«Я не відчуваю потенціалу ворога для повторення наступу на Київ»
Буквально за пару років до початку великої війни ти пішла вчитися на артилериста. Була тоді народним депутатом. На тебе тоді всі дивилися, як на навіжену, а зараз ти вже маєш два бойових звання.
Я прийшла на фронт у званні молодшого лейтенанта. Це найнижче офіцерське звання, отримала я його на кафедрі офіцерів запасу. Військові — і це абсолютно логічно — до офіцерів, які прийшли з кафедри, ставляться презирливо, називають їх «піджаки». І справді, що ці офіцери можуть знати, якщо вони навіть не пройшли шлях солдата? Прийшли на фронт з інституту, чогось їх там навчили, але все – «на пальцях».
Так і я прийшла на фронт «піджаком», з абсолютним мінімумом знань, але за місяці, що минули, вже отримала старшого лейтенанта. Я цим надзвичайно пишаюся і можу про себе повною мірою сказати, що я бойовий офіцер і вже давно не «піджак». Я — командир взводу. Взвод — це найменше бойове з'єднання. Ми з початку війни, з першого дня на передку, постійно перед обличчям ворога і працюємо з такою зброєю, як керована ракета «Стугна», протитанкова керована ракета. Це означає, що ми повинні бачити ворога. Тобто всі ці місяці ми не просто на передку, ми бачимо ворога постійно. На власні очі. Відстані великі, але в бінокль, у «Стугну» бачимо. А якщо ми бачимо ворога, значить, і він може бачити нас. Звісно, ми намагаємося маскуватися і поки що вдало, позаяк ми живі.
Хочу розпитати про твоє рішення доєднатися до війська. Тобто ти давно дотична до теми, твій чоловік, Микола Березовий, загинув 2014 року, боронячи Україну, конкретно Іловайськ. Ще за часів депутатства ти була членом комітету нацбезпеки і оборони, лобіювала питання української зброї, водночас навчалася на артилеристку. Тож усе логічно, але розкажи про ключовий момент, будь ласка.
Я завжди була впевнена, з дитинства, з підліткового віку, що на Україну чекає агресія Російської імперії, нав'язана Росією війна, і реально до цього готувалася. Мені в дитинстві навіть снилися сни: літаки, вертольоти бомблять село, де живе моя бабуся, і я намагаюся сховатися від бомб. Бігаю між хатою, льохом, сараєм, щоб вони не побачили мене зверху, не дай боже. Це був настільки страшний сон.., і раптом після 40 років я потрапила в таку реальність. Але завжди себе ловила на тому, що уві сні це було дуже страшно, а в реальності я не боюсь.
Я знала, що буде ця війна. Росія ніколи не покидала інтересу до України, ми не захищалися ніяким чином від тої агресії, яка була від початку незалежності – просто вона не мала військового характеру. Вона мала культурний характер, соціальний, багато різних моментів, але було зрозуміло, що Росія готує широкомасштабну війну проти України. Після Майдану, коли ця агресія була в Криму, на Донбасі, все стало зрозуміло — це матиме продовження. Тому я вступила на “артилерію”.
Можемо згадати: з мене сміялися, кепкували, було багато негативних матеріалів, виставляли мене в поганому світлі. А я пояснювала: пішла туди виключно тому, що впевнена, коли почнеться ескалація конфлікту, я буду більше корисна на фронті, ніж була у 14 році. У 14 році був період, коли я теж була на фронті, але корисною не була. Моє перебування там ніяких збитків ворогу, скажімо, не завдало. Тому я пішла здобувати освіту.
Я була переконана, що буде війна, за пів року до її початку. Не тільки тому, що нас почали попереджати західні розвідки, а тому, що було багато дрібниць. У журналіста-розслідувача дуже розвинута логіка і аналіз, і ці всі дрібниці складалися для мене в картину того, що нам треба чекати масштабного вторгнення. Я навіть можу похвалитися: першою публічно на телебаченні сказала, що буде наступ на Київ. Ще до заяв західних розвідок.
Це, якщо пам'ять мене не підводить, був кінець жовтня 2021 року. В ефірі «Прямого». Моя заява була перша в публічному просторі. Ніхто про це тоді ще не говорив. А я вже була абсолютно переконана. Тому чекала 22 лютого. Я знала любов Путіна до містичних дат, тому що була в Грузії під час нападу Росії. Війна в Грузії почалася 08.08.2008, а у 2022 році цифри складалися на користь 22.02.2022.
Я знала: коли почнеться агресія Путіна, вона буде саме на Київ. Тому що для Путіна це було логічно. Він завжди любив бліцкриги. І бліцкриг на Київ насправді був легкою задачею. Не побоююся сказати, що це була легка задача. Від білоруського кордону до Києва — рукою сягнути. Чорнобильська зона пуста. Ніяких військових з’єднань вище Києва на той момент не було, тому що 2019 року був розформований танковий батальйон під Овручем, який 2014 року був сформований саме для того, щоб мати якісь резерви в разі нападу на нас зі сторони Білорусі. Після приходу Зеленського до влади він був розформований, у результаті на півночі в нас не лишилося нічого. І попри всі попередження західної розвідки, нічого на півночі так і не з'являлося, ніяких дій не було зроблено. Я, як ошпарена, останні тижні сама їздила в Чорнобильську зону, дивилася дороги, по яких могли пройти російські танки, і знаю, що до оборони Україна там зовсім не готувалася.
Зараз йдеться про можливий повторний наступ на Київщину. Що ти думаєш з цього приводу, що видно з фронту?
По-перше, не вірю. Це мені говорить не аналіз і не логіка, а якась інтуїція і відчуття. Не вірю. Я не відчуваю потенціалу ворога для повторення наступу на Київ, причому зараз ми вже готові, там зосереджені серйозні сили для захисту.
Українське військо і українське суспільство пройшло зараз таку школу, що повторити цей сценарій, бліцкриг, навіть вийти на ті рубежі, на які тоді вийшов Путін, я вважаю, просто неможливо. Я не вірю, що буде таке намагання. Немає потенціалу. Я постійно бачу ворога, і потенціал у них насправді доволі низький. Озброєння дуже багато, боєприпасів дуже багато, а сили духу дуже мало. Бажання воювати дуже мало, вони більше ховаються або стріляють артилерією, випускають ракети десятками, сотнями. Але як бійці – слабенькі.
Єдине – в Росії побутує концепція «баби нарожают». Кидати сюди гарматного м'яса можна дуже багато, можна брати, як кажуть, кількістю. Немає сили духу — кинемо гарматне м'ясо. Насправді на фронті все дуже непросто, але я, однак, не вбачаю того потенціалу, особливо при силі духу українських військових і українського суспільства. Не вірю.
Я теж не можу говорити про все це дуже мажорно – це не поле перейти. На війні мажорного мало: загиблих багато, міни, артилерія, дуже часто смерть в очі не бачиш, вона просто до тебе прилітає. Багато знайомих, тих, кого бачила, з ким разом воювала, загинули. Наша перемога береться дуже великою ціною, не все так просто. Але ми на своїй землі, наша сила духу набагато вища, і я вважаю, переломний момент у війні настав уже дуже давно, ми крокуємо до перемоги.
Але хочу зауважити: я навіть проти швидкої перемоги. Я вважаю, що перемога має бути з якомога меншою кількістю загиблих з нашого боку. Час працює на нас. Якщо є можливість звільнити якесь село і місто з мінімальною кількістю загиблих, натомість витратити більше часу — не за тиждень, місяць, а за пів року — варто це робити за пів року. Час усе одно працює на нас. Ми просуваємось, але ми повинні берегти своїх військових, тому що хороший військовий — це особлива психологія. Якщо з шаблею наголо ми зараз оцих талановитих військових покладемо, тому що нам потрібна перемога сьогодні-завтра, і мобілізуємо інших, ці інші вже не зможуть так воювати.
«Я дуже хочу звільнити Крим. До Криму залишилося зовсім мало – ми постійно просуваємося»
Ти дещо випередила наступне запитання. Власне, хотіла зацитувати одного західного дипломата. Він говорить про те, що Путін сьогодні — це Гітлер в 43 році. Тобто злам уже відбувся, але війну ще не завершено.
Мені важко мати об’єктивну, обґрунтовану думку. Важко об'єктивно відповісти на це питання, тому що я маю вузьке поле зору. Моя зброя має дальність 5 кілометрів. Я працюю в 5-кілометровій смузі від ворога, мій фронт зазвичай – 20 кілометрів завдовжки, може, 30 кілометрів, і мені постійно треба аналізувати, як не загинути, щоб не загинули мої хлопці, щоб загинув ворог, як завдати максимальних збитків. І стікається так багато різної цікавої інформації, яку треба аналізувати і ухвалювати рішення, щоб перемагати і залишатися живими, що, чесно кажучи, на все інше просто бракує часу. Тому я не можу бути об'єктивною щодо загальних тенденцій.
Але як я вже говорила, те, що я бачу у своєму вузькому полі зору, мені говорить про те, що переломний момент давно відбувся, зокрема, через оцю психологію, силу духу. Ворог, якщо ми підтискаємо, тікає. Плюс така кількість вибитої техніки, така кількість матеріальних втрат, а скільки вони вже вистріляли боєприпасів? Росія ж далеко не бездонна, причому з їхнім рівнем корупції – я вважаю, що їхні запаси куди менші, ніж вони самі думають про це.
Ти казала про те, що журналістський досвід допоміг тобі в роботі з артилерією.
Моя основна зброя — керована протитанкова ракета. Це не артилерія, я куди бачу, туди й стріляю. Якщо я не бачу – поцілити не можу, бо моя ракета летить по прямій. Будь-яке дерево на шляху — вона вріжеться в дерево.
Але в роботі зі «Стугною» мені дуже допоміг журналістський досвід, тому що найголовніше для «Стугни» — вибрати позиції. Треба підібратися до ворога так, щоб побачити, наприклад, дорогу, якою проходить танк, або побачити, не знаю, просіку в лісі, куди танк виїжджає стріляти. Доводиться пробиратися безпосередньо біля ворога. Знайти цю позицію — непроста річ, дуже багато розвідки. І все це нагадує ті часи, коли я займалася журналістськими розслідуванням, зокрема, в часи Януковича, коли у тебе, в «Лівому березі», Соню, друкувала свої матеріали про Межигір’я, Януковича і про його величезний маєток на мисі Айя в Криму. Там теж треба було пробратися, зробити фотографії і ці фотографії забрати, щоб охорона не схопила і все не вилучила. Тому коли я шукаю позиції для «Стугни», мені оцей журналістський досвід допомагає.
Щодо артилерії. Треба сказати, що з артилерією я зараз теж маю справу, тому що в нас постійно міняється фронт. Я, скажімо, за той час, що на війні – не буду говорити про Київщину, але відколи переїхала на південь, – постійно просуваюся. Ми пройшли вже 150 км фронту, тобто звільнено було 150 км, ми постійно просуваємося все ближче і ближче до моєї мрії: я дуже хочу звільнити Крим. До Криму нам залишилося зовсім мало.
Але оскільки ми постійно просуваємось, міняється місцевість для роботи. Наприклад, восени була така ситуація, що я зовсім не могла застосовувати свою «Стугну», тому що ми працювали на відкритій місцевості. Просто степ, дуже рівнесенько, насадження дуже щільні. Відстані між насадженнями невеликі, і ми просто не могли бачити ворога.
Тобто ворог десь сидів собі в насадженнях, але для ракети потрібна пряма видимість. Ми знали, що в насадженні чи за ним, наприклад, вкопані БМП, дістати ці БМП ми не могли, попереду були кущі. Тоді я змогла дістати на наш взвод ще СПГ. СПГ — це такий великий гранатомет. Його головне завдання протитанкове, бачиш танки — стріляєш. Але СПГ має ще одну властивість.
СПГ може стріляти з закритих позицій, як артилерія. Тобто можна стати, наприклад, за сараєм, поставити на певний кут СПГ, прорахувати ціль — тут розрахунки, як в артилерії: ти не бачиш, куди стріляєш, просто знаєш на планшеті, де позиції ворога, і туди випускаєш постріли. З квадрокоптера все це коригуєш, точно як в артилерії. Тому з вересня я нарешті зайнялася своєю артилерійською роботою. З вересня я знову артилеристка, використовую те, що дізналася в університеті.
Моє СПГ я називаю САУ. САУ розшифровується як самохідна артилерійська установка. Тобто САУ — це гармати, встановлені на гусеничний або колісний хід. У мене з СПГ зроблено свою САУ, хоча СПГ — це невеличкий комплекс, який ставиться на землю. Я його прилаштувала на пікапі, там цікавий станок, який нам дає можливість швидко наводитися. Тобто в мене така мініартилерійська система, яку я називаю ПУМА (Пікапна установка малої артилерії).
За часів депутатства ти була лобісткою української зброї, а зараз сама воюєш нею. Ти говорила, що «Стугна» — твій основний інструмент. Що це за зброя, чому вона важлива, і яка частина української зброї зараз є в армії?
Мою роботу зі «Стугною» добре характеризує українське прислів'я «Сам п'ю, сам наливаю…» Як там далі?
«Сам стелю, сам лягаю».
Чому? Тому що «Стугну» можна назвати моїм дітищем. Але спочатку розкажу, що таке «Стугна».
«Стугна» – це величезна болванка, яка важить 30 кг, має півтора метра, вистрілює з установочки, яка важить майже 100 кілограмів. Далі ця ракета летить у лазерному промені, і цим променем я керую. Цей промінь я повертаю, і ракета повертає за мною. Тому я можу стріляти в цілі, які рухаються. Наприклад, рухається танк, і я цей промінь веду за його рухом, і ракета летить по цьому променю. Звичайно, не все так просто, як розказується, є дуже багато різних нюансів, але система роботи така.
Таких протитанкових ракетних установок у світі багато різних, але наша «Стугна» особлива. Чому вона виявилася така успішна? Вона має проблему в тому, що важкувата. Непроста річ – перенести з місця на місце установку, яка важить 100 кг, ракету, яка важить 30, ракет треба брати кілька. Тим паче, не завжди можна підвезти, щоб ворог не побачив, треба бігти з цією установкою і ракетами посадкою кілька кілометрів. І це все дуже непросто.
Але «Стугна» має перевагу — виносний пульт. Я керую ракетою не біля установки сидячи, а з такого пульта-валізки. Він розкривається, як ноутбук, я бачу на екрані поле бою, маю дуже великий огляд, в мене є зум, в цьому зумі я бачу об'єкти, в які стріляю, наводжу на нього джойстик, бачу перехрестя, і як випустила ракету, веду цей джойстик за ціллю. Цей пульт дає мені можливість не тільки бути більш захищеною, тому що «Стугну» побачити не так важко, вона велика – з мене зростом, і якщо її поставити на відкритому полі, її змалюють одразу, і всі сили ворожої артилерії будуть туди зведені, тому що «Стугна» — об'єкт №1 для полювання ворога, цих комплексів ворог таки боїться. Якщо почнуть розстрілювати мою «Стугну», я можу бути збоку і вже буду захищена. Від пульта йде шнурок 50 метрів, тобто можу бути за 50 м від «Стугни».
Але навіть не це найголовніше. Найголовніша перевага «Стугни» в тому, що я її поставила, всяким мотлохом засипала, обклала листям, гіллям, і я біля неї не з'являюся. Тому що ворогу «Стугну» важко виявити, а людей на фронті побачити дуже просто. Тепловізор дає можливість побачити людину на відстані 8 км, щоб ви розуміли. Я бачу ворога на відстані 8 км. Людину побачити набагато легше, ніж якийсь технічний об'єкт. Тому що людина має обриси, які дуже легко вгадати: руки, ноги, голова, вона рухається. Наприклад, якщо машина стоїть, мені важко зрозуміти, чи це машина, чи це камінь. А людину вгадати дуже просто. Тому «Стугна» стоїть у насадженні, накрита гіллям, а я сиджу в цей час в окопі, низько-низько, нижче рівня землі, окоп прикритий, і це дає можливість, скажімо так, мені і моєму взводу виживати.
Накривали нас кілька разів, ми перебували під прямим обстрілом, урятував нас окоп, який, знову-таки, коректування не могло знайти. Одного разу постраждала наша «Стугна», тобто «Стугна» була виявлена, рознесена мінометним пострілом. Єдине, що, слава богу, вона добре впала, були невеликі пошкодження, ми її відремонтували. Але всі залишилися цілі, живі.
Другого разу і третього разу нас накривали прицільно, під коректування, але завдяки тому, що особовий склад був не біля «Стугни», а трохи далі, в окопчику, «Стугна» завжди давала можливість вижити.
Отакі от особливості української зброї, чого немає в Росії. Бо в Росії таке ПТРК називається «Корнет». Біля «Корнета» сидить оператор – просто біля «Корнета». Тому помітити «Корнет» легко, і їм довго сидіти і щось вичікувати набагато важче.
А тепер питання про те, чому «Стугна» і чому я вважаю це своїм дітищем. Тому що так, я була членом комітету нацбезпеки і оборони. «Стугна» – це виробництво українського конструкторського бюро «Луч», це їхня розробка. Як депутат я знала про їхні розробки, знала, наскільки це хороше підприємство, наскільки хорошу, дуже потрібну зброю для фронту вони роблять. Скажу, що у 2015 році ми з групою інших депутатів, членів комітету нацбезпеки та оборони шукали для продукції цього заводу гроші і саме тому затіяли конфіскацію активів Януковича. Це була дуже непроста боротьба, я досі вважаю це найбільшим досягненням свого життя. У нас була невеличка команда, яка змогла зробити так, що в бюджет України конфіскували 1,5 мільярда доларів, із цих якраз сум пішли гроші на «Стугну» і на ракети «Стугни» зокрема. Ця зброя, гроші для якої зокрема я і вибивала, зрештою зараз рятує.
«Я зовсім не боюся зізнаватися у своїх слабкостях і хочу щиро сказати, що в мене була криза в серпні»
Твій перший великий бій був під Києвом, у ньому було знищено шосту танкову армію Російської Федерації. Чи можеш більш докладно про це розказати?
Чесно кажучи, цим боєм я не пишаюся. Я вже зараз розумію, що була вибрана неправильна позиція, тому дві ракети в мене взагалі не попали.
Зі «Стугни», правильно?
Так.
Таню, ти себе послухай: «Знищена шоста танкова армія РФ, але цим боєм я не пишаюся». Ти серйозно?
Танки мчали Броварським шосе з величезною швидкістю, бо шосе було перед цим дуже добре відремонтовано, і ще там був поставлений височенний відбійник, тож мені було видно тільки їхні башти. Відповідно, дві ракети в мене промазали, третя влучила, я навіть жартую, що якимось дивом. Мій колега, сержант мого взводу Олексій тоді підбив БМП. Тобто цей перший бій, у принципі, ми закінчили з дуже скромним результатом – 2 на наш підрозділ.
Але ми реабілітувалися під час наступної танкової атаки цієї ж шостої танкової армії. Я вже була на досить вдалій позиції, і коли танкова колона почала наступ, я поцілила в перший танк у цій колоні – флагман, дуже крутий. По-моєму, це був навіть Т-90. Після цього інші розвернулися і втекли. Оцим боєм я пишаюся.
Очевидне питання: тобі не страшно? В одному з інтерв'ю ти говорила: «Я дуже люблю стріляти з окопів стоячи, страху взагалі немає».
У мене була криза в серпні. Я зовсім не боюся зізнаватися в якихось своїх слабкостях і хочу щиро сказати, що в мене була криза в серпні, породжена тим, що в серпні загинув мій чоловік. У серпні починають цвісти соняхи, і в мене це завжди викликає асоціації з ним, бо він загинув серед соняшникового поля.
Слухай, як мені в серпні було страшно…
Тоді була непроста ситуація на нашій ділянці фронту, дуже-дуже сильно била артилерія. Дуже багато літало безпілотників. Варто було безпілотнику побачити одного єдиного військового, туди спрямовувався артобстріл… Чесно кажучи, наступного серпня я теж боюся, зважаючи на те, що тоді відбувалося. Була в мене така проблема…
Дуже хочеться сподіватися, що наступного серпня ти вже не будеш воювати, бо війна закінчиться.
Крім того, тоді ж я ще потрапила під такий серйозний обстріл.
Я людина, яка любить усе прораховувати. Я не покладаюся тільки удачу. І де тільки можу підстрахуватися – страхуюся. Завжди кажу всім вищим командирам: «Хлопці, без окопів не працюю. Ви ставите задачу. Спочатку я туди з'являюся, копаю позицію під «Стугну», копаю окоп – і тільки потім я працюю». Хтось починає обурюватися, хтось кепкувати, мовляв, страшно? А я кажу: «Розумію, що вам не шкода втратити, наприклад, лейтенанта, а за «Стугну» ви готові платити?» Усі такі: «Ні-ні, не готові». Тому я спочатку копаю окоп.
Але тоді, в серпні, так сталося, що я кілька разів потрапляла під сильні обстріли під корегуванням. В окопі не страшно абсолютно, от реально не страшно, тому що я знаю, що зробила все для того, щоб застрахуватися. Усе, що могла, зробила. Окоп викопаний, я там сиджу, навколо падають, окоп замаскований, тобто скоригуватися по ньому не можуть. Імовірність, що попаде саме в окоп, коли вони його не бачать, дуже низька.
Але цього серпня ми в розвідці потрапили під обстріл серед відкритого поля, під коректування безпілотника. А попереду заміновано нашими. Тобто ми ходили вперед, за лінію нашого мінування — це звичайна ситуація для «Стугни», коли взагалі ми йдемо далеко вперед від наших. Тобто наші крайні СП залишаються десь далеко позаду, і сапери нам показали стежку, як пройти їхні мінування. Витоптана стежка йшла через поле рапсу.
І от коли ми вже почали підходити і шукати, де ж вхід на цю стежку, бо по дорозі не можна — заміновано, у лісосмугу не можна — заміновано, скрізь заміновано, є тільки оця стежка, якою ми можемо пройти. Вечоріє, а ми шукаємо стежку. І в цей момент ворог лупить по сусідньому селу. Ми чуємо, як над нами пролітає і в сусідньому селі гупає. Та раптом усе міняється. Я так розумію, що безпілотник — того дня їх було багато — нас змалював, хоч ми й ховалися. Тому наступний прихід йде вже по нас. Ворог змінив тактику і вирішив замість того, щоб бити по селу, розстріляти трьох військовослужбовців серед поля. Перший упав досить близько. Що робити? Ми кинулися в насадження, під кущ, але ж розумію, що вони побачили, куди ми кинулися. Я думаю, що робити? Іти вперед — там наші міни, іти назад — ззаду наближається обстріл, 152 падає все ближче і ближче, вони просуваються та коректують. І я така: «Хлопці, за мною» – і вперед по посадці поповзом. Розумію, що попереду міни, але думаю, що, мабуть, ще трошки можна підсунутись, ще хоча б трошки. Ми проповзли метрів 15, і тут приходить точно по тому кущу, де ми лежали, осколки просвистіли над нами, а одному хлопчині в штанину влетів. Слава богу, що не в ногу. Правда, нас ще бруствер дороги порятував.
Вони зрозуміли, що нарешті в нас попали, і після цього обстріл припинився.
Ти буквально виповзла з-під смерті, і тобі не було страшно?
У серпні було страшно. Але після цього і зараз – ні. Зараз уже не страшно. Страх не попасти часто є. Перестраховуюся, багато працюю, щоб себе убезпечити.
«Сина я не бачила від початку війни»
Ти мама двох дітей. Старша донька вже доросла, молодшому Устиму – 12 років. Я так розумію, що весь цей час ти на фронті, довго їх не бачила. Як ти поєднуєш материнство і війну?
Я, на жаль, дуже давно не бачила свого сина. Мені дуже важко. Я намагаюся про це не думати, але я дуже хотіла б його побачити. Вони виїхали у Львів за три дні до початку війни, тому що я переконала свою маму забрати дітей і прочекати оце страшне 22 число, коли я боялася, що почнеться війна, як воно, зрештою, сталося. Після того я більше сина свого не бачила, тому що далі зі Львова вони поїхали за кордон, зараз мої діти за кордоном. І слава богу. На російських ресурсах я вже не раз зустрічала мій номер телефону і домашню адресу. Якби вони були в моєму будинку, мені воювалося б набагато важче, бо я завжди боялася б за їхню безпеку.
Але через те, що вони за кордоном, сина я не бачила від початку війни. Дочка приїжджала, мама приїжджала, а сина я не бачила. Я дуже хотіла б мати можливість поїхати до нього і побачити його, тому що розумію, що він уже зовсім інший. Це ж підлітковий вік… За рік хлопчик може дуже змінитися. Я розумію, що це вже не той мамин синочок, яким був, і від того дуже боляче, тому що за рік оці нитки, які нас з'єднували, розірвалися. Зрештою, того маминого синочка вже й немає.
Таню, вони, може, перервалися, але точно не розірвалися.
Ти якось зазначала, що багато твоїх підлеглих є молодшими від тебе, чи не «в діти годяться». Поза тим, твої колеги — чоловіки, колеги керівної ланки — теж чоловіки. Як ти з усім цим справляєшся?
Може, мої слова не так зрозуміли. Насправді так, я, мабуть, одна з найстаріших у моєму взводі.
Та тобі 43 лише!
Та ми не про це. Кістяк мого взводу – це люди майже мого віку. Є кілька молодших і один 20-літній, фактично ровесник моєї дочки. Тобто так, є такий, що мені в діти годиться, але один.
Так, скрізь самі чоловіки, жінок зустрічаю дуже рідко. Ще рідше зустрічаю жінок-командирів низової ланки, тобто жінок-командирів вищої ланки, які працюють у штабах, не так мало. Коли я інколи приїжджаю в штаб, жінок зустрічаю багато. Але командирів низової ланки серед жінок практично немає. За весь цей час одну таку жінку зустріла. Чому?
Я великий противник розмов про дискримінацію за статтю. Війна — це все-таки дискримінація не за статтю, а силою. Жінка фізично набагато слабша, ніж чоловік. Це причина, чому на нульовій лінії, особливо в командирах, жінок мало. Так само мало слабких чоловіків. Чоловіки теж різні — є слабші, є сильніші, але війна вимагає сили, фізичної сили, війна на передку.
Єдиний виняток — це спеціалізація. Якщо ти професіонал у чомусь, можеш мати мало сили, але будеш її перекривати своїми навичками у стрільбі з чогось, наприклад. Тому, в принципі, будь-хто на війні може зробити кар'єру і бути в самій гущавині боїв. Якщо ти сильний, можеш бути прекрасним піхотинцем. Або, наприклад, у 17 танковій був хлопець, командир танка, метр з кепкою, як кажуть. Він важив, мабуть, кілограмів 40. Нагороджений всім, чим тільки можна — міг стріляти з танків як ніхто. А потім уже командував іншими. Той самий шлях є в жінки. Це не сексизм, не дискримінація, потрібно працювати над тим, щоб без тебе не могли обійтися.
Я у своєму взводі командир, тому що я найбільше стріляю, в мене найбільший настріл з тих самих танків. Це дає мені моральну і психологічну можливість командувати чоловіками.
У тебе відстріляно більш як 10 одиниць важкої техніки, включно з танками, але досі немає ніякої державної відзнаки. Якби на твоєму місці був чоловік, він, вочевидь, вже отримав би її. Це дещо образливо.
Річ не у статі. Не знаю, це (нагороди. – С.К.) не є таким важливим. Чесно кажучи, Соню, найважливіше в моєму житті — це ракети.
Знаю тебе років з 20 років і здивувалася б, якби ти сказала щось інше. Чому ракети?
Ракет дуже мало. Насправді ракети — це завжди головний біль. Коли мене за щось хвалять, я завжди кажу: «Дайте ракети». У будь-яких розмовах з вищим командуванням, якщо ці розмови відбуваються в обставинах, де я чи мій підрозділ, ми – молодці, я завжди прошу: дайте ракети.
Ти вже 10 з половиною місяців безперервно на фронті, як і твій підрозділ. Як ти витримуєш емоційно?
Я у своєму підрозділі більше за всіх на передку. Якщо мої хлопці і мають можливість відпочити, я її не маю. Тому що повинна постійно аналізувати ситуацію. Працює інтуїція, якісь дрібниці, які складаються в загальну картину. Картина дійсності на фронті постійно змінюється, і дуже страшно втратити з нею зв'язок. Три дні — і все геть змінилося, і ти вже почуваєш себе відірваною від контексту, не можеш зробити певні заходи для забезпечення безпеки і ефективності. Тому я тут безперервно. Так, інколи я знаходила якісь три дні, щоб поїхати, але потім повернення було важким. Приїжджаєш, а все змінилося.
Наречена нашого з тобою колеги Олександра Махова, якого було вбито під Ізюмом, теж журналістка, а тепер військовослужбовиця Анастасія Блищик в інтерв’ю говорила про те, що мріє увійти до звільненого Луганська, рідного міста її Сашка. Ти, можливо, хотіла б увійти в Іловайськ, де загинув Микола, твій чоловік? Чи маєш якусь іншу військову мрію?
Є інша військова мрія. Скажу так: я на Донбас ображена, так само як був ображений мій чоловік, є певні нюанси. Знаючи ставлення Миколи до Донбасу, мене нічого туди не тягне. Але я надзвичайно люблю Крим, просто надзвичайно. Я дуже теплолюбна істота, і вважаю, що єдине тепле місце в Україні — це Крим. Я настільки мрію зайти в Крим, що ти просто не уявляєш.
Які б у нас не були свята, що б ми з хлопцями не обговорювали, ми завжди згадуємо Крим і що скоро ми туди прийдемо. І ми рухаємося в напрямку Криму. Причому що цікаво: Крим «виплив» десь на третьому місяці війни. Спочатку взагалі не йшлося про те, що можна думати про якесь майбутнє. На початку війни мова йшла про те, що в нас тут ніяких шансів вижити немає. А для себе я вважала, що якщо шансів немає, головне в ті дні, які в нас є, завдати збитків ворогу. Потім минув місяць, другий, ворог утік від Києва. І вперше я себе спіймала на іншій думці, коли приїхала на південь. Було дуже холодно, мокро, сірі степи, чорні лісосмуги, весна на півдні починалася чомусь дуже-дуже повільно. І тут я побачила білі плями — серед цих лісосмуг цвіли абрикоси. Я вперше спіймала себе на думці про майбутнє, подумала: «От би мені з’їсти цих абрикосів, дожити б до того, як вони поспіють». Тоді це здавалося теж чимось нереальним. А от коли я дожила, з'їла абрикосів, почала всім розказувати, що обов'язково будемо святкувати перемогу десь у районі Нового Світу. Правда, не хотілось би мені послуговуватися цими назвами Російської імперії, там є чудова бухта під горою Караул-Оба. От там.
Коли це буде можливим?
Не хочу говорити. Тому що, знов-таки, я прихильниця того, що час працює на нас, головне — зберегти життя. Тобто менше заплатити за нашу перемогу. Ми будемо просуватися вперед, ми будемо і там. Але росіяни так не воюють. Я не здивуюся, якщо Путін просто здохне. Захід нам чим далі, тим трошечки все-таки більше допомагає, тією самою зброєю. Вона в нас з'являється, з'являються нові навички. Дуже важливо не робити зараз погано запланованих тактичних, стратегічних штурмів, де лягають цілі роти. Краще потихеньку, впевнено, берегти солдатів, берегти військовослужбовців, як, наприклад, це роблять Сполучені Штати. Для них життя військовослужбовця — це найголовніше. На жаль, у нас поки що багато чого ще залишилося від армії Радянського Союзу. Слава богу, в Росії цього набагато більше. В нас ще немає цього ставлення, що дуже важливо перемагати тактикою, стратегією, силою зброї, а зовсім не життям військовослужбовців. Але ми до цього рухаємося, і важливо перемогу здобувати таким чином. Це можливо.
Я бачила багато різних тактик на фронті і мала можливість їх порівнювати. Я знаю, що можна брати села і містечка, не пускаючи військових на гарматне м'ясо. Я знаю, що так можна. Так, це трішки більше часу. Ми дійдемо до Криму, здобудемо свою перемогу, але не з шаблею наголо.