Як триматися, коли кінчаються сили?
Не треба триматися. Цей образ "триматися" - ніби ти за щось зачепився і висиш у повітрі. Треба зрозуміти, що ти стоїш на землі.
Тобто ми не шафка з Бородянки?
Ні, ми – точно ні. Ми стоїмо на землі, і це наша земля. Ми тримаємося за землю ногами, а руками вже триматися не треба. Краще зайняти свої руки чимось корисним.
Є таке уявлення, ніби людина має якийсь певний запас міцності і він може вичерпатися. Це такий машинно-механістичний підхід, він ще з минулого століття. Але ресурсність людського організму не можна розглядати в лінійних параметрах. Людина живе і розвивається залежно від величезної кількості умов.
Уявлення кожної конкретної людини про власний запас міцності завжди хибне. Головне слово тут «завжди». Є установки, завчені уявлення, які базуються на тому, що людина про себе знала в умовах мирного життя. От вона знає, що може стільки-то пробігти чи пройти, а далі втомлюється. Хоча коли є реальна потреба бігти, то людина зі здивуванням помічає, що вона перевершує свої фізичні можливості. В історії описано тисячі подібних випадків. Але у звичайному житті ми маємо стійкі уявлення про те, чого не можемо зробити.
За межею уявлень про власний запас сил є те, що називається «завчена безпорадність». «Це я не можу, бо я не можу». У мирних умовах це досить корисна опція. Але в наших умовах, умовах війни, безпорадність – це власне те, через що втрачаються всі сили. «Я нічого не можу змінити» – це таке коротке замикання всередині людини, коли вся енергія, яка зазвичай розподілялася на різні усвідомлені дії, просто розряджається в повітря. І це класичний механізм вигорання.
Причому суб’єкти впливу на людину дійсно існують: є Росія, війна і так далі. І для людини, яка вигорає, це явище космічного порядку, такі сили стихії, яким протистояти важко. І замість того, щоб робити щось для себе чи інших корисне, людина починає переживати цю безпорадність, пов’язані з нею емоції й усі свої зусилля витрачає на ці переживання.
Це можна порівняти з тим, як людина замерзає на холоді. Що активніше вона намагається зігрітися рухом: починає там стрибати, розмахувати руками – то швидше замерзає. Потрібно, навпаки, максимально зберегти своє тепло, якщо ми говоримо про низькі температури.
У нашому випадку людина намагається поповнити свої емоційні ресурси за рахунок ще більшого їхнього витрачання: публічна демонстрація своїх переживань, емоційне їх обговорення. Можна просто сказати «мені хріново» – і отримати допомогу, зіставну з проблемою. А можна сказати це з плачем, зі схлипуванням, з криком, істерикою – і цієї зіставної допомоги буде недостатньо, бо емоційно людина вже занепала в процесі крику – внутрішнього і зовнішнього.
До речі, немає різниці, крик іде назовні чи всередину. Необхідно зараз стримуватися з емоціями. Я вже казав, що потрібна певна відстороненість, щоб зберегти себе. І порівнював це з роботою хірурга, який не плаче над пацієнтом, бо тоді він не зміг би працювати.
Але багато людей збудували свою ідентичність на підвищеній емоційності, на її демонстрації, на емпатії. І зараз вони переживають енергетичний крах. Їм дуже важко прийняти рішення про те, щоб змінити себе, тому що для людини відмова від однієї своєї ідентичності – це відмова від власного «Я». Це, звичайно, нісенітниця, але люди так бачать себе і світ.
Є класична, проста рекомендація – або змінити обставини, у яких ти перебуваєш, або змінити ставлення до них.
Є люди, які переїжджають, евакуюються і так далі. Є люди, які дають раду безладу у своєму помешканні – це теж зміна обставин. Хоча здається, що цього недостатньо, що треба поїхати в Кремль і задушити Путіна.
Добре, можна і поїхати в Кремль, але перед початком таких масштабних і корисних дій треба навести лад у собі і довкола себе. А для цього вже потрібно змінити ставлення до себе. До себе, а не до політики чи інших проявів світу.
Є ще одна причина, чому люди емоційно поводяться так само, як вони поводилися до війни. Таким чином, у магічний спосіб вони намагаються заклинати долю. Ніби якщо ми будемо такі, як раніше, то і наше минуле життя повернеться. На жаль, ні. Це описано, наприклад, в Едгара По, в оповіданні «Маска червоної смерті». Досить драматичне оповідання: принц Просперо зачинився зі своїми підлеглими в прекрасному маєтку, вони там бенкетували, розкошували, але від долі (чуми) все одно нікуди не подітися.
Потрібен радикальний перегляд того, як ми ставилися до себе та світу до війни. Тоді ми зрозуміємо, що були енергетично неощадливими. У нас у всіх було багато, скажімо так, різних психологічних кредитних карток. На них були запаси. Тепер цього немає. Банк тимчасово не працює, технічна пауза. І ми такі: «Опа, а як же так? Раніше працювало». Раніше працювало, а зараз не працює.
Насправді в людини дуже багато ресурсів для забезпечення. Але для того, щоб ними користуватися, потрібно перейти на режим енергоощадності - менше стрибати і вигукувати.
Нам треба перейти в режим максимального заощадження енергії в умовах воєнного часу. Я сказав би, всі наші попередні енерговитрати потрібно зменшити втричі. Це дуже груба приблизна рекомендація, але якщо ми говоримо про втрати в економіці, то економіка особистості мало чим від неї відрізняється. І єдиний варіант до якогось відновлення – це серйозна економія.