ГоловнаСуспільствоВійна

Вулиця імені мого сина. Як у Черкасах організовують зустрічі підтримки для родин військових

На стіні будинку поруч із парком «Казка» ще видно великі сині літери ― «Орджонікідзе». Нерівні, виведені просто на стіні. Уже над ними табличка з іншою назвою ― «Амброса». Тут, недалеко від дому, де жив Сергій, починається вулиця його імені. 

Вулиця Олексія Панченка, провулок Андрія Терещенка, вулиця Віталія Вергая, вулиця Сергія Амброса. І ще більш як півтора десятка назв. Більшість цих імен з’явилися під час активної декомунізації. І якщо попередні персонажі в назвах вулиць були далекими від міста і за часом, і за простором, то теперішні ― Панченко, Терещенко, Вергай, Амброс ― ще сім років тому ходили цими вулицями; тепер повз таблички з іменами ходять їхні рідні, друзі, старі шкільні знайомі, недоброзичливці. 

Початок лютого, і через завше неочікуваний взимку сніг вулиця Сергія Амброса, як і решта в місті, не розчищена ― на тротуарі груба біла крига, горбиста й де-не-де посипана самотніми ляпками мокрого піску. Вулиця довга, веде повз ринок аж до іншого мікрорайону ― вагомий для Черкас відрізок. Подекуди нові таблички сусідують зі старими або написами від руки. Війна тут така близька ― ось, перейти на сусідню вулицю, і водночас така далека ― присутня хіба що в символах.

1

― Моя красуня! ― підбігає до Лори жінка в шапці, шарфі та пальті. Кілька привітних реплік, й Анжела поспішає в зал, де збираються родини військових. Лора сьогодні дійсно постаралася: укладка, макіяж, намисто на чорний гольф.

Лора
Фото: Ігор Єфімов
Лора

― Оця Анжела, вона як прийшла ― були тільки сльози, ― каже Лора, коли жінка забігає до залу. ― Ми її не зачіпали. А потім знову прийшла, знову. І тепер уже в неї емоції є якісь, вона посміхається.., ― ми йдемо довгим сірим коридором. Повагом, бо хтось раз у раз забігає, обіймає Лору й поспішає до решти. Усім треба посміхнутися, сказати добре слово, порадіти, що дійшли.

У великому холі добудови до колишнього цукрового заводу ще триває ремонт: стелажі, запилюжені мати, недофарбовані стіни, дроти. Тільки велике дзеркало навпроти невеличкого острівця з розчинною кавою.

― Ти дійшла! ― вигукує Лора. 

― А обнімашки? ― відповідає жінка, яка заходить до зали. Лора обіймає всіх. Позивний капеланки на фронті ― «Сонечко». 

Фото: Ігор Єфімов

Раз на місяць у Черкасах організовують зустрічі родин військових – тих, хто ще на фронті, тих, хто вже повернуся, і тих, хто вже не повернеться ніколи. Такий формат для України, либонь, унікальний: об’єдналися військова капеланка Лора, соціальна працівниця Люся і кризова психологиня Наталя. 

У великій кімнаті – музична апаратура, дзеркальна стіна, непримітний хрест і ряди м’яких крісел. До початку зустрічі волонтерки встигають накрити солодкий стіл. Лора жартує, що допомагати треба і душі, і духові, і тілу – тож без солодощів ніяк. 

― Дорогі-любі! ― так починає Лора. 

Фото: Ігор Єфімов

Її промова більше схожа на стендап. У січні зустрічі через локдаун не було, тож говорить Лора про Різдво, але зовсім не так, як до цього звикли ― акцентує на Марії та її з Йосифом побуті, на її тривогах та спокійному прийнятті своєї долі. Згадує й дослідження істориків, і аналіз Біблії, цитує щось давньогрецькою, говорить про інтерпретації й помилки перекладу ― у залі повсякчас або кивають, співпереживаючи Марії, яка в розповіді Лори стає звичайною жінкою, що мусить народити дитину, або сміються з житейський дотепів. 

Тетяна сидить біля вікна. Мовчазна, половину її ще молодого обличчя закриває світло-блакитна маска ― ніколи й не подумаєш, що їй майже 60. На плечах ― пістрява хустка. Зовсім рідко навколо очей збираються зморшки від усмішки, переважно скрушно хитає головою. 

Фото: Ігор Єфімов

Лора згадує про дещо дуже важливе: звістку від ангела про народження сина, яку Марія приймає спокійно, а от Йосиф лякається. 

― Людині треба допомогти зрозуміти й прийняти звістку, ― повторює Люся.

Тетяна тулиться до стіни біля вікна. Вулиця, що впирається у великий будинок, де відбувається зустріч, названа іменем її сина. 

***

― Він був у штабі, перевели після Нового року. Я зраділа, бо там не так небезпечно. 10 лютого був наступ у Широкиному, почали гинути хлопці. Серьожик дуже за них хвилювався. Я дзвоню йому якось і кажу: «Синочка, як у вас там?» А в мене голос такий був… І він мене вилаяв. Каже: «Мамо, як ти будеш мені таким голосом дзвонити, то не дзвони, мені й так важко». Ми з чоловіком дзвонили йому по черзі, щоб не набридати. І я подзвонила вже за кілька днів, щоб не дратувати. Старалася бодреньким голосом. 

Відчуває, мабуть, серце. Мені так важко було. Я бачила, що там дітей цих убивають, а я ж знаю Серьожу. Я йому ввечері 17 зателефонувала, а він недоступний. Вимикають телефони, коли кудись виїжджають. Зранку я збиралася в магазин і до сестрички. І прийшло повідомлення, що він у мережі. Десь 8 година ранку. А я думаю: може, вночі чергували і тепер увімкнув телефон, а там хлопці сплять ― потім подзвоню, щоб не розбудити. І не передзвонила йому… А у дві години прийшов чоловік і сестричка ― це було рано, він пізніше повинен приходити. І каже, що Серьожку поранили. Питаю: «Сильно?» У голову. 

І я вже до Мамочки Божої. Кажу, треба дзвонити врачу, збиратися, їхати до нього. Прийшов Саша, старший син, і вони з чоловіком і сестричкою пішли в іншу кімнату дзвонити врачу. Мене трясе. Чую, вони щось балакають, а потім раз ― і тиша. Чоловік у спальню пішов. І так мені цей звук не сподобався. Заходжу в кімнату: Саша плаче, Свєта плаче, чоловік у спальні плаче. Серьожі, каже, нема. 

Фото: Ігор Єфімов

Рухнув світ. Усе рухнуло. Мене три дні отак трясло. Це дуже страшно. Не можеш повірити і не знаєш, як далі жить. І я не знала, для чого. Так, у мене є ще один син, я його дуже люблю ― але в мене рухнув світ. У мене пропала ціль життя. І ви знаєте, дуже важко жити, коли в тебе нема цілі. Не розумієш, що тобі робити. Тебе нічого не цікавить. Тебе нічого не хвилює. Я тільки одне хотіла б: лишитися в моменті, коли я чекаю, що він прийде. 

Моя сестричка Свєта втратила дитину у 2000 році, ми це разом пережили, а тепер вона мене через стільки років підтримує. Добре, мені є з ким балакать. І я кажу: «Боже, Свєта, шість років пройшло, як я стільки прожила без дитини?» А вона каже: «Таня, ти не плач, ти думай навпаки: кожен рік наближає тебе до нього». Я і раніше ходила в церкву і читала Символ Віри. Молитва закінчується словами «чекаю воскресіння мертвих». До смерті Серьожки я просто читала їх, а тепер на цих словах давлюся сльозами ― це те, чого я чекаю. Тільки дитину побачити. Дивлюся, як багато хлопців повертається, і мрію, як би він повернувся. 

Кажуть, жити треба. Можливо, я не зійшла з розуму ще, бо є чоловік і син. Розуміла, що їм так само боляче, як і мені, і я не мала права просто лягти і вмерти. От мені просто хотілося лягти і вмерти, але ще їм додати горе? І вони ж так само.

*** 

― Мені одна сказала в поліклініці: «А нащо ви його туди пустили? Я лягла б перед дверима і не пустила б». А я кажу: «Якби ваша дитина збиралася туди піти, ви ні-чо-го не зробили б». Дитині 24 роки. Хіба ж я йому сказала: «Молодець, синок, іди»? Я дуже просила. Але лягти трупом? Полаятися з дитиною, коли вона на війну йде? Принаймні він зробив те, що вирішив сам. Так, він упертий був.

Спочатку на Майдані був з хлопцями з ультрас. Їх потім багато з Черкас в «Азов» пішло. Їздили разом на тренування, на полігони. А потім в один момент каже: «Мама, я завтра їду». Місяць навчань у Києві, а потім на війну. Вірив у найкраще, хоч і боявся страшно. 

Фото: Ігор Єфімов

Він за два роки до війни перестав їсти м’ясо ― дуже любив тварин. І я коли зараз купувала куртку, то шукала, щоб без коміру. У нас уся сім’я говорила російською, а він чистою українською ― я навіть пропустила момент, коли так сталося. Він був радикальним, але справедливим, чесним. Ходив на акції за мову, займався бойовим гопаком ― мав по Україні друге місце. Там зламав кісточку на зап’ясті, щось не так зрослося, операцію робив. Якраз тоді прийшла повістка в армію, а він у гіпсі ― так і не пішов. Закінчив будівельний у Черкасах, працював у фірмі з оцінки майна, але поїхав у Київ, хотів там піти на курси. А потім Майдан. 

У мене життя після Майдану поділилося на дві частини. Я казала: «Слава Богу, там дитину не вбили». Я знала, що Серьожик не зможе всидіти. Він приїхав перед Новим роком і казав, що не ходить туди. І поки було спокійно, справді не ходив. А вже в січні був у бойовому крилі. Я й не сумнівалася. Подзвонив і сказав: «Не дзвони, поки я не передзвоню». Я від телевізора не могла відійти, сльози градом. Кажуть, що страх ― це гріх. Але він мене тоді скував і відпустив тільки тоді, як Серьожика поховали. 

2

Після виступу Лори до білої дошки виходить Люся ― це коротке ім’я личить їй так, що язик не повертається вживати повну форму. Вона соціальна працівниця, але поради роздає здебільшого психологічні. У ній ще більше сміху, ніж у Лорі. 

Лора та Люся
Фото: Ігор Єфімов
Лора та Люся

― Я буду говорити про лайфхаки в комунікації, ― починає Люся. 

― Та не кажи «лайфхаки», що це таке, ― сміється Лора. 

У залі й собі дехто гиготить ― слово для них чуже, та й таким виглядає і для самої Люсі. Та вона не здається: 

― Я думаю, ви всі його прекрасно знаєте. Якщо не знаєте, то це англійське слово, яке означає «злам життя». Це така цікавинка, яка допомагає нам жити. І ці лайфхаки зустрічаються в усьому. Тому поговоримо про деякі лайфхаки. «Зламуємо жизнь» тепер.

Фото: Ігор Єфімов

Кілька жінок дістають товсті зошити ― записують, що робити, коли на них кричать, критикують і як заспокоїтися. Занотовують, що таке знецінення почуттів і як правильно підтримати, як слухати інших без шкоди для себе. Пишуть про жертовність і право на любов. Люсі якимось дивом вдається поєднувати недоречні жарти, як от про те, що «жіноче “ні” ― це насправді “так”», і справді важливі поради з саморегуляції. На дошці вже мозаїка з кольорових роздруківок. 

Люся
Фото: Ігор Єфімов
Люся

Поки жінки й кілька чоловіків слухають Люсю, у коридорі тупотять і радісно пищать діти. Менші засинають, у паузах чутно, як білява дівчинка з тоненьким хвостиком хрумтить солодкими вафлями. 

― Відчувайте вдячність! ― Люся виголошує таким тоном, що відразу зрозуміло: переходить до підсумкової частини. ― За те, що ви неідеальна. За те, що ви комунікуєте з кимось. За те, що ви піднімаєте свою планочку. За те, що поруч з вами є люди. Завжди відчувайте вдячність! Бо вона запускає 1200 хімічних реакцій в організмі і вони працюють на від-но-вле-ння. Уявляєте, яка велика сила вдячності?! 

Упевненості у правдивості цих слів у мене дуже мало. Втім немає значення, чи вірю в це я ― головне, що в це вірять ті, кому це справді потрібно. Або принаймні намагаються повірити. 

Фото: Ігор Єфімов

***

― Він ішов і казав: «Мама, я хочу, щоб ви мною пишалися». А я кажу: «Синочка, ми тобою і так пишаємося! Тільки не вміємо це казать». Знаєте, у мене немає ніжності, я так не вмію. Наприклад, за «5» не хвалила, бо це ж і так його робота, а за погану оцінку могла і налаяти. А тоді восени балакала з ним і згадала чомусь вірш «С любимыми не расставайтесь». Там є рядок «И каждый раз на век прощайтесь, когда уходите на миг». І я йому кажу на прощання: «Я люблю тебе, синочок». Ми це ніколи не говорили, тільки на день народження. І я кожен раз почала говорити. Серьожик казав: «І я тебе». І так до останнього. Зараз ходжу і ніби балакаю з ним: «Я люблю тебе, синулька, я люблю тебе».

***

― Він був як не від цього світу. Йому літать хотілося. Завжди нам казав: «Та що ви про одне й те ж говорите?» І: «Що це, вчитися, вчитися, працювати, дім, робота, холодильник ― і все?..». А я казала: «Так, синок, це таке життя!» Він багато сперечався і в школі постійно вчителям доводив свою правоту. Я просила так не робити, а він не хотів мовчати, коли хтось був неправий. І вдома я з ним сперечатися не могла ― він ставив такі запитання, що я й сама починала задумуватися. Очі відкривалися. 

***

― Хлопці розказували: коли Серьоженьку поранили і відправили в Маріуполь, на підвіконня їхньої частини сів сокіл. І тоді подзвонили ― він помер. Серьожик собі зробив тату з соколом на плечі. Приїхав додому, а тато каже: «Синок, ну ж з тобою балакали про це!» Я кажу, що красивий, і знала ж, що у хлопців його є тату і йому хочеться. Потім, коли в Черкасах прощалися, я чула, як зверху кричав сокіл. І хлопці знайшли могилу, бо він на ній сидів. І я теж приходила ― а там сокіл.

Але на могилу мене не тягне. У мене й так відчуття, що він поруч. Зимою ми майже не приїжджаємо, от тільки на річницю. А навесні й влітку часто, щоб полити квіти ― я саджу анютині глазки й петунії. 

Фото: Ігор Єфімов

***

― Я з отцем Василем вже говорила, але можу по 10 разів на день у Бога запитувати: «Нащо так зі мною?» Він пояснював, що не тільки за гріхи Бог забирає, що він так міг уберегти від того гіршого, що було б потім: і ПТСР, і суїцид, і відчуття, що нікому не треба те, що ти захищав країну. Я все розумію, але не можу прийняти це. І взагалі мене починає тяготити те, що я бачу навколо. Раніше не звертала на це уваги, а тепер світ ніби зійшов з розуму. Бог ― це любов. Але люди ходять до церкви ― і вбивають одне одного. Хіба їм Росії тієї мало?.. Чому? 

У Бога нічого дарма не буває, і якщо людина загинула, то вона свій слід залишила. Але чому я повинна це переживати, а люди не розуміють?.. Зрадити країну ― для когось це дуже просто. Але як вони з цим живуть?.. 

Єдина віддушина ― бути серед людей, які тебе розуміють, яким не байдуже. І коли ми йшли на марші до Дня Незалежності, а навколо такий натовп, і на обочині стоять люди, та ще й плачуть… Мені їм хочеться вклонитися в ноги за те, що їм не байдуже. 

Останньою читає невелику лекцію кризова психологиня Наталя. Найбільш стримана з трійці, з найтихішим і найспокійнішим голосом, вона без жодних дотепів розповідає про важливість спілкування із собою. Її найчастіше слово ― «я». Я «пізнаю себе», «важлива», «люблю», «відчуваю», «пам'ятаю», «бачу сенс у житті», «ціную». 

Наталя
Фото: Ігор Єфімов
Наталя

― Ми, жінки, обов'язково знайдемо список речей важливіших, ніж ми самі, ― говорить. ― Але є власні потреби ― життєво важливі речі для нас. Ними не можна нехтувати. Їх треба вивчати, аналізувати. Наприклад, зранку в піжамі присісти десь з філіжанкою кави, і щоб ніхто не зачіпав ― важлива потреба. Відпочинок ― це теж потреба. Спорт, ― вона диктує і по одному пише слова в стовпчик на дошці. 

― О, у мене спорт! ― жінка в третьому ряду втішено шепоче чоловікові. Той слідкує за словами в її зошиті.

― Секс, куди ж без нього, ― продовжує тим часом Наталя. 

Фото: Ігор Єфімов

― О, і секс теж, ― грайливо підказує чоловік. Жінка сміється і відмахується, але записує. Обом за 40, але переглядаються і червоніють, як закохані підлітки. З однаковими букетами глибоких променів-зморшок біля очей. 

― Здоров'я. Робота, ― продовжує Наталя. Слова на дошці вже не вміщаються. 

Фото: Ігор Єфімов

Волонтерки розставляють тарілочки з солодощами. Пахне пісочним печивом, фруктовим бісквітом і бананами, порізаними товстими, вже потемнілими кружальцями.

Наталя говорить про те, що не варто накопичувати в собі сльози і нехтувати собою. Кілька жінок ледь помітно смутно кивають головою. Наталя продовжує про сенси, майбутнє й минуле. Про віру і про те, що будь-який стан душі ― це нормально.

На зустрічі приїжджають і з районних центрів області
Фото: Ігор Єфімов
На зустрічі приїжджають і з районних центрів області

***

― Мені не завжди вдається прийти на зустріч. У нас дача в селі, й ми з весни кожні вихідні там. Лора запросила мене минулої осені. Послухати це цікаво, але я не дуже намагаюся щось змінити в собі. У мене на це немає сил. Я не вмію боротися, я пливу за течією. Моє життя вже пізно переінакшувати, мабуть. 

Іноді й не хочеться нікуди йти, але Лора мені подобається. Я нею захоплююся ― стільки енергії! Я ніколи так не змогла б. І слухати її цікаво. Там і поговорити можна, і посміятися, і побути серед людей. Серьожик дорікав, що ми з чоловіком весь час вдома сидимо і не спілкуємося ні з ким. То я думаю, чому б не ходити. Дуже цікаво було, коли до нас прийшла перукарка, візажистка. Але воно мені не треба. Мені однаково, чи я виглядаю краще. Я вже забула, коли красилася. Цікаво було, коли розповідали, який шарфик підходить до шкіри й очей ― і я дуже люблю свої шарфики кольорові. 

І коли Наташа говорила про свої потреби… Справа в тому, що я для себе не вмію жить. З одного боку, я чогось хочу, але не робитиму те, про що вона казала. Для мене головне ― щоб у дітей все було добре. Отоді й мені добре. І Серьожик казав, і Саша каже тепер, що не треба для них жити, треба для себе. Але, можливо, це теж для себе ― якщо мені важливі діти?

На одному тренінгу треба було намалювати свою мрію. А я від такого в ступор впадаю: не можу ж я його намалювать. Це нелогічно, але я мрію про чудо, щоб дитина повернулася. Для мене це було б щастя. Це нездійсненна мрія, немає сенсу її малювати. Тому я малюю свій дім замість квартири. 

4

Під час солодкого столу обмінюються новинами, байками, смішними бувальщинами, тривогами і планами. Говорять про подарунки для жінок на фронті до 8 Березня: мило, крем для рук, блокноти, гелі для душу. Лора каже, що так жінки більш охоче розказують про проблеми. Врешті за столом обговорюють фірмові манники однієї з присутніх і обмінюються цінами на косметику в різних магазинах. Радше схоже на зустріч університетських приятельок через роки після випускного. Та, певно, саме цього відчуття звичайності і розуміння без слів їм і бракує в повсякденні, коли треба день у день пояснювати собі й іншим, чому війна торкнулася саме тебе. 

***

― У «Азові» є День мертвих. Ми з чоловіком приїжджали у вересні в Урзуф на їхню базу. Там ввечері ліхтарі, промені, хлопці з факелами, на панно показують фотографії загиблих, на щитах їхні позивні, називають імена і кричать «В строю!» і «Помстимося!». І ходиш місцями, де твоя дитина ходила. Аж трусить. 

Він ніколи не посвящав мене у свої справи, але коли він загинув, виявилося, що в нього стільки друзів і так багато в інших містах! Хлопці з «Азову» відкрили спортзал його імені й «Амброс-Хаб». І в школі його шанують дуже, дошку пам’ятну повісили. Правда, її двічі збивав хтось. Це дуже боляче, дуже обідно. І коли постало питання знову її вішати, я не могла попросити керівництво це зробити ― бо ж разом з нею і стіну школи б’ють. Тепер дошка висить всередині, є великий портрет біля учительської і куточок в музеї школи.

А коли ставили пам’ятник воїнам, то хтось казав: зіпсували площу. І що такій людині відповісти? Ми так багато для того пам’ятника виходили, висварилися, землю вибивали. Пам’ятник хотіли кудись заховати, щоб і не видно було, щоб не тривожило людей, як казали. Мені є куди піти, я на кладовище піду ― а це люди мусять бачити. Нам казали, що площа Слави ― то для «слави Великої вітчизняної». Архітектор чоловікові сказав, що не хоче ставити там, бо «неспівмірні втрати». Для нього, може, і неспівмірні. А для мене весь світ рухнув. Але совок у людей у голові лишається. 

*** 

― Восени 2015-го нагороджували Серьожика орденом Богдана Хмельницького, посмертно. Тоді я почала знайомитися із сім’ями інших загиблих. Я не дуже активна людина, але коли треба прийти на акцію, ми з чоловіком приходимо. Висаджували дубову Алею пам’яті на Хортиці. Чоловік каже, що треба щось робити, і пішов на вибори в міськраду від «Нацкорпусу» ― але «Нацкорпус» не пройшов. Я після і цих виборів, і виборів президента плакала. Хлопці на війні були, а люди голосують за тих, хто лавочку у дворі за їхні ж податки поставив. 

Коли зайшла мова про перейменування вулиці, спершу не дуже хотілося. Люди ж різні, і я бачу, що є ті, кому байдуже. І я сказала, що не треба. Коли горе в душі, нічого не хочеш і не бачиш. А потім почали в місті балакать, щоб перейменувати вулиці на честь усіх загиблих з Черкас, їх більше двадцяти було. Тоді я подумала, що й нам треба: бо як це так, що всім назвуть, а ми Серьожику не назвемо? Коли вулицю Орджонікідзе перейменовували, багато людей пропонували Заводською назвати, тільки б не Амброса. Хоча мій чоловік там на заводі все життя працював, і багато його колег на тій вулиці жили, і в Серьожика там друзі були. Але таки назвали. 

Фото: Ігор Єфімов

Я багато ходжу, мені легше в русі. Головне, щоб день був розписаний: прокинешся, щось поробиш і спати, не думати ні про що ― і так шість років. Спочатку було дуже боляче. Приходиш у магазин, тобі видають чек, а там адреса ― «вулиця Амброса». Дають кульочок, а там ― «Амброса». Ідеш вулицею, і воно ніби не з тобою. Не віриться, що так може бути. Я просто закриваюся, щоб цього не бачити. Бо коли починаю з-за цього щита вилазити, відразу згадую. Буває, ходжу собі вдома, щось роблю, скрізь його фотографійки. А потім стану: «Дитиночки нема». Раз ― і знову закрилася. Пережити біль не можна, але з ним треба навчитися жити. Я до нього звикла. Але досі можу дивитися тільки на Серьожикові фотографії, а на відео бачити не можу. 

*** 

― Час іде, люди потихеньку живуть своїм життям. Але я думаю, зовсім ніхто вже не забуде. Точно не зможуть забути ті, хто його знав. Я згодна, все менше буде пам'яті. Мене це не тривожить. Люди, які хочуть знати, знають. Мою дитину пам’ятають ― а мені більше й не треба.

Наприкінці зустрічі Лора каже, що окультизм і крайності у вірі ― це погано. Тетяна знає, що без Бога не витримала б ці шість років, та думає так само.

Але чи буває крайність у пам'яті?

Cергій Амброс (в центрі) з побратимами
Фото: zmi.ck.ua
Cергій Амброс (в центрі) з побратимами

Оксана Расулова, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram