«Наше завдання — увійти у звільнені райони, утримати позиції і підготуватися до контратаки, щоб ворог не повернувся», — говорить командир «Хартії» Всеволод Кожемяко (до війни більше відомий як один з найбільших українських бізнесменів-аграріїв). Близько 20% військовослужбовців частини — ветерани бойових дій, з досвідом війни на Донбасі. А для багатьох (як і для командира) це перша велика операція.
Власне, після звільнення Лозової та ще кількох селищ на північ у Дергачівській громаді та Харківському районі, після відтиснення російських військ у бік кордону в Харкові несподівано вщухло: 10 травня був перший з початку війни день без обстрілів. Саме з цих теренів росіяни прицільно обстрілювали П’ятихатки та Олексіївку (райони Харкова).
11 травня, полудень, весна така розпашіла, шо хочеться кататися по траві — але на траву, як у більшості східноукраїнських селищ сьогодні, вхід заборонено: сапери ще не відпрацювали. Ми з журналістами з «Аль Джазіри» рухаємося майже слід у слід за нашим провідником. Трохи вищий за мене, говорить добре сформульованими реченнями — українською і російською, англійською — ламано й коротко, але зрозуміло. Ще кілька чоловіків у підрозділі, яких ми зустріли, теж говорять непоганою англійською, один навіть пробує говорити арабською — кілька речень.
У нашого супровідника під тактичними окулярами — зворушливі юнацькі вії. За сотні кілометрів від нього — донечка, яка народилася акурат напередодні війни. Коли ми будемо прощатися, я скажу: «І якомога швидше тобі зустріти маленьку». Його голос задрижить, як у дитини напередодні Різдва: «Ой, скоріше б!»
Селище заливає вибухлим днями бузком, яблуневі гілки тикаються в розбиті вікна понівечених хат, червоні тюльпани стирчать між залишками спаленої техніки, уламками снарядів, шматками розтрощених стін і дверей. Я згадую Великдень 2015-го під Щастям: тоді так само щеміло весною, так само хотілося падати у траву і так само розливався дивний спокій упереміш із ненавистю.
Першою з місцевих ми зустрічаємо вчительку молодших класів Ольгу та її чоловіка. Вони щойно накоротко повернулися до села: зібрати деякі речі, зробити опис втраченого майна. Ми зустрічаємо їх на порозі дому Ольжиної сестри — дім понівечений снарядом, що влетів просто в дах. З любов'ю побудований дитячий майданчик позаду дому напіврозбитий. Своєї хати Ольга з чоловіком іще не бачили.
Ольга розповідає, що вранці 24-го прокинулися від вибухів — думали, щось трапилося у полі. До останку не могли повірити, що війна почалася і тут. Сестра з дітьми виїхали раніше, Ольга з чоловіком протрималися до 29 лютого. Згадують, що цілими днями сиділи в погребі, де «трусилася кожна банка». Зрідка висували носи, щоб подивитися, чи ще ціла хата, бачили переважно дими і вогонь наоколо.
Онуки виїхали за кордон, Ольга з чоловіком живуть у Пісочині (селище з південного боку Харкова), чекають на видачу довідок, які дозволять отримувати допомогу. Каже: «Ми вже готові вернутися! Тут уже наша армія, НАШІ!» Утім розуміє, що ще не варто: в селищі немає ні газу, ні водопостачання, ні електрики, підвозу продуктів нема, та й масштабних саперних робіт ще не проводили. Говорить: «Це наша земля! Щойно можна буде — ми зразу приїдемо, нам усе треба відбудувати, ні секунди не сумніваємось у перемозі!»
Від Ольжиного дому їдемо до центру селища. Розтрощена вхідна зона церкви, спалений фермерський будинок із зерносховищем і зерновозами, розбиті вщент продуктові ятки — в тому числі з упізнаваною в області вивіскою «Кулиничі». Я фотографую на поганенький телефон для пам'яті і лише ввечері усвідомлюю, що це місце повернуло мені втрачену на початку війни здатність писати.
Міст через річку Лозовеньку підірваний, в замуленій воді мертвими тушами стирчать два російські бронетранспортери з огидною «зеткою» на борту. Біля розтрощеного заводу з виробництва будівельного утеплювача — легковик, який намагались украсти умільці «другої за потужністю армії світу», майже викорчували кермо, та так і не змогли завести. На одній з вуличок — більш звичне для російської армії авто бозна-якого року випуску. Біля іншого вигину річки, вздовж якого пробиваються сині іриси, — полишена машина з реактивною системою залпового вогню «Град». На базі — новенька гаубиця, яку буквально вчора хлопці відібрали під час боїв на «зеленці». Там само 9 травня затримали полоненого.
На одну з вуличок селища разом з нами заїжджає маленький бусик: збоку та позаду наклеєний чорний хрест (очевидно, перед тим хлопці возили тіла загиблих), на лобовому напис «Волонтери». У багажнику — їжа, розносять її нечисленним місцевим, які досі тут мешкають.
Волонтери теж приїхали вперше після визволення. Скільки зараз у селі мешканців — ніхто відповісти не може. За повідомленнями Дергачівської міської ради, «з 29 квітня по 2 травня з Руської Лозової евакуйовано близько 900 людей» — в тому числі завдяки волонтерам баптистських церков.
Отримує свою тушонку, сало й пряники від волонтерів і Віталій — старший і дещо нетверезий з вигляду чоловік, що сидить навпочіпки на сонечку біля свого будинку (майже цілого, окрім пошкодженої задньої стіни й вибитих вікон), чеше сусідську собаку і свого кота. Ще один кіт чекає у хаті, а третього вбило уламком снаряда. Папугу, каже, теж убило, а я от живий.
Віталій — чорнобилець, до війни лікувався в чорнобильській лікарні, зараз потребує медикаментів, а їх немає (незадовго до того ми пройшли повз сільську амбулаторію, де в правому крилі була аптека, а в лівому працював сімейний лікар. Вікна її розбиті, на дверях наліпка «Осмотрено»).
Віталій лишався в селі всі дні війни. Говорить, тримався на таких-сяких запасах. «Можна, я вам чесно скажу? Прийшли ці… рускіє… Принесли хліб — ну його ж їсти не можна! Він такий, знаєте… липкий! Нічого робити не вміють. Тушонка — ну оце от [показує банку] тушонка, а то шо було? То не можна їсти, те, шо вони приносили. Але їжа – то ладно, їжу я знайду, а мені ліки потрібні». Мені доводиться взятися лівою рукою за праву, щоб стримати вічний волонтерський порив: «Дайте номер! Я привезу!» А Віталій, стримуючи сльози, повторює: «От нах… вони тут прийшли? Ви мені можете сказать? Нах..?»
Поки я, сидячи так само навпочіпки, перекладаю арабським колегам, хтось чи то з волонтерів, чи з чоловіків-сусідів кладе мені на коліна гілочку бузку, посміхається і йде геть. Везу гілочку в Харків.
Їдемо в школу. За доброю російською традицією, школа також напівзруйнована. На подекуди вцілілих шибках — паперові сніжинки, що лишились ще від новорічних святкувань. Перед входом майорить стяг — такий свіжий, як весна наоколо. Колеги з "Аль-Джазіри" запитують: коли його почепили? Хлопці впираються бровами в шоломи: «Як коли? Зразу, тільки-но зайшли!» Як і всюди.
Я згадую важкість пакета з 50- прапорами, які купувала для 17 танкової бригади й інших підрозділів з мого рідного Кривого Рогу. І чорний діалог на "Новій пошті": «То у вас прапори України?» — «Так. На домовини». Сестра каже, що лишилася вже половина. Наш синьо-жовтий першим зустрічає нас по перемозі і накриває останнім.
Школа стоїть на узвишші, тож з її третього поверху в один бік добре проглядається все селище і навіть Харків, а в інший — поле й ліс, що тягнеться до самого Бєлгорода. У лісі, який буквально за пару кілометрів, ще йдуть бої. Утім хлопці наполегливо відтісняють їх далі й далі. Питаю — чи точно можна фільмувати цю позицію й говорити про неї. Посміхаються: «Ну ти ж бачиш, вони і так знають, шо ми тут, намагаються по нас працювати. На базу теж ще подекуди прилітає, але нічо, нічо».
Шкільні класи добряче засрані «визволителями». Гірше виглядала тільки база на зруйнованому заводі. Одна й та сама історія, яку ми чуємо в кожній точці: де жерли, там і… Запитую, чи можна тут, у школі, сходити у туалет — наш провідник каже: «Потерпи, бо ні, тут не ходимо: води досі немає, а тут, бачиш, і так усе занехаяли, не хочемо ще додавати. Хлопці ходять повіддаль, закопують».
На одному з поверхів знаходимо вже знайомий за репортажами «індивідуальний продуктовий пакет» з написом «Дружба народів». Виготовлено в Криму.
Хлопці на першому поверсі школи чухають величезного чорного пса і трошечки залицяються: «Дєвушка! А вам хіба не страшно?» — «З вами — ні, чого ж мені з вами мало б бути страшно?» — «Ну, ви обережно ходіть! Бо тих [махає в бік журналістів] нових пришлють, а ви нам ще потрібні!» Кажу: «Та і ви нам!» — «А в Бєлгород з нами поїдете?» — «Поїду і в Бєлгород, і дивитися, як вибухає Кремль». Сміються.
Заходимо в напіврозбитий клас молодшої школи — може, той самий, де працювала до війни Ольга. В коридорі — плакат до річниці Чорнобиля. На одній зі стін, поруч з інформацією про види перев’язок і мінну загрозу, — «Кодекс комбатанта»: «1. Воюй тільки проти комбатантів. 2. Нападай тільки на воєнні об’єкти. 3. Поважай захисні знаки й емблеми…»
«Здесь живут люди и дети», — думаю я. «ДЕТИ», — кричав величезний «захисний» напис на даху маріупольського театру-сховища.
«Тут живуть люди і діти» — хочеться намалювати мені цей наївний напис над усією картою України. Підсиливши його надійним куполом повітряної оборони, закритого над Україною спільними зусиллями неба.
