«Іноді я дивуюся, як легко грати в ці ігри. Якби вони не мали свободи преси, нам довелося б її винайти для них». Це цитата, яку наводить дослідник історії дезінформації Томас Рід у книзі «Active Measures. The Secret History of Disinformation and Political Warfare» («Активні заходи. Секретна історія дезінформації та політичних воєн»). Вона належить першому керівникові відділу Д (дезінформація) КДБ Івану Агаянцу, і промовив він це наприкінці 50-х років минулого століття, після чергової успішної операції впливу. Томас Рід зібрав у книзі найяскравіші й найефективніші приклади «активных мероприятий» за спогадами й архівними матеріалами.
Про те, як у 60-х роках росіяни злили журналу Der Spiegel справжні плани військових навчань Західної Німеччини й інформацію про те, що конвенційної зброї в Європі недостатньо, щоб відбити атаку СРСР. Це спричинило скандал і надмірну реакцію впливового тоді міністра оборони Франца-Йозефа Штрауса. Уряд посадив редактора Der Spiegel до в’язниці, але через кілька місяців випустив, зважаючи на протести людей проти утисків свободи слова. Штрауса звільнили — а це був сильний політик, антирадянський яструб і потенційний наступник Конрада Аденауера. Збити Штрауса й було завданням КДБ, з яким він успішно впорався.
У книзі десятки таких прикладів. Про те, як Москва розкачувала Європу й США. Платила бандитам, щоб вони плюндрували синагоги, підживлюючи імідж італійців і німців як «антисемітів». Зливала в пресу американські плани партизанської війни в Європі, додаючи вигадані історії про «можливість застосувати атомну бомбу проти Гамбурга». Результат — скандали між ФРН і США. За допомогою активістів розгортала в пресі істерію про те, ніби «американські пілоти можуть випадково скинути атомну бомбу, бо постійно втомлені». Або про те, як цинічно американці створюють «нейтронну бомбу», яка є «порушенням прав людини», — цю технологію, її просування Москві тоді вдалося зупинити.
Управління, яке здійснювало «активные мероприятия», до кінця СРСР було найбажанішим місцем роботи й кар’єри. Усі механізми й технології роботи відпрацювали в Німецькій Демократичній Республіці. Президент Росії починав кар’єру там, якщо пам’ятаєте. Ці історії були і є основою його «мислення».
Термін «активные мероприятия», до речі, найповніше пояснює події, які ми звикли називати «ІПСО». Насправді ІПСО — це порівняно прості військові заходи. Списатися з дружинами льотчиків і переконати їх зробити фотосесію оголеними напередодні важливого вильоту, щоб дестабілізувати чоловіків, — це ІПСО. Таке було — наше, успішне. Розгорнути істерію проти ТЦК, щоб зменшити кількість мобілізованих і створити політичний тиск — це «активные мероприятия». Не сплутайте.
Як із цим боротися? У книзі дуже влучно згадано історію про слухання в Сенаті США, де спілкування працівників ЦРУ із сенаторами показує всю складність проблеми. Розмова відбувалася в розпал періоду, який цинічно називався «Peace War». «Війни миром» — цинічна радянська знахідка 70-х років, коли в США та Європі почалися мирні рухи.
Різниця між активістами й «активными мероприятиями» виявилася мінімальною. Використовувати активістів виявилося ще легше, ніж журналістів. СРСР активно підтримував усі мирні групи, бо вони досягали потрібної мети: поки Москва опановувала нові озброєння, американська та європейська публіка вимагала миру й роззброєння.
Власне в розпал цього періоду американські сенатори випитували у працівників ЦРУ: «Чому ви нічого не робите з громадськими організаціями, які працюють на Москву?» Їхня відповідь: «Тому що вони працюють у рамках закону».
«Управління операцій ЦРУ зрозуміло, мабуть, одну з найпідступніших загроз, пов’язаних з успішними кампаніями дезінформації: надмірна реакція на активні заходи ризикувала перетворити відкрите суспільство на більш закрите», — пише Томас Рід.
Не буду наводити приклади успішних «активных мероприятий» за останні 10 років в Україні, кожен може згадати якусь улюблену історію — їх сотні. Моя улюблена — як російські агенти розкачували недовіру до уряду посеред терористичної кампанії проти енергетики. І під ракетами заявляли, що «відключення — справа рук урядовців».
Питання полягає в іншому: як із цим боротися?
Європейський комісар Жозеп Боррель недавно презентував другий офіційний звіт про боротьбу з дезінформацією, перенасичений аналізом активних кампаній і оздоблений прісними й академічними порадами, як протистояти. Медіаграмотність, розбудова потенціалу чи «зміни політик» — це дуже правильно. Але на перспективу, мабуть. Проти жорстких й ефективних «активных мероприятий» боротися потрібно в трьох площинах. Одна в нас чудово працює, інша трохи працює, а третя… мала б нарешті з’явитися.
Перше — це аналітика. Із цим в Україні насправді все чудово: велика кількість громадських організацій, кілька державних структур дуже ефективно відстежують шаблони поведінки й задачі противника. Скажу з власного досвіду — за бажання в Україні можна отримувати неймовірно швидку та якісну картину медіаполя й відстежувати механізми роботи пропагандистів. Якщо ж розбираєшся в темі, над якою працюєш, — справжню мету з'ясовуєш швидко.
Друге — це канали донесення інформації. Пояснення людям, що стоїть за пропагандистським шумом. З цим у нас не так добре, хоч не катастрофічно. Чи в стані «Єдиний марафон» і «Суспільне» реагувати на інформаційні вкиди й пояснювати справжню суть речей, коментувати не буду. Хай коментують депутати й урядовці, які підписують їм бюджети. На щастя, в Україні добре працюють ефективніші канали: блогери, ютуб-канали, громадські активісти, які ефективно ведуть свої соцмережі.
Чого бракує — основного способу боротьби з впливом дезінформації. Річ у тому, що реальний вплив «активных мероприятий» залежить виключно від сили й міцності країни, проти якої вони скеровані. Пропагандисти — опортуністична інфекція. Боротьба з ними — місцеве лікування. Але будь-який лікар скаже, що справжню боротьбу з опортуністичними інфекціями треба починати з причини. З основної хвороби. Основна хвороба держав — слабкість інституцій і внутрішні конфлікти. Лікування причин сильно допоможе боротися, і тоді «активные мероприятия» не досягнуть мети.
Згадайте минулу зиму: масована інформаційна кампанія проти енергетиків провалилася, бо всі бачили, як ті працюють. Підтверджено опитуванням центру Разумкова минулого тижня — більшість людей вважають, що влада впоралась із цим викликом.
Ми можемо виграти війну проти «активных мероприятий» й іншими методами, звісно. Дочекатися, поки російська гебешна машина розвалиться й завершить процес власної дегенеративної зміни. Ознаки цього є.
За влучним коментарем Влада Стирана (одного з кращих спеціалістів з кібербезпеки в Україні), атака на Київстар, може, й була ефективною. Але навіщо росіяни провели її, ніхто так і не зрозумів. Величезний людський і часовий ресурс вкинули в акцію, яка мала багато шуму, але жодного притомного результату. Таке відбувається в структурах, де важливий процес, а не результат.
Така сама доля спіткала інтерв’ю Путіна американському «корисному ідіотові» Такеру Карсону. Дослідження історії дезінформації дозволяє спрогнозувати завдання, яке стояло перед Путіним. Підсилити розмову з консервативними аудиторіями США, цілитись у рух MAGA й дати їм відчуття, що «зупинка допомоги Україні — це прекрасне рішення». Але для цього треба було говорити їхньою мовою — згадувати питання ЛГБТ і абортів, звертатися до їхніх тригерів. Натомість бункерний дід говорив про Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького й Nord Stream 2. Не тільки активісти MAGA, навіть Такер Карсон нічого не зрозумів. При цьому Путін виглядав як слабкий навіжений дідок.
