Я бачила знімок, на якому ви обіймаєте жінку, яка постраждала після обстрілу. Вам часто доводиться спілкуватися з постраждалими?
Я намагаюся просто фіксувати, що відбувається, бо, крім рятувальників, на місце виїжджають ще й психологи. Але, наприклад, коли вже рятувальники починають витягувати людей, а психологи ще не доїхали, я можу заспокоювати людей. Якщо бачу, що люди стресують, панікують, хапаються за серце, а поруч нікого немає, то просто підходжу до людини і намагаюся допомогти. Когось треба просто обійняти. Когось треба довести до швидкої. Різні ситуації.
Жінка на фото трималася, але… Я по собі знаю, що мене не можна жаліти. Якщо мені погано, я триматимусь, але якщо мене жалітимуть, то я розслаблюся і плакатиму. Саме це трапилося з тією жінкою. Вона трималася, а потім я її обійняла - і вона відпустила емоції. Я їй казала, що все буде добре, все буде Україна, що ми живі і це найголовніше. А все інше неважливе, усе можна поновити. Головне — життя.
Ви якось потім контактуєте з людьми, яких рятує ДСНС?
У воєнний час ні, ще такого не було. Коли був мир, то люди потім приходили. Наприклад, батьки, чиїх дітей ми рятували.
Але два дні тому ми врятували з-під завалів папугу. Власники знайшлися в соцмережах, родичі підʼїхали і забрали.
Ще якісь люди додаються в соцмережах у друзі, але в мене немає багато часу, щоб усіх відслідковувати. Буде перемога, ми ще наспілкуємося, наобіймаємося не раз.
Як нині минає ваш робочий день?
З 23 лютого я живу на роботі. Навідуюсь додому десь раз на тиждень. Заскакую на годину-дві забрати речі, полити квіти і повертаюся на роботу. Свого домашнього улюбленця я забрала в офіс. А мої рідні, мама та син, нині у Миколаєві.
Деякі люди в нас мешкають удома і приїжджають за потреби. Частина людей з пресслужби працює дистанційно, поки немає необхідності виїжджати на місце.
Ви встигаєте спати і їсти?
Встигаємо і спати, і їсти (сміється. - Авт.). Звичайно, що день не такий, як був раніше, бо змінився графік. Якщо є вільна хвилинка, то намагаємося відпочити. Останні пʼять днів (13-17 березня. - Авт.) ми прокидаємося о четвертій-пʼятій ранку і виїжджаємо на пожежу чи руйнування внаслідок обстрілів.
Як працюють зараз ваші колеги-рятувальники?
У нас все чітко і планово, рятувальники на місці. Я не буду конкретно розповідати, як ми зараз живемо, аби цю інформацію не міг використати ворог, але наразі достатньо рятувальників на місці. Ми поки що справляємося власними силами.
Я зараз виїжджаю на масштабні виклики, повʼязані з обстрілами. Пару днів тому ми мали паралельно пʼять викликів. Ми стараємося потрапляти в усі місця, щоб фіксувати злочини російських окупантів. Звісно, уся пресслужба на пʼять точок одночасно приїхати не могла. Зі мною тут чергують постійно ще два представники. Вони їдуть на одну точку, я - на іншу. А потім повертаюся на наймасштабнішу, щоб працювати на місці з журналістами.
У вас є якийсь поділ за пріоритетністю викликів зараз?
Ні. У нас був випадок, коли одного дня одночасно з інтервалом у 10 хвилин були обстріли будинків. Як правило, після обстрілів будинок або руйнується, або горить. Інформацію про виклик пресслужба отримує найпершою. Я розумію, що журналісти приїдуть туди, де наймасштабніші проблеми. Тому спершу побула на одній точці, а потім приїхала туди, де горів будинок з першого по 16 поверх.
Чи бувають якісь моменти, які ви фіксуєте, але ви не можете давати у зведення?
Був обвал на Подолі. За словами людей, які мешкали в будинку, у підвальному приміщенні був центр збору речей для матерів з дітьми. Людей там не було, тіл ми не знайшли. Але знаєте, все ж шкода, бо там були речі, які комусь могли допомогти.
Але загалом ми даємо у зведення всю оперативну інформацію. Єдине, що не можемо це зробити швидко, бо маємо достовірно інформувати про кількість загиблих, травмованих тощо. Наразі ми також не можемо вказувати конкретні адреси обʼєктів - за вимогою ЗСУ.
Власне, наступне питання стосується саме цієї вимоги і вашого звернення до Антона Геращенка. Чому ви вирішили записати це звернення і чому це було важливо?
Не треба бути сміливою, щоб записати звернення. Якщо ми, чиновники, вимагаємо від людей, щоб вони не давали орієнтирів, а потім самі не дотримуємось цих правил, то про що можемо говорити? Кожен має почати із себе, а потім уже від інших вимагати.
Це все багато разів обговорювалося, погоджувалося. Нашому ворогу не потрібно навіть мати розвідку, щоб отримати інформацію. Є враження, що вони не мають точних мап обʼєктів. А через пости в соцмережах можуть робити коригування.
Геращенко вам відповів?
Так, була телефонна розмова. На мою думку, людина досі не вважає, що щось робить не так.
Я знаю, що керівництво МВС і ДСНС мене підтримує. Тому я хочу закликати всіх наших посадовців — перед тим як давати якийсь коментар чи попіаритися, згадайте, що зараз не час. Зараз ми маємо всі працювати на захист наших людей. Особливо цивільних.
Мені неважливо, хто дає інформацію ворогу. Якби це був хтось інший, а не Геращенко, я так само записала б звернення.
Як загалом ваша робота змінилася зараз?
Учора одна людина поза системою сказала мені, що рятувальники були готові до війни, бо війна в нас щодня. Так, робота така сама, як і в мирному житті, але змінилися обставини виникнення пожеж і руйнувань. Чогось нового, чого я не бачила б за 25 років служби, поки що не було.
Змінилося також те, що в мирний час ми проводили профілактичну роботу, навчали дітей. Зараз профілактика стала більш вузькоспрямованою. Наприклад, ми публікуємо інформацію, що робити, якщо опинилися під завалами, куди бігти, якщо обстріли, тощо.
З незвичного в перші дні були сирени. Якийсь час був внутрішній страх. Зараз починаю звикати. Іноді прокидаюся вночі від того, що в цей час має бути сирена, а її немає. Чи зможемо ми після війни спати без сирени взагалі?
Зараз найважче бачити людське горе. Але треба сконцентруватися і не давати волі емоціям. Усіх шкода, усім хочеться допомогти, але якщо зараз усе близько до серця сприймати, то не вистачить сил на роботу.
Та ми не впадаємо у відчай. Звичайно, якщо це не стосується смерті людей, намагаємося обговорювати роботу, жартувати. От що про війну можна сказати позитивного? Смерть і горе. Але я бачу, як згуртувалася країна, як згуртувалися люди, як вони стали на захист держави. Це видно без слів.
Коли настане перемога, країна зміниться. Свідомість наших громадян уже змінилася.
Минуло вже три тижні з початку війни. Який зараз загалом настрій серед рятувальників у команді?
На жаль, у нас є втрати. На сьогодні (18 березня. - Авт.) загинули четверо колег з київського підрозділу. Але духом не занепадаємо. Усі на місцях, готові рятувати людей.
У кожного ситуація індивідуальна. 95% наших рятувальників мешкають поза Києвом. Хтось - у Чернігівській області, хтось - у Київській. Хтось не може потрапити додому, бо вже відрізаний від області. Хто мешкав у Горенці (Бучанський район. - Авт.), вже не має домівки. Хтось не бачив тривалий час сімʼю.
Ми тримаємося разом і стараємося одне одного підтримувати. Але дух падає, коли рятувальники читають якісь новини, особливо від іноземних журналістів, де журналісти виправдовують російську окупацію. Оце обурює. Бо наші хлопці люблять Батьківщину, вони небайдужі і хочуть захистити себе, своїх родичів, свою країну.
