ГоловнаСуспільствоВійна

Могили навпроти. Чому військове поховання в Старобільську ― унікальне і важливе

Фото: Оксана Расулова

Поховання

Через грудневий сніг ліс здається прісним ― гранітні пам’ятники зливаються в сіруваті ряди, вінки вкриті білим намерзом, рябіють сосни. Старобільський цвинтар за межами міста ділиться на кілька секторів. П’ятий сектор кидається в очі яскравими синьо-жовтими прапорами біля кожного хреста чи гранітної плити. Шостий навпроти ― ледь помітний. На таких різних ділянках поховані загиблі в одній війні. 

Володимир Григоренко, місцевий активіст, юрист і ветеран, проходить між могилами. Майже винувато усміхається: 

― Ось те, що в нас називають меморіалом пам’яті ― таке просте поховання.

Володимир може розповісти про кожного, над чиєю могилою є плита чи табличка з іменем. Загиблі під Щастям; ветеран, що помер від туберкульозу; добровольці; офіцери; перепохований з шостого сектора; підірваний на гранаті. Могила, до якої з Одеської області переїхала родина загиблого. До іншої двічі на рік приїжджає мама військового. Решта «забуті», тож ними опікується громада. Мало з похованих мають безпосередній стосунок до Старобільська ― жили на Одещині, Волині, у Кривому Розі, Тернополі.

Проте особливе поховання іншим. Воно одне з трьох в Україні, де лежать військові, чиї імена невідомі. Такими самими є Краснопільський цвинтар біля Дніпра і Кушугумський поруч із Запоріжжям.

Фото: Оксана Расулова

― Там, де стели ― упізнали й залишили тут. Просто прапор і вінок на землі означають, що прах забрали. Де хрест з номером ― невпізнані, ― коротко пояснює Володимир. ― По ідеї, тут мусили б лишитися тільки невпізнані, але вийшло інакше. Невідомих ще принаймні дванадцятеро.

259, «тимчасово невідомий Герой України». Де номер через дріб ― в одній труні поховали тіла двох людей. 

Поховання з’явилося в жовтні 2014-го ― тоді могил було 28. Саме стількох військових не впізнали серед 36 привезених до моргу в Старобільську. Невідомих досі встановлюють за допомогою ДНК-експертизи. Достеменно, загинули вони під час обстрілу 5 вересня біля села Весела Гора. Прощалися із загиблими на центральній площі. Володимир каже, що для міста, яке до того бачило лише поодинокі поховання, це стало переломним моментом. 

Копали піщаний ґрунт між соснами вручну. Труни й хрести надіслали з Волинської області. Кожному присвоїли номер тимчасово невідомого. Згодом до них приєдналися ще дев’ятеро невпізнаних із 32 блокпосту на Луганщині, а ще за певний час тут почали ховати й відомих.

Фото: Оксана Расулова

Прапори поставили лише пару років тому ― переймалися, що їх зриватимуть, але це сталося тільки раз.

Поруч з могилами ― великий дерев’яний хрест, а справа ― статуя Божої Матері на бетонних плитах. Це недобудована каплиця. Як пояснює Володимир, не дійшли згоди, як її зводити. І це один з прикладів того, як розколюються між собою активісти й активістки Старобільська, що перебуваються нібито по одну сторону боротьби.

Фото: Оксана Расулова

― Цвинтарем опікується багато людей з різних структур. Ми практично перестали приїжджати на офіційні заходи, ― говорить Володимир. ― У пам’ятні дати вираховуємо, коли звідси поїдуть місцеві чиновники, щоб не перетнутися. Бо я знаю, що вони, наприклад, на «антимайдан» людей привозили у 2014-му, а деякі «ветерани» мають підроблене посвідчення УБД. Ми сваримося через вибори, навіть коли ніби маємо однакові погляди. Ось це прикро. Ці сварки серед своїх найбільше пригнічують.

Навпроти поховання українських військових ― непримітні могили з хрестами. На деяких чорних табличках є дати й імена, на інших ― написи на кшталт «№9, 191».

― Це «сєпарське» поховання, ― говорить Володимир, та все ж сказати, як воно виникло, не може. Так само, як підтвердити, чи справді там комбатанти. Чув тільки, що одне тіло забрали в Росію. ― Не знаю навіть, звідки тут вінки. Ми цим не цікавимося, але й претензій ніколи не мали. Лежать тут так само, як ходять поміж нас у житті.

Пам’ять

За роки війни загинуло майже 4500 військових. Дослідження «Що таке пам’ятати» показало, що 52% опитаних переосмислити війну допомагають пам’ятники і пам’ятні дошки, ще для 36% ― це сквери та парки, себто громадський простір. Також важливим елементом пам’яті є поховання та церемоніал. 

Експертки проєкту вважають: треба уникати концепції «невідомого солдата», натомість робити пам’ять максимально персоніфікованою і людяною. Це важливо і для наступних поколінь, яких такі простори виховують. У дослідженні зазначають: робота з дітьми теж є формою пам’яті, хоча в школах цьому не завжди раді. А для рідних важливіше гідне ставлення до пам’яті, ніж матеріальна підтримка. 

Наразі Україна має церемоніал поховання загиблих у російсько-українській війні. Проте перші їхні могили з’явилися ще у 2014-му, коли про жодну концепцію пам’яті не йшлося. Та саме з практик волонтерів і громадських організацій виросло уявлення про пам’ять.

Фото: Оксана Расулова

Один з прикладів ― Старобільське кладовище, що з’явилося як поховання невідомих, а тепер поєднує і їх, і конкретних загиблих, і ветеранів, що померли в цивільному житті, і тих, хто не має жодного стосунку до самого міста. І навіть їхніх ворогів.

«Теж моя земля»

Пенсіонерка Людмила Рожкова живе в Подільську Одеської області з сестрою. До моря ― 2,5 години електричкою. На морі вона працювала ― була кухаркою на рейсах навколо Європи, Австралії, Південної Америки. Тепер її найдовший маршрут ― до Старобільська. Там поховано її сина Дмитра.

― Він був, як сказала б моя бабка, «плохенька курочка» ― такий добрий, простий, його навіть дівчатка в дитинстві ображали, ― говорить Людмила, гублячи деякі звуки через інсульт. Стався на роковини смерті сина.

На київський Майдан Дмитро поїхав на Водохреща. Людмила каже, спершу його не приймали ― боялися провокаторів, а Одеської сотні ще не створили. Врешті прийняли в Самбірську. Людмила приїжджала до нього перед розстрілом ― каже, привозила щось хімічне, але точно пригадати не може. Дмитро любив хімію.

Під час розстрілів він отримав контузію, лежав у Михайлівському соборі. Товариші забрали його до Львова, пізніше він доліковувався в Самборі ― і вже звідти, заскочивши додому по речі, поїхав на Донбас. Пішов у «Айдар». Людмила пригадує: 

― Я казала: «Нащо це тобі? Там інші люди живуть, може, вони так і хочуть». А він говорив: «Мамо, ти хочеш, щоб це і до тебе дійшло? Хто ж, як не я?» Потім я багато спілкувалася з мамами добровольців, і всі вони це говорили. 

Дмитро телефонував мамі щодня. Якось сказав, що на Донбасі так багато треба буде працювати з хімічними процесами після війни, що він там і лишиться по завершенню. 

Він травмувався 26 липня, через місяць після 35 дня народження, коли забирав тіла загиблих побратимів. Почався обстріл, він побіг, упав, на нього впало тіло ― і порвалися зв’язки на нозі. Думав, що саме загоїться, але дні минали, а нога розпухала, ходити без милиць не міг. Не хотів їхати з фронту, щоб побратими не вважали за втікача. Та все ж поїхав у госпіталь у Харкові, звідки 8 серпня його направили в Рівне. Звідти повернувся під Щастя. Нога не загоїлася, і 22 серпня командування відправило його додому на десять днів. 

1 вересня він повернувся на фронт, і через три дні востаннє зателефонував Людмилі ― сказав, що надіслав їй 4 тисячі гривень, запевнив, що все гаразд, і попередив, що кілька днів буде без зв’язку. Він загинув 5 вересня, за дві години до оголошення першого «мінського перемир’я». 

― Я побачила у випуску новин, що "айдарівці" потрапили в засідку. Серце обірвалося ― я вже знала, що його нема, ― згадує Людмила.

6 жовтня дізналася, що син може бути в Старобільську, і приїхала ― через 5 днів після похорону. Повідомлення про точний збіг ДНК прийшло напередодні Нового року.

Фото: Оксана Расулова

Щороку Людмила має дві тижневі поїздки у Старобільськ ― 14 березня і 5 вересня. Каже, хотіла б на проводи приїжджати, але має ще двох похованих синів у рідному місті, треба і за їхніми могилами доглядати. 

― Бо хто до нього, крім мене, приїде? 

Спершу Людмила хотіла перепоховати Дмитра в Подільську. Та "айдарівець" Микола Павлюченко відмовив її: мовляв, вона вже у віці, за могилою буде складно дбати й довго це не триватиме, а у Старобільську волонтери й побратими завжди доглянуть поховання. І Дмитро просив її про всяк випадок: «Мамо, якщо я там помру, то не треба мене забирати, бо то теж моя земля».

Людмила рада, що дослухалася. За могилою таки добре доглядають. А в Подільську, відчуває жінка, про неї та сина забули. Каже, пам’ятник поставили, та й по всьому ― ніби і її нема, і сина не було. Людмилі не треба ані подарунків, ані обіцяної землі ― аби була пам’ять. 

Людмилу підтримують інші матері й бабусі військових, що пережили втрату. Іноді вона бачиться з іншими родинами загиблих у Подільську. Працювала з психологинею. Дружить тепер з волонтерами й волонтерками зі Старобільська, вітають одне одного зі святами й надсилають фото квітів у Viber ― Людмила вирощує магнолії, гортензії, лілії, бегонії, орхідеї, інжир, іриси. 

― Після втрати Діми було дуже боляче й гірко, ― каже Людмила, ― але я дізналася, скільки доброго люду навколо. Я у Старобільськ їду і набираюся енергії до наступної поїздки. А тут мені нема про що з сусідами говорити. І я дуже вдячна долі, що мене звела із цими активістами ― тільки дуже жаль, що за таких обставин.

По одну сторону

В одному старобільському магазині канцтоварів ― незвичний куточок. Портрети загиблих військових, тубуси від РПГ, бронежилет, бойові прапори і частини розірваних снарядів. Зараз експозиція виглядає дещо дивно поміж новорічних гірлянд і дощику, та вона важлива. Для волонтерського подружжя Людмили й Володимира Винників це спосіб показати, що приносить «рускій мір».

Фото: Оксана Расулова

Вони долучені до багатьох міських ініціатив, серед яких і поховання. Жінка пригадує: 

― Близько пів сотні людей копали ями. Треба було просто виконати це завдання, а психологічно важко стало в сам день поховання. Поки ми не прийшли на площу з трунами, ми по-справжньому не розуміли, що відбувається. 

Те поховання Людмилу не полишило, як тільки засипали останню могилу: у їхньому з Володимиром домі спинялися судмедексперти, рідні загиблих; вони брали їхнє авто, щоб поїхати до Щастя; лишали в них теки з документами, що підтверджують смерть; їх вони відмовляли дивитися на фотографії зібраних тіл. Подружжя супроводжувало рідних, бо ж упізнання та перепоховання ― складна процедура, де залучений морг, санепідемстанція, місцева влада, РАЦС. Дехто сподівається, що ДНК-тест схибив. Як-от мама двох братів, які, за експертизою, поховані в Старобільську. Хтось не наважується перепоховати. Іншим байдуже. 

Для Людмили було важливо підтримати рідних і гідно провести загиблих ― так і їм легше, і старобільчани виглядають більш людяними. На перепоховання приносять прапор України, місцева поетеса читає вірші, збираються небайдужі.

 ― Протягом шести років було дуже важко, але з часом черствієш. Буває, мама плаче, а я не можу її підтримати й заплакати з нею. Але, продовжуючи стосунки з рідними загиблих, ми лишаємося дотичними до того, що сталося у 2014-му, ― говорить Людмила. Це її форма пам’яті.

Фото: Оксана Расулова

До догляду за похованням поступово долучаються місцеві комунальні установи, як і мусило б бути зі самого початку. Натомість між волонтерами та волонтерками виникають сварки. Та Людмила каже: 

― Для мене найважливіші ― рідні загиблих, а вже потім ― ми зі своїми непорозуміннями. Для них головне ― це пам’ять. 

Волонтерка Наталя, подруга Людмили і дружина Володимира Григоренка, погоджується, що одностайності в місті й серед активістів немає. Каже, розкол виник ще тоді, коли їхня четвірка організовувала в місті Майдан ― так побачили, як мало насправді тих, кому важлива ідея державності. Та додає, що про цвинтар дбають попри все. І не тільки волонтери ― місцеві на проводи лишають на могилах цукерки й квіти, приходять з дітьми, щоб розповісти їм історію. Обізнаністю дітей Наталя переймається: 

― Часто ми звертаємося до місцевої школи, щоб від ГО «Воля» там провести захід, розказати дітям про військових, приїхати з ними до поховання, але вчителі цьому не сприяють. Діти із сусідніх сільських шкіл приїжджають, але здебільшого з ними мало про війну говорять. Бо й самі вчителі інших поглядів ― бувало, під час Гімну України вони навмисно виходили з кабінету. 

Наталю тривожить, що їй і трьом активним друзям уже за 50, а нового покоління волонтерів і волонтерок у місті поки що немає. Каже, у розвитку не зацікавлена й місцева влада. Це одна з причин суперечок з ними.

Володимир Григоренко
Фото: Оксана Расулова
Володимир Григоренко

Інша вагома ― встановлення пам’ятника загиблим у російсько-українській війні. Поки що в Старобільську такого немає. Володимир каже, що місцева влада пропонує місце в похмурому парку за старою пожежною станцією, де вже стоять меморіали радянським військовим. Натомість активісти переконують, що він має бути на видноті ― на центральній площі або ж поруч з евакуйованим луганським університетом. 

Уже на завершення розмови Наталя згадує про поховання в шостому секторі. Подейкують, тіло звідти забирали в Росію, решту 10 нібито й не шукають. Вона достеменно не знає, але думає, що там таки російські комбатанти. Та все ж уточнює:

 ― А що Коля каже? Не «сєпарське», нє?

Хто навпроти?

Старшина «Айдару» Микола Павлюченко, себто Коля, починає розмову з того, що на протилежній стороні, у шостому секторі, поховані цивільні, що загинули на початку АТО. Судмедексперти пояснювали: двоє дітей, восьмеро жінок, троє чоловіків у формі. Каже, там не сепаратисти.

 Микола Павлюченко
Фото: dzerkalo.media
Микола Павлюченко

Микола був одним з ініціаторів створення поховання невідомих військових у Старобільську. Ще до війни він з громадською організацією відновлював давні кам’яні хрести в Дніпропетровській області, залучав до цього дітей і підлітків ― так сприяв військово-патріотичному вихованню.

Про тіла невідомих дізнався в міському морзі, де видавали довідки про поранення і контузію. 

 ― Тіла майже місяць не забирали, ― пригадує. ― Їх доручили поховати комунальному підприємству ― ті планували викопати для всіх одну яму. Тоді я зв’язався з людьми, що мали стосунок до СБУ, пояснив ситуацію, і вони посприяли, щоб нам дозволили поховання з почестями ― місцеве керівництво не надто того хотіло. 

Сержантським складом «Айдару» вирішили, що поховати треба в Старобільську ― військових обурювало, що в Дніпрі та Запоріжжі говорили про санітарні поховання. Микола каже, що хотів зробити з могил «місце духовного поклоніння» для місцевої молоді. На засіданні місцевої громадської ради при райдержадміністрації пояснив, що не прагне розбиратися в політичних поглядах присутніх ― хоче тільки людяного поховання захисників.

Фото: Оксана Расулова

Микола попросив поставити й хрести для могил цивільних, що загинули на початку АТО. Коли побачив, що замість хрестів на могилах шматки паркану з прибитим номером, дах знесло. Каже, що люди язикаті й розносять плітки про те, що там російські найманці, та це не так.

Тож ця історія таки залишає більше питань, ніж відповідей. Чому місцеві впевнені, що це поховання комбатантів? Як дійти згоди між своїми? Про що обирають забути в Старобільську? Як тут працює пам’ять? Чи вдасться її втримати? 

Та вже наприкінці розмови Микола раптом каже: 

― Оксано, я вам зізнаюся. Я зі самого початку знав, що там могили сепаратистів. Але поставити їм хрести ― це по-християнськи. Ми ж повинні думати не тільки про те, як виграти війну, а й про те, як помиритися потім ― не можна це все на наших дітей лишити. У якості пропаганди поставити їм хрести від «Айдару» ― про нас тоді говорили «непотрібне», а слід було показати велич духу… І показати свою людяність ворогу ― це правильно. Бо щоб перемогти, треба бути вищими від них.

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram