки Константинопольський патріарх має ексклюзивне право видавати Томоси про автокефалію. Однак якоїсь офіційної реакції Фанару на дії Сербської Церкви оприлюднено не було. До того ж у Томосі, який видав патріарх Порфирій, чітко вказується, що Сербська Церква «не є єдиним фактором автокефальності, оскільки таким є уся повнота Православної Церкви; тому є ще необхідною рецепція [автокефалії] з боку інших Православних Церков». Крім того, в сербському Томосі вказано, що питання про назву Македонської Церкви має бути ще вирішене «у братньому діалозі з грекомовними та іншими Помісними православними Церквами». Отже, сам Томос патріарха Порфирія містить чіткі вказівки на те, що він не є остаточним документом.
Цікаво, що 7 червня на Офіційному сайті Македонської Православної Церкви з’явилося повідомлення від Канцелярії архієпископа Стефана з поясненням ситуації, що склалася. Тут вказано, що у Белграді було видано «офіційний документ», який є «своєрідною рекомендацією» для отримання повної автокефалії. Цей «документ» у повідомленні не названо Томосом (і це вкрай показово!). Тут також пояснюється, що найближчими днями під час візиту до Стамбулу архієпископ Стефан встановить богослужбову єдність з патріархом Варфоломієм та повідомить його про рішення, прийняті у Белграді. З цього часу усі проблеми у взаєминах між Сербською та Македонською Церквами можна вважати вирішеними. І, таким чином, як вказано у повідомленні, тепер створено усі передумови для отримання від Константинопольського патріарха «загальновизнаного Томосу». Отже, Македонська Православна Церква представила таку інтерпретацію подій, яка вписується в константинопольське уявлення про процес набуття автокефального статусу.
Крім того, архієпископ Стефан дав інтерв’ю грецькій газеті «Віма», в якому чітко сказав, що згідно з канонічною традицією Православної Церкви тільки Вселенський патріарх має право видавати Томоси про автокефалію і що Церква Північної Македонії з повагою приймає цю традицію. Отже, для отримання загальновизнаної автокефалії архієпископ Стефан буде звертатися до Константинопольської Церкви.
Вже оприлюднено попередню програму візиту архієпископа Стефана до Стамбулу. В ній йдеться лише про спільні богослужіння ієрархів двох Церков (11, 12 та 13 червня). Про видачу Томосу про автокефалію у програмі згадок немає.
Таким чином, на сьогодні македонський розкол подолано. На даний момент Православна Церква у Північній Македонії де-факто є автокефальною, але очікує на остаточне визнання цього статусу з боку Вселенського патріархату.
Уроки історії
Генезис церковного розколу у Північній Македонії та його подолання є вкрай важливим сюжетом сучасної історії Церкви. По-перше, це був один з найтриваліших церковних розколів в новітній час. Він тягнувся 55 років. Довше тривала лише так звана греко-болгарська схизма – майже 73 роки (з 1872 до 1845 рр.).
По-друге, як ми бачимо, Сербська Церква хоча і негативно ставилася до дій македонських єпископів, які проголосили автокефалію у 1967 р., все ж утрималась від накладення на них суворих канонічних покарань (заборон, позбавлень сану, відлучень та анафем). І це суттєво полегшило сьогодні подолання розколу. Згадаємо, що у випадку з ієрархією УПЦ КП та УАПЦ Константинопольський патріархат спочатку мав прийняти рішення про зняття анафем та скасування усіх інших покарань. І саме ці рішення були неоднозначно сприйняті в інших Помісних Церквах. Однак у випадку з Церквою у Північній Македонії все було простіше. Синод Константинопольського Патріархату одразу заявив, що приймає македонських ієрархів у євхаристичне спілкування.
Хоча процедуру надання автокефалії Церкві у Північній Македонії ще не завершено, все ж сама ця процедура є цілком зрозумілою. Спочатку було відновлено євхаристичне спілкування з Церквою в Північній Македонії, потім ця Церква формально повернулася у підпорядкування Сербської Церкви на правах широкої автономії, потім Сербська Церква заявила про надання Церкві у Північній Македонії автокефального статусу та видала свій Томос архієпископу Стефану. Фінальним кроком має стати Томос, підписаний патріархом Варфоломієм.
Звісно, остаточні висновки можна буде зробити лише після того, як цей шлях буде повністю завершено. Тому будемо чекати результатів візиту архієпископа Стефана до Стамбулу.