«Я летів над Білоруссю і думав: а що, як несправність і доведеться приземлитися в Мінську?»
Білорус Андрій Ткачов уже багато років волонтерить. Він працював фітнес-тренером, консультантом зі здорового способу життя, але їздив з іншими волонтерами у дитячі будинки проводити спортивні гуртки та свята, допомагав притулкам для бездомних тварин.
Коли в Білорусі почалася пандемія, Андрій швидко зрозумів, що держава не сприймає загрозу серйозно: Лукашенко називав ковід психозом і пропонував його лікувати медом, роботою в полі, горілкою і банею. Медики залишилися беззахисними перед загрозою, і Андрій вирішив допомагати їм — кілька волонтерських ініціатив у Мінську та Білорусі об’єдналися і створили організацію BYCOVID-19. Лиш за чотири перші місяці вони зібрали близько 350 тисяч доларів пожертв і закупили засоби індивідуального захисту для медиків.
Андрій ще до виборів президента Білорусі, які відбулися 9 серпня 2020 року, активно висловлювався в соцмережах проти режиму Лукашенка. А коли стало зрозумілим, що результати виборів сфальсифікували, в країні почалися наймасовіші протести за всю її історію.
— Тоді здавалося, можливо, дещо наївно, що якщо ми просто вийдемо на вулиці, то зможемо щось змінити, — пригадує Андрій. — Була надія, що частина силовиків і чиновників перейдуть на сторону народу. Але громадянське суспільство виявилося настільки зачищеним, що не знайшлося навіть якихось лідерів опозиції, з якими можна було б почати переговори. Тому серпень став місяців жорстких побиттів, затримань і тортур.
10 серпня 2020 року силовики витягли з машини Андрія та його друга просто у дворі, де вони паркувалися. Наступного дня після затримання, коли Андрія перевозили в ізолятор тимчасового тримання, його жорстоко побили — уся спина була в синцях. Під час транспортування людей вклали лицем в підлогу автозака, руки були стягнені пластиковою стяжкою за спиною, затримані лежали шарами. Силовики били їх кийками, топталися, стрибали по головах. У якийсь момент Андрій знепритомнів.
— Омонівці називали тортури «ремонт», тобто вони так «ремонтували» активістів, учили нас розуму, — говорить Андрій. — В ІТТ мене тримали десь три доби, а потім 14 серпня відпустили без складання протоколу. Я думаю тому, що затриманих було занадто багато і система просто не встигала опрацювати таку кількість людей. А 16 серпня був наймасовіший протест за всю історію Білорусі. Силовики ніяк нам не перешкоджали, і здавалося, що ось вона, перемога, люди вітали одне одного. Але вже в наступні дні колесо репресій запрацювало на повну.
Андрій розповідає, як силовики хапали перехожих за біло-червоно-білий одяг, як під час наступних маршів протесту розстрілювали людей гумовими кулями на вулиці, як продовжували масово бити, затримувати. Люди намагалися давати відсіч, ставали в ланцюг, але їх жорстко розбивали та розганяли кийками. До кінця серпня стало зрозуміло, що репресії тільки посилюватимуться.
— Тоді якраз почали затримувати всіх людей, які були активні в соцмережах: хтось отримав адміністративку, хтось відсидів 15-30 діб, але багатьом шили кримінальні справи, і люди сидять досі. Моя адвокатка і раніше говорила виїхати. А одного дня мені одночасно кілька людей написало: Андрію, вали. Сказали, що маю максимум вісім годин, щоб покинути країну, інакше мене арештують. Коли я виїжджав, то думав, що це максимум на три тижні, взяв зі собою тільки кілька футболок, один рюкзак, 350 доларів у кишені, сів на літак і полетів у Київ.
Андрію загрожує арешт за трьома статтями: ухилення від сплати податків за збір коштів для волонтерських потреб, організація та підготовка заходів, що порушують громадський порядок, і участь у несанкціонованих протестах. Місяць Андрій жив в Україні. Якийсь час йому допомагали друзі і знайомі, які просто скидали гроші на картку.
Потім Андрій полетів у Вільнюс, де доєднався до інших волонтерських ініціатив, які допомагають білорусам. Він став співзасновником фонду, який допомагає репресованим медикам, які підтримували опозиційних кандидатів на виборах, виходили на протести і допомагали постраждалим. Знову до Києва Андрій повернувся лише на початку травня 2021 року.
— Уже тоді ми на нарадах обговорювали, що бажано обирати маршрути перельотів і проїздів, оминаючи територію Білорусі. Але багато хто з активістів літав маршрутом Вільнюс-Київ – і все було добре, до Романа Протасевича. Та вже тоді я летів над Білоруссю і думав: а що, як несправність і доведеться приземлитися в Мінську? Для мене все минулося добре, і тепер я тут, а не в тюрмі.
Довгий шлях
Після серпневих протестів і до грудня 2020 року, за даними Державної міграційної служби України, 369 громадян Білорусі отримали посвідку на постійне проживання, 1533 — посвідку на тимчасове проживання в Україні, як повідомляло Суспільне. До грудня 2020 року білоруси могли перебувати в Україні без додаткової легалізації лише 90 днів на рік. Однак Кабмін спростив умови, і до кінця 2021 року громадянам Білорусі подовжили строк перебування до 180 днів. Тому поки що не всі білоруси поспішають оформлювати посвідки на проживання.
— Поки що я лише планую отримувати посвідку на тимчасове перебування і тільки починаю цікавитися всіма бюрократичними процедурами. Якоїсь спрощеної процедури оформлення посвідки для білорусів немає, але є можливість зробити це на основі волонтерської діяльності. Оскільки я волонтер, то можу або доєднатися до якоїсь ініціативи в Україні, або ж зареєструвати тут фонд допомоги білоруським медикам, — каже Андрій. — Зараз я продовжую допомагати репресованим і вважаю, що глобально мені пощастило. Я не сиджу в тюрмі, я живий і здоровий, я на волі і можу активно діяти і приносити користь іншим білорусам.
Для білорусів, окрім волонтерства, є й інші підстави для отримання посвідки на проживання, зокрема, навчання, робота, возз’єднання сім’ї. Для деяких професій діють спрощені умови, наприклад, для айтішників — 4 жовтня 2020-го Володимир Зеленський підписав указ про залучення IT-фахівців з Білорусі. Цим указом, зокрема, термін отримання дозволів на роботу в Україні для висококваліфікованих IT-спеціалістів скорочується до п’яти робочих днів. У будь-якому разі тимчасова посвідка не дає можливості працевлаштуватися в Україні офіційно, але дозволяє працювати як ФОП.
— Збільшення терміну легального перебування для білорусів до 180 днів, звісно, спростило ситуацію, але якщо люди переїжджають із сім’ями і дітьми, то усвідомлюють більші складнощі і мають знайти підстави, щоб лишатися в Україні, — говорить юристка Belarus Free Centre Олена Юркіна. — Для айтішників легалізуватися в Україні цілком реально. Якщо в них є підтвердження кваліфікації і досвід роботи в галузі IT, вони можуть звернутися у Мінцифри, де вже готують подання для Міграційної служби.
Також окремі правила чинні для журналістів, які співпрацюють із міжнародними зареєстрованими ЗМІ. Щоб отримати тимчасову посвідку на проживання, потрібно, аби медіа звернулося з відповідним листом у Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, де мають підтвердити, що людина дійсно працює у ЗМІ. Опісля документи подають у Державну міграційну службу. Але збір паперів, їхній розгляд та ухвалення рішення займає тривалий час.
Вадим Заміровський — колишній фотокореспондент білоруського онлайнового медіа TUT.by. У вересні 2020-го його затримали силовики під час роботи. Він знімав, як люди прибирали технічну сіль, якою комунальники засипали напис «Не забудемо» на плитці біля імпровізованого меморіалу Олександру Тарайковському (першому загиблому під час серпневих протестів — Ред.). Міліціонери збили Вадима з ніг, затягнули в мікроавтобус, били по щелепі. Потім заспокоїлися, запитали, чому Вадим одразу не сказав, що працює фотокореспондентом, і відпустили. Перед тим у Вадима вилучили карти пам’яті зі знімками.
— Раніше, до протестів 2020 року, журналістів теж могли затримувати під час роботи на різних акціях, «до з’ясування обставин», — розповідає Вадим. — Є така норма в білоруському законодавстві, за якою тебе кілька годин можуть тримати у відділку, поки не пред’являть протокол. Після виборів почали поступово закручувати гайки: спочатку журналістів штрафували, а потім почалися посадки. Так, наприклад, я відсидів 15 діб у СІЗО — суддя вирішила, що я брав участь у незаконних масових заходах і не підкорявся співробітникам міліції (насправді Вадим висвітлював студентську акцію в Мінську, яка пройшла у вересні, разом з ним затримали ще чотирьох журналістів - Авт.).
18 травня 2021 року співробітники Департаменту фінансових розслідувань Комітету державного контролю Білорусі провели обшуки в офісах редакції, а також домівках працівників і журналістів. Усього затримали 15 співробітників, у тому числі вдову засновника TUT.by Юлію Чернявську. Їх звинувачують в ухиленні від сплати податків в особливо великих розмірах. Доступ до сайту наразі заблокований, але журналісти запустили окремий портал «Як влада вбиває одне з найбільших медіа в Білорусі».
Дружина Вадима була налаштована виїжджати ще в серпні 2020-го. Але Вадим як журналіст не міг кинути роботу і переїхати, адже якщо боятися працювати під час сутичок і протестів, то навіщо тоді взагалі йти працювати в журналістику? Однак він розумів, що робота роботою, але коли в небезпеці сім’я, то це геть інша історія. Тому затримання Вадимових колег з TUT.by стали останньою краплею. Вони з дружиною вирішили виїжджати.
— Оскільки ми живемо в центрі Мінська, затримання і сутички відбувалися буквально у нас у дворі. Неможливо було навіть з дитиною вийти погуляти, щоб це було безпечно, — каже Вадим. — Так, моїй сім’ї не погрожували силовики. Але чи безпечно для родини буде, якщо мене посадять за кримінальною статтею на кілька років? Мій син буде рости без тата, у моєї родини не буде доходу, бо я за ґратами. Звісно, це небезпечно.
З 18 травня Вадим жодного дня не ночував вдома. Коли вони з дружиною вирішили їхати, то він полетів першим прямим рейсом.
— Звісно, в аеропорту мені було лячно, бо ніхто не знав точно, порушена на мене справа чи ні. Про це дізнаєшся вже постфактум.
Дружина хотіла закінчити всі справи в Мінську, тому залишилася. Але 23 травня білоруські силовики посадили літак, на якому перебував Роман Протасевич, і ситуація стала геть незрозумілою. Тому дружина Вадима сіла на літак до Тбілісі, а звідти вилетіла до Києва.
— У мене є пів року на легальне перебування, і за цей час я маю вирішити, як мені ствердитися в Україні. Поки що минуло лише три тижні — говорить Вадим. — Без посвідки я не можу працювати в Україні офіційно. Моя дружина в декреті, але виплати по догляду за дитиною вона скоро перестане отримувати — за білоруськими законами, виплати припиняються, якщо ми більш ніж два місяці не живемо в Білорусі. Хоча податки я платив справно все життя. Рахунки TUT.by зараз арештовані. А в Україні ми поки що ніхто, і як буде далі — невідомо.
Без статусу
Невідомість — це спільний знаменник, яким можна охарактеризувати вимушений переїзд білорусів в Україну. Багато хто з них не поспішає отримувати посвідки на проживання, бо ще має час. Для когось Україна – лише тимчасовий притулок. Дехто сподівається на швидке повернення на батьківщину і досі подумки живе життям, яке залишилося в Мінську.
Марія (ім’я героїні змінено з міркувань безпеки — Авт.) – невисока худорлява дівчина зі світлою шкірою і коротким волоссям. У Білорусі вона працювала викладачкою англійської мови. У Марії інвалідність другої групи, тому під час протестів вона часто заступалася перед силовиками за інших людей — через діагноз її не могли арештувати за адміністративне порушення. Також вона активно писала скарги до депутатів, висловлювалася в соцмережах, критикувала чинне законодавство Білорусі. У березні Марію вже викликали до відділку міліції і попередили: якщо вона не почне доносити на різних активістів, то на неї відкриють кримінальну справу. Після кількох днів паніки вдома вона не вийшла на контакт із силовиками і просто сподівалася, що про неї забудуть.
Наприкінці травня до Марії у квартиру прийшли з обшуками і повідомили, що її звинувачують в організації масових заворушень з підпалом і побиттям людей, заподіянні збитків будівлям та в участі в заходах, що порушують громадський порядок. Це загрожувало позбавленням волі до 15 років.
— Коли вони прийшли до нас у квартиру, я чітко зрозуміла, що ми під увагою влади, — пригадує Марія. — Я попросила викликати свого адвоката, а якийсь майор мені відповів «Ось, подивіться, у нас тут є адвокат з міжнародного права». А там стоїть людина в спеціальних рукавицях, щоб бити людей. Під час обшуку в мене вилучили телефон на експертизу і сказали, що повернуть через місяць. Але чекати ми не стали.
За тиждень вони розписалися з хлопцем у РАЦС, зробили ПЛР-тести, купили медстраховку. Правозахисники кажуть, що часто на білоруському кордоні просять підтвердити причину виїзду — без неї можуть не випустити з країни. Оскільки в Марії інвалідність, то формальною причиною став виїзд на лікування в санаторій. На кордоні вони показали товсту папку з медичними документами і ніхто не мав до них претензій. Але щоб прикордонники нічого не запідозрили, довелося взяти речі тільки на два тижні і залишити частину запасів ліків удома.
— Я взяла сукню, пару джинсів, літр шампуню, пів літра бальзаму для волосся, а про губку чи рушник не подумала навіть. Узяла кросівки, але забула літнє взуття. Теплу куртку теж не брала. Забула в ксероксі посвідчення інвалідності. Найголовніше — ми не взяли зі собою наших котів. Бо як? Ми ж у санаторій їхали. Знайшли людину, яка житиме в нашій квартирі і доглядатиме за котами. З Мінська до кордону доїхали на маршрутці, а далі пішки. На українському кордоні не засвітилася в моніторі якась печатка на справці з ПЛР-тестом і прикордонники жартували, що тепер «відправлять нас назад до Лукашенка». Ми посміялися, нас відпустили, і далі вже нас зустріли правозахисники.
Перші кілька тижнів Марія з чоловіком жили в хостелі, який надали їм правозахисники. Нині вони шукають житло на винайм, але з цим теж є труднощі, адже високу ціну пара потягнути поки що не може, а на дешевші варіанти власники бояться брати пару з Білорусі.
— От учора буквально ми дивилися квартиру, домовилися ніби. Потім чоловік подзвонив перепитати, чи все чинне і чи точно нам зможуть легально все оформити. Власник квартири відповів, що передзвонить, і не передзвонив. Нам важливо все офіційно зробити, бо якщо ми в Білорусі виступаємо за те, щоб усі дотримувалися законів, то маємо поважати і закони чужої країни.
Як і в усіх білорусів, у Марії з чоловіком є 180 днів легального перебування в Україні. Далі їм треба буде їхати або в іншу країну, або оформлювати посвідку на тимчасове перебування. Для Марії це критично важливо — їй потрібно поновлювати документи на інвалідність. Також у Білорусі вона отримувала безкоштовні ліки, коли запаси закінчаться, їх доведеться вже купувати. Без документів, без декларації із сімейним лікарем, без рецептів це буде складно і дорого. А без роботи — неможливо.
— Щоб оформити посвідку, потрібно мати дохід щомісяця в Україні 60 тисяч гривень, — каже Марія. — Я зі своєю професією таких вакансій поки що не зустрічала. Ходила на співбесіду в школу англійської мови, і мені запропонували три тисячі за шість днів на тиждень у перший місяць. Крім того, поки що я не говорю українською мовою, а ця вимога є в усіх вакансіях, не орієнтуюся в місті, тому не можу піти працювати, наприклад, пішим кур’єром.
Марія не виключає, що їм із чоловіком доведеться оформлювати статус політичних біженців, аби залишитися в Україні. З одного боку, це простіше, оскільки не потрібно підтверджувати свій дохід. З іншого боку, процедура отримання біженства може тривати до двох років. Станом на 1 січня 2021 року лише 17 громадян Білорусі отримали статус біженців в Україні, ще сімох осіб визнали особами, які потребують додаткового захисту.
— У весь час поки ДМС розглядає документи, громадяни інших країн можуть легально жити на території України, — каже юристка Олена Юркіна. — Але ці півтора-два роки люди не можуть виїжджати за кордон, не можуть відкрити рахунок в банку, бо їхні паспорти знаходяться в ДМС. Натомість вони мають лише спеціальну довідку. Крім того, терміново документи теж подати не можна, оскільки є практика попереднього запису, десь за два-три тижні, постійно треба чекати. Це дуже ускладнює життя. Зараз для IT-спеціалістів змінили вимоги до заробітної плати, їм достатньо отримувати шість тисяч гривень на місяць, щоб оформити документи. Але мені здається, якщо президент і Верховна Рада декларують, що готові підтримувати білоруський народ у важкі часи, то варто було б ці вимоги спростити і для інших професій.
— В Україні привітні люди, з нами добре всі спілкуються, ніяких неприємних моментів не було. Але після шести місяців без необхідних документів ми станемо тут нелегалами, — говорить Марія. — Я люблю Білорусь, бо моя країна — це не Лукашенко і його прихильники. Там, окрім цих клоунів, є ще дев’ять мільйонів людей, у тому числі мій тато. Я хочу повернутися і розбудовувати таку Білорусь, де закон буде один для всіх. Але зараз це клітка всередині Європи. Якщо я повернуся, то думаю, на мене вже чекатиме лиш таксі в КДБ прямісінько з кордону.