Але я б хотіла все ж таки повести мову про інше. А про найболючіше для кожного, хто боліє душею за ТрО: наш офіційний статус і стосунки з місцевою владою. Не буду приховувати, що ці два питання є каменями спотикання для всіх (ну добре, майже всіх) ініціатив від бійців ТрО, а також їхнього безпосереднього командування. Тому прошу вибачення у тих, хто звик до напівжартівливого мого стилю: в даній статті мені майже не до жартів, зважаючи на те, що вже сьомий рік у нас йде війна (а гібридна почалася ще раніше) і те, що кулі не свистять у нас над головою, – це велике щастя.
Отже, почну з найбільш загального питання, а саме: закону про ТрО. Не зважаючи на те, що в чинному «Законі про оборону» є аж цілий розділ (Розділ ІІІ. Територіальна оборона. Цивільний захист), присвячений ТрО, його положення, м’яко кажучи, застарілі. Відомо, що на розгляд Верховної ради минулого (8-го скликання) було представлено проєкт «Закону про ТрО», але парламентарі не встигли – бо не дуже й поспішали – його розглянути. На цій каденції 9-го скликання експерти теж (за попередніми даними – ніби декілька груп) працюють над створенням нового Закону. Навіть планували подати на розгляд і прийняти в цьому році, – але, станом на сьогодні, традиційно не встигають. Проте, якщо і встигнуть, – все одно введуть в дію не раніше 2022 року, адже проєкт бюджету на 2021 рік вже поданий і витрати на ТрО там не передбачені окремим рядком, а загальні витрати Міністерства оборони навіть скорочені. Тому, поки є ще час на доопрацювання деталей, хотілося б запропонувати експертам і свої 5 копійок, щоб було 10.
«Партизани» в загоні?
44. Основним завданням у сфері воєнної безпеки є розвиток потенціалу стримування. Безумовним пріоритетом є боєздатні Збройні Сили України, підготовлений і вмотивований військовий резерв та ефективна територіальна оборона…
Стратегія національної безпеки України (2020 р.)
Перше. Це юридично чітке та суспільне зрозуміле визначення хто ж ми такі – «бійці територіальної оборони». Резервісти? Добровольці? Військовослужбовці? Волонтери?
За контрактом, ніби то резервісти. Але тут додаткове непорозуміння – є резервісти 1-ї черги (ті, хто відслужив) і 2-ї (переважно ті, хто не служив, але реально готовий захищати свій дім, свою малу батьківщину через «службу в резерві»). Якщо з першими більш-менш зрозуміло – щодо їх рівня знання мінімального індивідуальних бойових навичок, статутів, поводження зі зброєю і т.д. питання відсутні, то як бути з нами, «піджаками» резерву 2-ї черги? В разі мобілізації ми будемо схожими на наших дідів, яких гнали в бій після 2-денної підготовки, а інколи й без неї. Тобто сумнозвісним «гарматним м’ясом». І ми знову – як вже було у 2014-му – будемо стримувати гарно озброєного ворога, доки регулярні сили ЗСУ (Збройних сил України) будуть розгортатися і займати позиції.
Нерегулярні (наразі через карантин) «стрілецькі дні» після глибшого занурення в діяльність ТрО виглядають як рекламна картинка, де можна трохи «погратися у війну»: щось послухати, постріляти з інструктором – і поїхати додому. Наскільки це допоможе вижити під реальним вогнем, стримати добре озброєного ворога та захистити свій дім в умовах реальних бойових дій – велике питання, як на мене. Звучить оптимістично, еге ж? Так от, для того, щоб ми змогли ефективно протистояти перші дні (та навіть години), потрібні заняття з особовим складом на постійній основі – і не на папері, а цілком реальні: рутинні, з закріпленням навичок та доведенням їх до рівня автоматизму. І ці заняття повинні бути не на волонтерській основі, як зараз, – а їхня обов’язковість має бути закріплена в Законі і оплачувалися інструкторам (чинним чи колишнім кадровим військовим). Навіть одне-два заняття на місяць з теорії – і подальше закріплення її на практиці (польових виходах) вже підвищують наші шанси на виживання і стримування ворога від агресії. Більше того, чим вищий відсоток населення знає про навички оборони і вміє використовувати ці знання за призначенням, тим менше шансів на розгортання бойових дій тут, у нас, в наших домівках. Та й диверсійні групи матимуть клопіт в разі активізації роботи. Але це щось мене потягло на лірику…
«Партизани» в законі?
60. Україна зміцнить бойовий потенціал Збройних Сил України, інших органів сил оборони шляхом: … професіоналізації військової служби, розвитку територіальної оборони і служби в резерві…
Стратегія національної безпеки України (2020 р.)
Друге. З тих дописів, інтерв’ю та розмов, які я читала та чула, у мене не склалося чіткого розуміння наших завдань. В цілому все чудово і гарно. Але (!) у нас є три воєнно-правових режими: «мирний час», «особливий період» і суто «воєнний стан». Так які наші завдання та повноваження в кожен з цих режимів? Які функції чітко наші, а які нас не повинні чіпати? Бо, з одного боку, нас, як військових (у нас контракт з ЗСУ), не мають права долучати в мирний час і особливий період до наведення порядку всередині країни (за деякими винятками за рішенням Верховної ради України). Але з іншого боку – звучать заклики та пропозиції щодо використання «резервістів» (в т.ч. й бійців ТрО) до виконання поліцейських функцій та наведення правопорядку, а також ліквідацій наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру і т.д. Але ж це функції Нацполіції та Нацгвардії, а також Держслужби з ліквідації надзвичайних ситуацій.
«Партизани» у приймах?
Третє. Взаємодія з місцевою владою. І у мене не просто не вистачає слів, а сльози готові литися градом і стати повноводнішою водною артерією в світі! Тут майже цілковитий провал в усіх сферах. Правда, повинна відзначити, що деякі зрушення є. На днях оперативне командування «Південь» проводило повномасштабні навчання із залученням бійців ТрО, а також відпрацьовувало взаємодію з главами обладміністрацій як потенційними керівниками ТрО на місцях. Ура! Вітаю! Хоча, боюся, навчання закінчаться – і все може повернутися на круги своя: місцева влада – окремо, а ТрО – як сирота у власному, але чужому домі.
Колись давно у мене було бажання, щоб був обов’язковий виїзд керівників областей, районів, міст і т.д. хоча б не «на нуль», а десь поблизу хоча б на пару днів – без надання їм статусу УБД (учасника бойових дій). Просто відчути на своїй шкірі що це таке – боятися за своє життя, побачити людей, життя яких щодня залежить від того, які плани у окупантів. І щоб вони зрозуміли, що це все це може бути і в їхній домівці. Може тоді взаємодія місцевої влади і ТрО зміниться на більш тісну і плідну? Адже ми будемо також захищати і їхні сім’ї, домівки і майно, то чому б не піти нам назустріч?
«Захистимо свій дім – захистимо Україну!»
Що б хотілося побажати очільникам місцевих влад і їхнім виконавчим органам?
По-перше, виділяти кошти на ТрО («хто не кормить свою армію, той годує армію окупантів»): наприклад, закупівлю муляжів для тренувань і навчань, рацій та військових аксесуарів і т.п. необхідних речей. Адже, не перебільшуючи, повне обмундирування польового солдата ТрО коштує від 30 тис.грн і більше (включаючи форму, шоломи, засоби зв’язку і т.д.) – і не кожен може собі це дозволити, враховуючи різний рівень доходу та достатку членів ТрО. А шоломи, плитоноски чи бронежилети – це врятовані життя бійців. Практичні навички роботи з рацією – одна з запорук злагодженості дій. Продовжувати чи і так зрозуміло, що для більшості бійців це так і залишиться мрією мати повні обладунки і хоча б якісь засоби зв’язку?
По-друге. Проводити соціальну рекламу усіма можливими способами і засобами в своєму регіоні з метою розповсюдження інформації про ТрО. Це дозволить доукомплектувати частини ТрО. На сьогодні цим питанням займаються волонтери. Їхніми зусиллями частково закриваються дірки в комплектації особовим складом частин ТрО, а їх (дірок) більше, аніж зірок в небі.
По-третє. Виділити спеціальні приміщення для проведення занять та зборів бійців ТрО. Це може бути якесь нежитлове приміщення на балансі місцевої адміністрації чи ТСОУ (Товариства сприяння обороні України), достатньо велике, щоб вмістити одночасно до 50-100 осіб для проведення лекційних (теоретичних) занять з військової теорії чи тактичної медицини або відпрацювання індивідуальних бойових навичок в разі негоди і неможливості виїзду на місцевість. А якщо там буде ще кімната-штаб для зустрічей командування ТрО з рекрутами, резервістами, а також для зберігання майна ТрО (звісно, що про зберігання зброї вести мову рано), то майже чудово. Адже наразі штаби ТрО знаходяться переважно в тісних кімнатках в райвійськкоматах і там двом людям важко розійтися, не те що провести якісь зустрічі чи наради. Тим не менше, командування ТрО на місцях робить все можливе, щоб люди там себе почували комфортно.
По-четверте. Оскільки завданням ТрО (за визначенням) є оборона певної території, то може варто знайти і виділити на цій території місця для практичних занять і відпрацювання навичок? І не таких, що «бери, небоже, що мені негоже». А відносно повноцінних «полігонів» (з числа недобудов, зруйнованих і напівзруйнованих будівель), де можна відпрацювати і патрулювання, і блокпост, і штурм/оборону будівлі і певні інші елементи, які допоможуть бійцям ТрО в разі залучення їх до бойових дій. Не знаю як в інших районах і регіонах, але моїй військовій частині (кожен підрозділ ТрО є військовою частиною) виділили місце для тренування – на вершині схилу між приватними городами, та межами критичної інфраструктури. Там ми змогли відпрацювати лише індивідуальні бойові навички. І все. Від слова «взагалі». Тому що відпрацьовувати штурм і оборону будівлі було б в стилі «ви в чистому полі, а тут з-за рогу танк!»… І наші інструктора змушені вишукувати закинуті об’єкти, щоб хоч якось тренувати нас, «піджаків».
Список побажань мої побратими доповнили б багатьма пунктами. Але навіть виконання озвучених значно полегшить і так нелегке життя реальних, а не паперових ТрО.
І наостанок. Побувши пів року в ТрО я гостро відчула нестачу теоретичних знань з воєнної підготовки (не зважаючи на те, що у нас в батальйоні проводяться лекції для особового складу) і змушена була замінити свої практичні заняття з побратимами на сидіння на парах на військовій кафедрі. Так, для мене важко на довгий час бути відірваною від них, від того командного духу, який всередині нашого колективу, від того сміху і жартів, а також професійного «розборів польотів» від наших інструкторів. З іншого боку, сподіваюся після закінчення кафедри та отримання первинного офіцерського звання повернутися в батальйон – і бути таким же сильним плечем, яким є наразі мої побратими, вже для майбутніх рекрутів і солдатів ТрО.