ГоловнаСуспільствоВійна

«Коли ми просили дітей намалювати безпечне місце, вони малювали підвали», ― дитяча психологиня Людмила Романенко

За даними UNICEF, наразі близько 430 тисяч дітей мешкає вздовж лінії розмежування і у прифронтовій зоні. У 2017 році в Українському кризовому медіа-центрі підрахували, що 580 тисяч дітей постраждали від війни. Скільки з них потребують психологічної допомоги ― невідомо. 

Коли почалася російсько-українська війна, шкільна психологиня прифронтового міста Людмила Романенко була в декреті. У листопаді 2014 року вона повернулася на роботу, щоб допомогти пережити війну іншим, а заразом і собі. Зараз вона мешкає у Золотому, за три кілометри від лінії розмежування, працює у філіалі Центру реабілітації осіб з інвалідністю. Уже шість років як психологиня залучена до проектів для дітей, травмованих війною, що організовують в Україні благодійні фонди, Мальтійський орден та Центр психологічної реабілітації НаУКМА.

У проектах використовують техніки, що через творчість дозволяють пройти психологічну реабілітацію. Наприклад, зараз у Золотому, що поруч з лінією розмежування, діти проходять курс серійного малювання від благодійного фонду "Голоси дітей" . Також застосовують expressive sandwork ― методику, за під час якої дитина ліпить з піску і взаємодіє з фігурками. Оскільки дорослі не підказують і не задають тему, через роботу дитини можна побачити її приховані страхи та тривоги. 

LB.ua поговорив з Людмилою Романенко про роботу з дітьми поруч з війною, вплив арт-терапії, способи реагування на бойові дії та ії власний досвід материнства поруч з лінією розмежування. 

Фото: facebook/Людмила Романенко

«Я врятувалася, допомагаючи іншим»

Розкажіть, якою була робота шкільного психолога на початку війни. Певно, ніхто не був готовим до бойових дій, тож вам довелося давати собі раду самостійно? 

Я працювала у школі села Гірське, одна на 450 дітей. У 2014 році я вийшла з декрету і врятувалася, допомагаючи іншим. Ми були розгублені: у вересні і жовтні навчання не було, і коли діти повернулися до школи, ніхто не знав, що робити з тривогою, енурезом, порушенням мови, панікою. Батьки зверталися, а я не знала, що їм сказати. 

Згодом Центр психологічної реабілітації НаУКМА почав проводити тренінги з психотерапевтами ― це виявилося рятівним не тільки для моєї роботи, але й для мене. Разом з іншими шкільними психологами ми отримали адаптовані методички з міжнародним досвідом, техніки, інструменти. Після групових занять ми навчилися працювати на пошук ресурсів у дітей, підтримку. Нас постійно супроводжували супервізори ― ми мали онлайн-заняття навіть під час обстрілів, і самі навчилися переймати цей спокій, продовжуючи розмову про дітей.

Як ви і вчителі працювали з дітьми під час обстрілів села? 

Ми не мали підвалу, тож під час обстрілів спускалися у коридор на перший поверх. Вчителька математики повторювала з дітьми формули, перші класи читали віршики, грали в міста. Тоді ми ще не знали про кризову психологію, але інтуїтивно обирали методи, щоб зменшити паніку. Це було до мурашок ― бачити, як діти не бояться через ці математичні формули. Але коли вчителі піддавалися страхові, діти робили так само ― плакали, починалися істерики. Тоді я долучалася, заспокоювала.

Уже пізніше я дізналася про техніки заземлення. Під час паніки треба зробити щось, щоб нагадати, де ти знаходишся і що відбувається. Наприклад, порахувати предмети поруч, пригадати улюблений запах, знайти зелені предмети. Так само спрацьовували віршики і математика. 

Фото: Макс Левин

Чим принципово відрізняються діти з досвідом війни від однолітків, що ніколи його не мають? 

Ці діти мають інше сприйняття світу, інші цінності. Це помітно по їхніх мріях. Так, вони теж замовляють подарунки на Новий рік, але в основному їхні бажання ― щоб не було обстрілів, було тихо, не руйнували будинки. Ці бажання стосуються базових потреб. 

До них приходять думки, яких не буває в інших. Наприклад, коли чують феєрверк, спершу думають: «Я тут, на безпечній території, тому це не може бути обстріл ― це салют». Вони інакше реагують на гучні звуки. Назарові було чотири роки, коли ми їхали до Києва і поруч з містом побачили розвалену будівлю. Він спитав: «Що, і тут бахали?».

Ця війна зачепила не все населення країни. Тому багато моїх клієнток і клієнтів кажуть: «Чому саме ми постраждали? Чому наші діти тут, а інші про цю війну і чути не хочуть?». І це буде помітно, наприклад, на уроках історії, коли для когось війна буде спогадами, а для інших ― абстрактною картинкою. Певною мірою це розділяє суспільство. 

«25-30% дітей, що живуть поруч з війною, мають порушення психіки»

Чи помічаєте ви результат, проводячи заняття з арт-терапії?

Так, ми працювали з дівчинкою, у двір якої потрапив снаряд. Ніхто не постраждав, але в дитини перестало рости волосся. Лікарі ніяк не могли зарадити, поки ми не почали працювати з психологічною стороною проблеми ― після восьмого заняття у неї почали рости вії. Згодом повернулися брови, і аж тоді ― волосся. До початку занять вона не відпускала маму навіть у туалет, а після другого проекту сама пішла в дитячий садочок. 

Мій син Назар ходить на всі проєкти, які я веду. Коли почалася війна, йому було два роки. До чотирьох він не боявся, а потім взимку 2017 біля нашого дому впав снаряд. Це було після 22, ми готувалися до сну ― і раптом дім ніби підскочив. Син злякався, почав плакати. Ніхто не постраждав, але після цього Назар став дуже тривожним, а згодом у нього почало сіпатися обличчя. Це минуло тільки після expressive handwork. 

Фото: facebook/Людмила Романенко

Я помітила, що син багато своїх страхів програвав. Це особливість дітей дошкільного і молодшого шкільного віку ― гратися в те, чого бояться. Наприклад, у війну. 

Наскільки ці ігри у війну ― нормальне явище? Чи треба це забороняти? 

Не варто забороняти дітям гратися у війну. Часто батьки цього не розуміють і уникають, але так дитина дає собі раду з емоціями. При цьому гра ― не завжди бойові дії. Наприклад, одна вчителька виїхала з дітьми подалі від війни, але вони продовжували гратися під столом, стукаючи по ньому. Виявилося, так вони гралися в обстріли. І це нормально, адже у дітей достатньо пластична психіка, щоб бути самим для себе психотерапевтами. Гра рятує дитячу психіку ― як у фільмі «Життя прекрасне», де батько переконав сина, що концтабір це забавка, де треба перемогти. 

Діти граються на вулиці Попасної
Фото: EPA/UPG
Діти граються на вулиці Попасної

Чи може бути така «гра у війну» чітким сигналом про психічну травму від бойових дій? Які є чіткі сигнали загалом?

Не можна точно сказати, коли на страх і тривогу дитини впливає війна ― хіба крім дуже яскравих випадків. Наприклад, у перші роки війни ми просили дітей намалювати безпечне місце ― і вони малювали підвали. Тепер же ті, хто живе далі від лінії фронту, малюють природу ― а для тих, хто «на нулі», це досі підвал. 

Якщо дитина грається у війну або малює війну, це може бути ознакою іншого конфлікту, який вона переживає. Суть наших проєктів ― не в тому, щоб точно сказати, чим саме дитина травмована, а в тому, щоб допомогти. 

Як з віком змінюються прояви психологічної травми від війни? Чим різниться реакція дитини і підлітка?

25-30% дітей, що мешкають поруч з війною, мають психологічні проблеми. Наприклад, надмірна реакція на голосні звуки ― навіть відкриття парасольки. Паніка трапляється нечасто, але навіть якщо дитина не ховається від усього, як у перші роки війни, вона все одно налякана. Через мою роботу ми з Назаром часто їздимо до інших міст, і спершу він боявся феєрверків ― тепер він уже знає, що це. А діти, що не виїжджали нікуди, досі їх бояться і починають плакати. Але досліджень про психологічний стан дітей поруч з війною я не бачила. Є проєкти, ґранти, але з науковим підходом працюють тільки у НаУКМА.

Людмила із сином Назаром
Фото: facebook/Людмила Романенко
Людмила із сином Назаром

Насправді, у дітей, травмованих війною, симптоми можуть бути такими ж, як у тих, хто зазнав іншої травми. У молодших це страхи, енурез, неспокійний сон, тривога, поведінка, характерна для менших дітей, гіперактивність. Часто у дітей трапляється безсоння, втрата мови навіть у молодшій школі. Чим дорослішою стає дитина, тим частіше це виливається в плаксивість, конфліктність, агресію, образу. Підлітки можуть стати асоціальними, ставитися до всього негативно. Це перегукується з особливостями віку, але може свідчити і про травму. Усе це може перетворюватися на панічні атаки і сомативні прояви ― діти частіше хворіють. 

Підлітки, особливо хлопці, свій страх уже свідомо приховують. Його можна виявити проективними методами, але вони самі себе переконують, нібито нічого не бояться. Вони мають більше поведінкових проблем, стають замкнутими й асоціальними, складніше адаптуються. Можуть заявляти, що не бояться війни, але насправді страх проявляється в іншому ― наприклад, чомусь починають боятися павуків. Частіше це стається з хлопцями ― дівчатам простіше сказати, що їм страшно. 

Насправді для підлітків важлива підтримка батьків і оточення. У тих, хто живе поруч з лінією фронту, ніби вкрали частину дитинства, вони швидше подорослішали. 

Школа в селі Гранітне. Тут, як і у всіх школах на лінії фронту вікна закладені мішками з піском.
Фото: предоставлено автором
Школа в селі Гранітне. Тут, як і у всіх школах на лінії фронту вікна закладені мішками з піском.

«З роками тих, хто потребує допомоги, менше не стало»

А як змінюється психічний стан дітей залежно від інтенсивності бойових дій?

Зараз діти реагують не так різко, як у перші роки війни. У Золотому чутно обстріли, але прилітає нечасто ― кілька разів на рік. Усі живуть звичайним життям, навіть «на нулі» діти ходять до школи. Але тих, хто потребує допомоги, менше не стало. Проблеми змінилися: більше тривожності і страхів, діти стають більш конфліктними й агресивними. При цьому не завжди розуміють, що це вплив саме війни.

Насправді війна впливає на психіку, діти не можуть не думати про неї. Нещодавно я приходила до сина в школу, на перерві вони гралися біля тренажерів у дворі. Вчителька, що чергувала з молодшими класами, закричала: «Відійшли від снаряду!». Назар звик говорити про те, що думає і відчуває, і звернувся до мене: «Хіба так можна лякати? Хто в нас каже не «тренажери», а «снаряд»?» 

Чим відрізняється травма від війни дітей, що пережили гостру фазу і тих, хто народився пізніше?

Так, дійсно є різниця в тому, коли і як діти почули війну. Якщо вони чули тільки віддалений гуркіт вибухів, то не реагують на звуки різко ― для них це ніби життя поруч із залізницею. Діти, яким не довелося ховатися у підвалах, бояться менше. 

Але тут є і вплив реакції батьків. Навіть якщо діти не бачили вибухів поруч, їх можуть «заразити» страхом батьки, що пережили гостру фазу війни. Наприклад, я маю 25-річну клієнтку, яка дуже боїться війни. Її доньці 5,5 років, синові 3, і коли вона чує віддалені вибухи, дуже лякається і ховає дітей. Вони не розуміють, що відбувається, і хочуть далі бавитися, але таким чином мама може навчити їх надмірно боятися. 

Фото: Макс Левин

А як варто поводитися батькам, щоб не налякати дітей ще більше? І як говорити про безпеку з дітьми, щоб не травмувати їх?

Реагувати треба відповідно до ситуації. Навіть якщо реакція є, не варто її показувати. Перші три роки війни я була шкільною психологинею, тому багато спостерігала за дітьми і батьками. Коли дорослі не панікували, пам’ятали про розумні заходи безпеки, не впадали в істерику, діти теж були спокійнішими. 

Говорити з дітьми про правила безпеки на війні і в прифронтовій зоні треба так само, як ви говорили б про безпечний перехід дороги ― спокійно пояснювати можливі загрози і як їх уникнути. У такому випадку дітям, щоб почуватися комфортно і спокійно, достатньо соціальної підтримки в школі чи садку ― ігор, святкувань. Це соціальна опора, завдяки якій менше страждають на неврози. 

Трапляється, батьки не розповідають дітям правду про війну. Чи правильний такий підхід?

Один зі способів психологічного захисту ― уникнення. Коли батьки уникають розмови про війну, не розповідають дітям, що насправді відбувається, це може бути ознакою травми. Це схоже на реакцію на смерть близької людини. У таких випадках дітям іноді не розповідають, що родичі померли, а вигадують якісь легенди й історії. Дорослі думають, що так оберігають психіку дитини, та зрештою це працює навпаки. Діти зчитують невербальні символи, і починають тривожитися, боятися чогось ніби невідомого ― потім батьки дивуються, як так трапилося, адже про бойові дії вони не розповідали. 

Фото: Макс Левин

Ми вчимо батьків і вчителів правильно говорити про війну та її наслідки. І в родині, і в класі повинні бути способи підтримки. Треба бачити в дитині людину. Важливо пояснити, чому ви не розповіли про війну раніше ― наприклад, сказати синові, що раніше він був маленьким і ви боялися його налякати, але тепер він уже виріс і ви можете йому розповісти. Говорити ніколи не пізно ― головне пояснювати свої мотиви. 

У нашому суспільстві є певна заборона на почуття: не плакати, не кричати, не злитися. Але дитина повинна відчувати і проговорювати свої почуття. Важливо казати їй, що негативні емоції ― це нормально. Головне ― навчити їх правильно виражати і правильно злитися так, щоб не шкодити іншим. 

Поговорімо не про тих, хто живе поруч з війною, але через неї втратив батьків. 

Є приклади, які не можна узагальнювати. Проте я точно можу сказати, що процес горювання у дітей, чиї батьки на війні загинули, такий же, як у тих, хто втратив їх інакше. Це рівноцінні втрати. Інша справа ― оточення і залученість до горювання. Якщо в спільноті загиблого чи загиблу поважають, вшановують, то це не полегшує страждання дитини, але викликає гордість. Натомість коли дитина зустрічає байдужість або чує фрази «я його туди не посилав» ― таке теж кажуть дітям ― цей негативний емоційний фон додається до горя. 

Дитині треба давати ресурс, підтримувати. Якщо, наприклад, мама повністю занурилася в горе, дитині складно пережити втрату. Я помічаю, що дорослі думають, нібито вони можуть страждати і переживати, а діти повинні тільки вчитися і бути слухняними. У таких випадках з проблемою може впоратися дитина з сильною психікою ― решта стануть агресивними, бажатимуть помсти, закриються або ж стануть тривожними. Без досліджень я не можу сказати, яка реакція у нас є найбільш поширеною у контексті втрати на війні. Але ці реакції точно є різними. 

Людмила під час роботи з групою
Фото: Олена Розвадовська
Людмила під час роботи з групою

Проєкти Plus 1 або ж «Обличчя пам’яті» фотографа Ігоря Єфімова показують пам’ять і втрату через конкретні речі, що належали загиблому. Чи не шкодить такий підхід?

Насправді, мати перехідний об’єкт, що допомагає проявити горе ― корисно. Добре, коли дитина самостійно його обирає. Якось хлопчик, з яким я працювала, обрав вудочку ― він любив рибалити з дідусем. Це річ, що викликає приємні спогади. Не обов’язково обирати щось, пов’язане з війною. Так, це можна робити, якщо дитина справді сприймає смерть на війні як подвиг, але якщо втрата не має для неї таких відтінків, можна обрати що завгодно ― навіть м’якого зайчика. 

Цьогоріч першокласниками і першокласницями стали народжені вже після початку війни. Як повинні працювати з ними вчителі, враховуючи це? 

Багато вчителів у прифронтових школах проходили тренінги з психосоціальної підтримки. Тобто вони вже знають, як допомогти собі і дітям. Сама по собі школа зі стабільними уроками, розкладом, конкретним місцем навчання дає відчуття певності, заспокоює дитину. Вона почувається більше в безпеці, знаючи, що чекає на неї. За таких умов можуть вмикатися внутрішні процеси зцілення. 

А вчителям важливо робити те, що вони звикли ― вчити і підтримувати. Треба пам’ятати про індивідуальний підхід ― якщо дитина бешкетує чи стає агресивною, їй треба до психолога. За поганою поведінкою стоїть нереалізована потреба. Чим ближче до лінії фронту, тим тяжче ― адже додається і питання фізичної безпеки. Звісно, і вчителі травмовані. Зараз помітно, що ми маємо більше клієнтів серед дорослих. 

Першокласники після лінійки на День Знань в Авдіївці, 1 вересня, 2020
Фото: Ірина Громоцька
Першокласники після лінійки на День Знань в Авдіївці, 1 вересня, 2020

А як щодо шкіл, розташованих далеко від фронту? 

Розмовляти з дітьми про війну треба не тільки поруч з зоною бойових дій. Ми ― одна країна. І дуже часто частиною травми стає розуміння, що за кілька кілометрів від тебе люди взагалі не переймаються війною і живуть спокійним життям. Це дуже напружує, дехто не може з цим впоратися. Особливо це стосується переселенців, що потрапляють у міста, не постраждалі від війни.Тому дітям треба розповідати про війну, військових, які нас захищають, про переселенців ― але без жалості, а навчаючи підтримувати інших. Чим раніше почати таку розмову, тим краще. 

Я не думаю, що діти-переселенці мають якісь очікування ― їх мають дорослі. Відповідно, якщо дорослі не бачать очікуваного співчуття, розуміння чи зацікавленості, вони можуть навчити цим розчарованим поглядам дітей.

Але загалом не треба акцентувати дитині, що вона чи він переселенець. У нашій школі, хоч і поруч з фронтом, але були переселенці з непідконтрольних територій ― і вони взагалі не хотіли акцентувати на цьому.

Буває, що на лінійках починають говорити, скільки в школі ВПО, як багато для них зробили ― для дитини це травматично. Якщо не приділяти цьому надмірної уваги, діти швидше вливаються у колектив ― важливо бути такими ж, як і решта.

У старшому віці цей процес складніший, адже підлітки краще пам’ятають колишнє життя, вже мали певний устрій. 

Фото: Макс Левин

Як дорослі можуть допомогти дітям впоратися з травмою війни? 

Діти повинні мати невоєнні хобі ― музична школа, малювання, спортивна секція. Це водночас і спілкування. Так само важливо відновити довоєнний перебіг життя ― мати родинні свята, традиції, разом дивитися мультики і грати в ігри, організовувати пікніки. Дитині буде цікаво, і вона не помічатиме, як це працює з її психікою. 

Яким може бути вплив війни на покоління дітей, що виросли під час бойових дій?

Якщо не прожити травму, вона може мати наслідки для психічного здоров’я для цілого покоління. Ми чули історії про те, як наші бабусі і дідусі до самої смерті ніби готувалися про всяк випадок до чогось страшного. Наприклад, моя мама була трохи старшою від Назара, коли почалася Друга світова війна. Вона періодично кричала уві сні, завжди була тривожною. Психологічно непрожита війна мала наслідки на все життя. 

Травма від війни загалом впливає на якість життя. Вона створює соціальну сірість. Якщо є підтримка, підліток може вирватися з цього, виїхати на навчання. Але якщо це не вдається, людина лишається скніти у напівдепресивному стані все життя.

Добре, що Назар, наприклад, бачить, як живуть інші, і теж так хоче. Але ж є діти, які ніде не бували, іншого життя не бачили ― і так вони й лишаються в цьому замкненому колі. 

Фото: facebook/Людмила Романенко

У деяких країнах уже є дослідження про те, що карантин і загалом пандемія підвищила тривожність у дітей і підлітків, зросла кількість депресивних станів. Чи помічаєте ви подібний вплив у своїй роботі?

Я знаю про такі випадки по країні, але не в нашому регіоні. Тут так само багато залежить від ставлення родини. На Донбасі можна почути: «Що нам той ковід, ми тут уже таке пережили». Це також формує ставлення дітей до загрози.

Поруч з війною відчуття небезпеки інакше, планка вища. Наприклад, до війни мій чоловік завжди пристібався в авто. Але коли навколо стріляють, стає не до того. І лише півроку тому він знову почав пристібатися, хоча в нас не було обстрілів уже два роки. Небезпека війни здається найбільш реальною, інші ― гіпотетичні. Іноді люди, навпаки, починають надміру боятися. Але врешті до всього звикають. 

Як на вашу думку говорять про тему війни в Україні? Які роблять помилки? 

Коли живеш поруч з лінією фронту, бачиш усе інакше. Неправда є скрізь, тому в нас, хто може, шукає різні погляди, порівнює інформацію, аналізує. Просто слухати новини ми не можемо. 

Звісно, треба говорити про те, що українські воїни ― захисники, і це правда. Але іноді цієї глорифікації забагато ― наприклад, коли замовчують смерті через необачність або алкоголь. Про війну треба говорити, але з меншим пафосом. 

Ми тут живемо у розколі. Я працювала в школі і пам’ятаю першокласниками хлопців, які зараз воюють по іншу сторону. Я не можу бачити в них ворогів ― хіба що жалію, бо нерозумні. І це складно. Так, мені стало спокійніше, коли прийшла українська армія. Але досі більше половини місцевих ― проти України. Я відчуваю це, коли одягаю вишиванку ― на мене дивляться з ненавистю. Доводити щось немає сенсу. Можливо, може об’єднати творення кращої України. 

Фото: facebook/Голоси дітей

У перші роки війни підлітки в школі іноді демонстративно ігнорували гімн України, ворогували між собою. Так само і вчителі. Тепер це залагодилося. 

Тут немає чорного і білого, як це бачать далі від фронту. Ми бачимо відтінки. Наприклад, мама мого чоловіка досі на непідконтрольній території. Вона ніколи не підтримувала сепаратизм, але не хоче покидати власний дім ― для неї це, як смерть. А ми не можемо до неї поїхати. І що з цим робити? Куди подіти цих людей і цей досвід? Можливо, якщо їх побачать, щось-таки вийде. 

Те, що діти перестали ворогувати між собою, не дає вам надії, що дорослими вони теж лишаться такими? 

Складне питання. Я думаю, що об’єднувати повинно щось, крім політичної ідеї ― і це ми бачимо на прикладі школи. Вона дає дещо інше. 

Фото: Ірина Громоцька

Оксана Расулова, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram