Що потрібно нацменшинам?
Це запитання я поїхала ставити самим представникам нацменшини — румунської, яка компактно проживає, зокрема, в Герцаївській громаді Чернівецької області. В автобусі “Чернівці – Герца” з румуномовним радіо я готувалася, що на місці матиму комунікативні труднощі. Побоювання не справдилися: всюди мене обслуговували чудовою українською.
Герцаївщина була частиною Молдавського князівства, згодом Румунії. У 1940-му її окупувала та взялася насильницьки русифікувати радянська влада. Досі в громаді можна зустріти літніх людей, які є етнічними румунами, але знають лише російську.
“Напевно, ми історично заслужили право знати свою мову, і в певних моментах це право нам має гарантувати й Українська держава, яка успадкувала ці території. Румунія підписала договір про визнання кордонів з Україною. Це тепер територія України, тут ні про що інше не йдеться. Але Україна взяла на себе певні зобов’язання дотримуватися прав нацменшин на цих територіях. Звісно, громадянин будь-якої держави має в першу чергу знати державну мову. Але з точки зору історичної, культурної людина має право й мусить знати свою рідну мову”, — вважає історик та етнічний румун Олександр Платонов.
Коли ми говоримо про права нацменшин, йдеться передусім про недискримінацію їхніх представників і можливості для розвитку та презентації їхньої культури. Це не означає, що в місцях компактного проживання представників нацменшин є нормальною ситуація, коли діти в школі не розуміють української, а в закладі вас обслуговують лише румунською чи угорською. Зрештою, знання державної мови вигідне самим представникам нацменшин, до чого ми ще повернемося.
Водночас вони прагнуть власної етнічної самоідентифікації та мають культурні потреби. Далі, відповідно до історичного й соціального контексту кожної нацменшини, йдуть специфічні потреби. Закон про нацменшини їх не торкається, однак створює загальне комфортне правове поле для людей будь-якої національності. Або принаймні намагається це зробити.
За що критикують закон про нацменшини?
Попередню редакцію закону ухвалили 30 років тому — у 1992-му. Держава з того часу змінилася, а отже, необхідно було й доопрацювати законодавство, пояснює нардеп Тарас Тарасенко, співавтор нової версії закону.
“Законодавство потребувало фактично приведення до сучасних реалій, вимог, усунення тих конфліктів, які іноді виникали на підставі недосконалого тлумачення закону. В основному це були конфлікти, пов’язані з використанням мови, національних символів на території компактного проживання національних меншин", — зазначає народний обранець.
Закон гарантує нацменшинам право проводити публічні і культурно-мистецькі заходи своїми мовами та претендувати на фінансову підтримку для реалізації своїх програм і проєктів. Якщо заходи необхідні для реалізації прав нацменшин, їх фінансуватимуть із державного або місцевого бюджетів. У населених пунктах, де нацменшини традиційно проживають чи становлять значну частину населення, назви установ можна дублювати їхніми мовами. Те саме стосується оголошень і покажчиків, а також передвиборчих агітаційних матеріалів.
Цей закон називають рамковим, і Тарасенко не бачить у цьому проблеми. Утім рішення має критиків. Виконавчий віцепрезидент Конгресу національних громад України Йосиф Зісельс вважає, що закон недопрацьований.
Найперше зауваження стосується назви закону: “Про національні меншини (спільноти) України”. Термін “національні спільноти”, на думку Зісельса, не є коректним, адже нацспільнотою є й етнічні українці. Відсутній такий термін і в міжнародному законодавстві, а в українському він зʼявився після заяви Володимира Зеленського про те, що слово “меншини” нібито вказує на те, що група є менш значущою й захищеною.
Доктор політичних наук Володимир Кулик пише, що заява про спільноти — красива формула, яка сподобалася журналістам. До реальності вона не має жодного стосунку, а отже, у в законі її теж не повинно бути.
Друге велике зауваження — закон є не просто рамковим, а декларативним. Меншини з нього не дуже розуміють, що саме держава їм гарантуватиме і яким чином.
“Такий закон про національні меншини не охоплює багатьох моментів, які є в наших громадах. Ми давно вже вийшли за межі старого закону про нацменшини. І тим більше, ми далеко попереду від цього нового закону. Ми живемо іншим життям”, — зауважує Зісельс.
Мовне питання: де місце для державної?
Закон про нацменшини передбачає, що в школах нацменшин частина навчання з кожного предмету буде відбуватися державною мовою, а частина – мовою національної меншини. Відсоток української збільшується поступово. Ця норма не є новаторською – вона перейшла в закон про національні меншини із закону про державну мову.
"Я був зацікавлений у тому, щоб цей документ з’явився. Щоб у мене був інструмент розмежування, де моя територія, а де не моя. Відповідно, щоб я міг працювати і з категорією, яка хоче навчатися українською мовою, і спонукати інших до того, щоб вони вивчали українську й почувалися комфортно в українському суспільстві”, — каже мовний омбудсман Тарас Кремінь.
Він має рацію в тому, що знати державну в інтересах самих представників нацменшин. Без української вони не зможуть отримати вищу освіту в Україні, обіймати посади в органах місцевого самоврядування та державної влади. Врешті, балотуватися на виборах. Не всі представники нацменшин про це замислюються. Начальник відділу освіти, молоді та спорту Герцаївської міської ради Міну Павалакі пояснює, чому:
“На думку деяких батьків, якщо дитина буде навчатися державною мовою, є ризик забути рідну румунську, тому що більшість часу дитина розмовлятиме українською. Батьки бояться ризику невивчення культури, незбереження культурних цінностей саме румунських. А також вони не завжди розуміють суть закону правильно. Є батьки, які думають, що всі предмети будуть викладатися повністю державною мовою. Але це не так”.
На батьківських зборах у громаді детально пояснюють суть законодавства. Павалакі вважає, що так само мали б робити і представники центральної влади під час розробки й ухвалення нових політик. І він має рацію.
Про нас не без нас. Чи спитали думку нацменшин?
Закон про нацменшин критикують зокрема і через не дуже ефективне залучення зацікавлених сторін — самих нацменшин. Український румун Олександр Платонов каже, що вибір організацій, з якими нардепи проводили консультації, викликає питання.
Над конкретизацією правового поля зараз працюють у Державній службі з етнополітики та свободи совісті. У цьому має допомогти стратегічний документ — відповідна державна цільова програма. У ДЕСС групи інтересів залучають ефективніше: з ними провели два громадських обговорення та 20 консультацій, з них 16 — з представниками окремих меншин. Запрошували також представників уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Європейської комісії, Ради Європи та посольств країн етнічного споріднення конкретних нацменшин.
Цей документ — це загальна стратегія щодо тих заходів, які необхідно виконати в десятирічній перспективі, щоб забезпечити права національних меншин і корінних народів, пояснює Михайло Ліварюк, головний спеціаліст відділу аналітики та стратегічного планування ДЕСС.
На цьому рівні держава враховуватиме специфічні потреби кожної нацменшини. Наприклад, великої підтримки від України зараз потребують українські греки. Вони компактно проживали на території Північного Приазов’я. Унаслідок бойових дій втратили можливість єдиного комунікативного простору. Мови, якими вони спілкуються, урумська й румейська, не є діалектами грецької. Вони офіційно визнані ЮНЕСКО як такі, що перебувають під загрозою зникнення. Аби зберегти їх, необхідна системна державна політика.
Ліварюк додає, що не слід орієнтуватися на закон про нацменшини як на єдиний вичерпний документ:
“Це нормативний процес, який потрібно розглядати в комплексі. Ми зараз усередині цього процесу. Слід також розуміти, що коли ми говоримо про реформу законодавства про національні меншини, бенефіціарами цієї політики є не тільки представники національних меншин. Тут питання саме про те, яким є українське суспільство. Наскільки воно готове бути інклюзивним і таким, що відповідає європейським стандартам. Бути гідною складовою загальноєвропейської родини, яка дотримується прав людини, зокрема і у сфері національних меншин”.
***
Закон ухвалений, його вади можна виправити правками (що частково зробить зареєстрований законопроєкт, якщо його ухвалять) та на рівні підзаконних нормативно-правових актів. І хоча зауваження ЄС варто брати до уваги, значно важливіше почути критичні голоси українських експертів і самих представників нацменшин.
Який сенс у цьому законі, якщо він не задовольнятиме їхніх потреб?