1. Отверезіння
Петро сидить у своїй квартирі в місті на Донбасі, якого я ніколи не бачила. Описує: місто промислове, не дуже розвинене, є парк, спортивні й танцювальні гуртки. Через війну населення скоротилося вдвічі: хтось зовсім виїхав, хтось ― на заробітки.
Він так само лаконічно говорить про все: полишив шахту через низьку зарплату, цьогоріч зробив паспорт РФ і вперше подався на заробітки в Росію, у рідному місті як волонтер допомагає знедоленим.
Петро нікуди не виїжджав ― не було небезпеки, каже. Нікого особливо не цікавив, хоч і відкрито підтримував Майдан. Продовжив працювати. Через кілька років Валерій, знайомий активіст з іншого міста, розповів про ідею налагодження взаємодії на рівні громадянського суспільства, підкріпив прикладами інших країн.
― У мене відразу виник інтерес до діалогової групи, ― каже Петро. ― У нас була державність, незрозумілі люди прийшли зі зброєю. Я мав патріотичні почуття і хотів відновити справедливість.
Група збиралася у Святогірську, модератора чи фасилітатора не було. Усі мали можливість висловитися, а оскільки до групи входили активісти й активістки з обох боків лінії розмежування, які звикли слухати інших, тепер вони й самі виливали біль. Та впорядкованості й розуміння, навіщо це взагалі, бракувало. Петро ніби й не мав переживань, якими хотів ділитися: у його місті були світло, газ, вода, продукти, його не переслідували, по його дому не стріляли. Він лишився, бо чекав на швидке закінчення війни, а коли зрозумів, що цього не станеться, обрав не виїжджати ― каже, хотів лишитися і допомагати людям, що до нього прикипіли. Коротко підсумовує:
― У мирний час думаєш, що й хтось інший допоможе, але тепер більше надій на тебе.
Від виходу з групи Петра спинило давнє знайомство з Валерієм, а ще ― можливість виїжджати на неокуповану територію, де вільніше дихалося й можна було щось придбати. Інтерес до роботи групи виник, коли від розмов перейшли до діла ― тобто до соціологічних опитувань про ставлення до можливої реінтеграції в майбутньому.
Петро опитував знайомих, яким міг довіряти. Казав, що це для «міжнародної неполітичної організації, якій просто цікаво нас почути» ― деталей ніхто не уточнював. Показував спеціально створені відео про конфлікти, наприклад, про Міжнародний кримінальний суд, ситуацію в Придністров’ї чи амністію, і тоді ставив запитання.
― Я не обіцяв, що звіт кудись в ООН потрапить, але бачив бажання висловитися, щоб наблизити вирішення. У нас це питання й так трохи обговорюють, ― зазначає Петро. ― Певний час кричали «Росіє, прийди!» ― а потім прийшло отверезіння, що нікуди нас не приєднують. Навіть Пєсков не каже, що ми частина Росії.
Усі опитані Петром казали, що «хочуть примирення», та уникали оцінок щодо жертв і винних. Хотіли б оминути цей момент і жити, як раніше. Петро каже, що розуміє їх, адже вважає, що «територію віддали без особливого спротиву у 2014-му, не просто ж Путін прийшов». Зараз він і сам не чекає на реінтеграцію, як раніше:
― Час іде, покращень немає, «Мінськ» перетворився на серіал. Ідеологія важлива, але життя триває і треба думати про насущне. Території час від часу кудись відходять, і для більшості людей важливі їхні базові потреби. А фанатиків «республіки» я не знаю. У 2014-му дехто йшов на війну через ідейність, але швидко охолов і розчарувався.
Говорячи про майбутнє, Петро розповідає не про регіон, а про себе. Він поїхав у Росію на заробітки, бо вважає, що там отримати кошти простіше:
― Я не кажу, що Україна в цьому винна. Я себе вважаю громадянином України, хоч і маю паспорт РФ. Маю думку заробити і переїхати у Харків чи Київ. Але щодо майбутнього регіону я не маю ідей. Якщо Україна щось хоче зробити, то треба великі кроки в пропаганді й агітації.
У групі Петро побачив, що непорозуміння можна вирішувати без насильства, якщо сторони в цьому зацікавлені. Та все ж результатів він бачить мало.
― Ми видаємо звіт, його можуть прочитати, але не врахувати. Ну і є Росія. Тому, правду кажучи, це дурниця… Хоча я всієї картини не бачу, ми ж не одна така група. Може, щось і назріває. Якщо врахувати міжнародний досвід, може, і треба такі групи. З погляду впливу на людей це має сенс, так. Але це дуже повільний процес.
2. Звіт
Попри те, що бойові дії не закінчилися, в Україні цьогоріч ухвалили законопроєкт «Про засади державної політики перехідного періоду». Він визначає, що робитиме Україна для протидії агресії Росії, як буде відновлювати територіальну цілісність і реінтегруватиме тимчасово окуповані території. Усе це разом називається перехідним правосуддям, що враховує і покарання винних, і відновлення справедливості, і роботу з правдою та спільною пам’яттю.
Українські правозахисні організації та Венеційська комісія зазначають, що законопроєкт треба допрацювати, зокрема, через нечіткі формулювання з приводу люстрації, амністії й виданих окупантами документів. Цією нечіткістю користується й Росія, щоб через пропаганду залякувати людей на непідконтрольних територіях «поверненням України».
Щоб дізнатися про теперішні страхи й очікування, пов’язані зі словом «реінтеграція», Святогірська група провела дослідження серед мешканців і мешканок Донецької та Луганської областей з обох боків лінії розмежування. У 2020 році опитали сотню людей, серед яких студенти, працівники соціальної та комунальної сфери, сфери послуг, ветерани, держслужбовці. Їм показували нейтральне інформативне відео про перехідне правосуддя у світовій практиці і запитали в них щодо примирення, жертв, покарання й пам’яті.
Виявилося, лише 10% опитаних упевнені, що люди, яких торкнулася війна, не зможуть мирно співіснувати в майбутньому. Більшість із них мешкають на підконтрольній території і вважають, що мир можливий тільки після перемоги та покарання винних. Решта 90% вважають, що мирне співіснування й завершення війни можливе. Більшість акцентують на тому, що треба вирішити економічні та соціальні проблеми і не маніпулювати чутливими питаннями. Серед людей з підконтрольної території поширена думка, що перейти до примирення можна лише після того, як Росія перестане втручатися в ситуацію в Україні. Та є й взаємні позиції «відрізати, відгородитися й забути». Серед молоді такі думки менш поширені.
«Ми зможемо жити в мирі, але не відразу. Повинен минути якийсь час, щоб люди звикли до миру. Ми занадто сильно звикли до війни, тому я думаю, що спочатку нам буде складно ужитися разом», ― говорить жінка з окупованої Макіївки. А ветеран з Краматорська каже, що «коли не буде російських грошей, російської зброї, російських медійних зон впливу, люди звично зможуть жити разом, як раніше».
Усі опитані визнають, що процес установлення миру буде непростим, подекуди говорять про страх неприйняття від інших областей України. Кажуть, що багато буде залежати від інформаційного простору. Жінка з Донецька говорить: «Потрібно, щоб в Україні люди знали, що тут такі самі українці. Що нам дісталося. Що ми тут не всі «по референдумах шастали». Що нам теж важко. Що така молодь, як я – це майбутнє». Про те саме говорить і співробітник так званого «МЗС ДНР»: «Зараз людей по той бік лінії зіткнення дуже сильно налаштовують проти нас. Можливо, якщо політики і ЗМІ почнуть, навпаки, виступати за мир і єдність, це буде досить ефективним заходом».
Серед інструментів для мирного співіснування називають спільну працю, роботу над відбудовою регіону й економічним відродженням. При цьому люди бояться, що в Україні їх дискримінуватимуть ― чіткої гарантії від української влади щодо збереження своїх прав вони не бачать. Жінка з Донецька вважає: «Інформаційно ми повинні відчути, що ми громадяни. Щоб не було поділу на «донецьких» і решту українців».
Так само велику роль матиме спільна пам’ять і пошук істини про минуле. Люди з непідконтрольних територій хотіли б, щоб і Україна визнала «помилки в політиці щодо Донбасу». Припускають, що варто встановлювати пам’ятники цивільним жертвам. Також можуть допомогти зустрічі людей з різними поглядами, спільне дозвілля, програми обміну. Але саме вирішення конфлікту опитані перекладають на владу.
Важливим є покарання винних ― у дослідженні зазначають, що в регіоні є великий запит на справедливість. Третина опитаних вважає, що покарати треба тільки вище політичне та військове керівництво , амністію допускають для тих, хто скоїв нетяжкі злочини. Є ті, хто вважає амністію справедливою для всіх рядових комбатантів. А приблизно 20% вважають, що правоохоронці та дрібні чиновники на непідконтрольній території ні в чому не винні, адже забезпечують правопорядок. Майже всі опитані вважають невинними працівників комунальних і соціальних служб. Такими 50% називають і тих, хто ходив на «мітинги» й «референдум» у 2014-му. Чоловік з Донецька говорить: «Якщо ми хочемо миру, ми маємо одне одному пробачити. І з того, і з того боку». При цьому є ті, хто вважає покарання винних неважливим і таким, що може завадити мирному співіснуванню ― більшість цих людей мешкають на непідконтрольній території.
Люди з обох боків лінії розмежування зазначали, що ще багато років не матимуть певності в майбутньому і не позбудуться страху. При цьому практично всі опитані вважають, що жертви й постраждалі повинні отримати компенсацію від Росії.
Попри ці роздуми, більшість опитаних не очікують завершення війни в найближчому майбутньому. Через це в людей, порівняно з опитуванням 2018-2019 року, зростає відчуття зневіри. Проте інші показники переважно не змінилися.
3. Процес
Усі описані питання обговорювали в групі. І це виявилося складно.
Святогірську групу створили за сприяння Центру гуманітарного діалогу зі Швейцарії. Валерій, український співорганізатор, каже, що спочатку планували говорити про майбутнє, але перша ж зустріч переросла у сварку з криками й ударами по столу. Удруге кілька людей з найбільш радикальними поглядами з обох боків уже не приїхали.
Валерій і сам хотів піти з групи, мав думки на кшталт «посадити всіх, хто хоч слово підтримки сказав». Проте зробив зусилля, щоб зрозуміти учасників групи з іншими поглядами, врахувати умови життя. Усе ж за кілька зустрічей порозумілися, групу доповнили і перейшли до того, що можна зробити для пришвидшення врегулювання конфлікту. Обрали соцопитування.
― Ми почали говорити про те, що нас об’єднує, а інші теми вивчаємо в дослідженні, щоб не розпастися. Діяти і створити конкретний продукт стало ключовим завданням групи, ― говорить Валерій. ― З такими людьми за кілька років треба буде говорити публічно. У будь-якому разі всі конфлікти завершуються ― і нам доведеться шукати можливості для співіснування, хоч ми поки що не знаємо, у якому форматі. Кажуть, що це все повинні вирішувати політики ― але чи ми між собою можемо порозумітися?
Для Валерія у слові «порозумітися» є й особиста історія. Він ― з окупованого тепер Алчевська. Виїхав у 2014 році, аж до серпня чекаючи на прихід української армії. Пересувався на скутері, у чорних окулярах і шоломі, щоб не впізнали ― був місцевим опозиційним депутатом, голосував проти встановлення «республіки», поширювали листівки про причетність до «Правого сектору».
― Але уявімо, що я почав би займатися діалогами в Алчевську у 2010-му? Так, мені сказали б, що я як мінімум дивний. Проте якби ми тоді почали говорити про майбутнє, може, у 2014-му все сталося б інакше? ― так Валерій говорить про політичних соратників-опозиціонерів, які у 2014-му перейшли на сторону «республіки». Виявилося, їхні спільні цінності стосувалися трубопроводів, а не державності.
У Києві відновлена Валерієм громадська організація почала документувати свідчення цивільних полонених. У 2015 році він уперше увійшов до діалогового процесу між громадськими організаціями України, Європи та Росії, що не підтримували війну й анексію. А ще через три роки познайомився з представниками ЦГД, які запропонували подібний формат між активістами й активістками підконтрольної та непідконтрольної території. Валерій мав удосталь контактів, тож зібрати групу було нескладно.
― Група зі самого початку базувалася на темі перехідного правосуддя, ― говорить Валерій. ― Учасники й учасниці з різних боків лінії розмежування не завжди могли знайти спільну мову. Але між людьми з підконтрольної території були ще дужчі розбіжності, бо в нас ця дискусія принаймні є. Натомість на непідконтрольних територіях більше страхів.
Проводити інтерв’ю на непідконтрольній території було складно і небезпечно, тож домовилися спілкуватися лише з тими, кому довіряють, і не пояснювати, навіщо. На основі інтерв’ю створили звіт, у якому є прикметні висновки: наприклад, більшості респондентів спершу здавалося, що війна ― тимчасова, натомість тепер люди розучилися планувати, живуть «одним днем». Конфлікт став нормою, віри в майбутнє немає. Респонденти по обидва боки схиляються до дипломатичного шляху вирішення конфлікту і вважають мирне співіснування можливим, проте не думають, що вплинуть на ситуацію. Найбільше бояться загострення на фронті і невизначеності.
Звіт закрито презентували депутатам, представникам РНБО, посольств, профільних міністерств, міжнародних організацій. Це показало групі, що вона може доносити свою думку до влади. Дані та деякі відгуки на законопроєкт про перехідне правосуддя врахували. Валерій вважає, що це може підвищити легітимність пропозицій законодавців в очах тих, кого вони стосуватимуться.
― Більшість у групі не мають юридичної освіти, але пройшли курси від спеціалістів і можемо дати оцінку з погляду людей з непідконтрольної території, ― говорить Валерій. ― Один учасник групи, перечитавши законопроєкт, сказав, що відчуває, ніби він про території, а не про людей. Там є багато загальних фраз, які людям з непідконтрольної території легко трактувати проти себе. Так, там є ті, кого вже не переконати, але не всі такі. Ми спізнилися із цією роботою.
Проте невідомо, чи звернуть увагу на новий звіт ― наразі зацікавленості до групи від РНБО немає. Валерій визнає, що дослідженням групи може бракувати точності. Проте каже, що для опитувань не обирають лише людей з близькими поглядами.
― Іноді я й сам думаю: «так вам і треба», іноді розумію, що вони теж люди. Безглузді й радикальні думки є в обох сторін, і це можна в будь-якому місті знайти, тож їх ми до звіту не включали, ― говорить Валерій. ― Так, нам можна дорікнути непрофесійною соціологією, але інформації з непідконтрольних територій практично немає. Наші звіти ― це вже більше, ніж нічого.
Валерій каже, що працювати над перехідним правосуддям варто ще до фактичного завершення конфлікту ― інакше ми будемо не готові. Попри розмови про реінтеграцію та завершення війни, він не сліпо оптимістичний ― група обговорює і варіант, за якого Росія окуповану територію ніколи не залишить. Проте все одно є можливість розвіювати страхи людей на непідконтрольній території, співпрацювати з ними, щоб вони не сприяли окупації. Також спілкування в діалоговій групі допомагає зрозуміти, як працює пропаганда і як їй можна протидіяти. Наразі зрозуміло, що найбільш вагомим у цьому є особиста довіра ― без неї жодні аргументи не працюють. І це ще одна причина розвивати контакти з мешканцями окупованої території.
Валерій, говорячи про неодноразове бажання все кинути, займатися чимось прибутковим і помітно результативним, каже:
― Мені хотілося б, щоб діалог не сприймали як іграшку, слабкість, репутаційну втрату чи безрезультатні розмови. Я сам довго не розумів, навіщо це. Але досвід інших країн показує, що без діалогу впоратися неможливо. Ми не ставимо за мету вирішити конфлікт. Але якщо ми знайдемо рішення хоча б однієї конкретної проблеми ― це того варте. Я не певен, як довго ми працюватимемо, але люди в цій групі вже змінили ставлення до конфлікту і готові спілкуватися. Прийде час, коли ця робота дасть свій результат.
4. Домовленість
У Андрія бадьорий і сильний голос. Говорить із такими паузами, ніби розкладає речення по поличках. Позаду нього ― шафа в офісі ветеранської організації, де він працює.
Андрій виріс за 16 кілометрів від кордону з Росією. У школі під час Помаранчевої революції щочетверга розмовляв українською і малював тризуби на зло вчительці-комуністці. Батько казав, що говорить «телячою мовою»; мама-росіянка, що після розлучення поїхала до іншого міста, просто не розуміла. Андрій працював на шахті, продавав сантехніку і заочно навчався, під час строкової служби був танкістом.
Коли почалася війна, він і сам під лавиною пропаганди засумнівався у своїй позиції. Та швидко це опанував. Пішов до військкомату, щоб потрапити в танкові війська. Йому пообіцяли ― і скерували в авіацію. Сказали, що може охороняти аеродром. Але Андрієві було принципово потрапити в АТО. Так став частиною евакуаційного медичного екіпажу. У 2016-му повернувся до міста, де мешкає мама. Разом з побратимами створили громадську організацію, згодом відкрили центр підтримки ветеранів. Відтак познайомився з Валерієм, який і запросив до діалогу.
― Я не відразу погодився, ― розповідає Андрій. ― Розумів, що туди прийдуть люди з пропагандистськими наративами. І спершу я справді ніби говорив з телеком. Але я сподіваюся ще потрапити в Луганськ. А територію повернути легше, ніж людей. І я не хочу, щоб цей процес пройшов повз ветеранську спільноту, бо ветерани за цю землю воювали і готові були віддати життя.
Андрій каже, що спершу його боялися, запитували, скількох убив. Але нічого нового, зрештою, не повідомили ― усі ті тези він уже чув від свого батька, що підтримує Росію й жодного разу за сім років не виїздив на підконтрольну територію. Він почав телефонувати Андрієві, коли дізнався, що той пішов у АТО, ― переживав.
Згодом стосунки в групі налагодилися. Андрій каже: зійшлися на тому, що негоже відокремлювати від держави її частину. Деякі розмови були поза офіційним колом діалогу.
Проводячи опитування серед військових і волонтерів, він не помітив серед них радикальних думок щодо цивільних. Сам вважає, що більшість людей на окупованій території зараз не мають чітких політичних уподобань і підтримають сторону, що буде більш переконливою ― як-от його сестра.
Що ж до роботи групи, Андрій вважає, що важлива не кількість залучених, а їхній досвід: якщо ветеран російсько-української війни і прихильник окупації можуть до чогось домовитися, то й більшість зможе.
― Декого ми не навчимо патріотизму, не змінимо, не примусимо полюбити цю країну. Але з ними можна буде працювати через закон і вигоду від життя в Україні, ― говорить Андрій. ― Так, російські танки й пропаганда самі собою не зникнуть, але, по правді, це і не залежить від людей, які живуть в окупації. Можна було б піти в підпілля ― але я цього не робив і не знаю, чи наважився б. Бо це страшно. Змусити окупантів забрати свій брухт ― це одна річ. А що ми будемо робити з людьми, коли прапори встановимо? Тоді все не закінчиться ― а тільки почнеться.