11 серпня 2008-го біля села Шіндісі грузинська колона у складі двох підрозділів другої бригади із Сенакі потрапила в засідку. Сили були нерівні, та грузини мужньо прийняли бій – і майже всі полягли, захищаючи свою землю.
Сам Тото з іншими бійцями перебував за кілька кілометрів від місця зіткнення і не зміг прийти на допомогу. І навіть тепер, через 14 років після цих трагічних подій, колишній сержант грузинської армії проживає свою хвилину безслав’я – він не може пересилити себе, аби приїхати на місце останнього бою 17 побратимів.
Атака на Грузію – проба сил перед нападом на Україну
У ніч на 8 серпня 2008 року почалася перша європейська війна XXI століття. Маленька, але горда Грузія з населенням у три мільйони вирішила першою з європейських країн сказати “ні” Росії – стосорокамільйонному монстру, який дамокловим мечем нависав над нею впродовж століть. Але дива, як у битві Давида з Голіафом, не сталося: грузини програли в п’ятиденній війні.
Передумови російсько-грузинського конфлікту були закладені з розпадом СРСР. Зі здобуттям незалежності Грузії про відокремлення від неї оголосили два регіони – Південна Осетія та Абхазія. Їх контролювала та підтримувала Москва. Після збройних сутичок у 1990-х конфлікт наче завмер, але спалахнув з новою силою після Революції троянд і приходу до влади Міхеїла Саакашвілі у 2004 році.
Грузія оголосила курс на реформи, євроінтеграцію та вступ до Північноатлантичного альянсу. А також – на відновлення територіальної цілісності. Для Москви це стало ударом – отримати форпост НАТО на Кавказі для Путіна було абсолютно неприйнятно. Влада в сепаратистських регіонах з проросійської почала стрімко змінюватися на стовідсотково російську, Південну Осетію й Абхазію буквально накачували російською зброєю та військами. До 2008-го на лінії розмежування спалахували обстріли та збройні сутички, сторони звинувачували одна одну в порушеннях мирних домовленостей.
У 2008-му напад Росії на Грузію, який у Москві охрестили “операцією з примусу до миру”, став такою собі пробою сил перед подальшим вторгненням в Україну.
“Путін вирішив напасти на Грузію після своєї мюнхенської промови за рік до того – у 2007-му. Фактично кремлівський диктатор проголосив початок нового переділу сфер впливу у світі. Таку собі Холодну війну 2.0. Це було бажання Путіна возвеличитися на континенті. Росія все одно напала б на Грузію – раніше чи пізніше, її головною метою була перевірка реакції світу”, – каже Мар’ян Лопата, викладач кафедри політичних наук УКУ.
У серпні 2008 року Олег Панфілов, грузинський журналіст і публіцист, був членом експертом грузинського Радбезу. У своїй книзі “Невідома війна: що сталося у Грузії в серпні 2008 року” він похвилинно відтворив події, які передували бойовим діям. Тому офіційну дату початку війни – 8 серпня – вважає не до кінця коректною.
“7 серпня о 22:55 ми від розвідки отримали інформацію, що колони російської армії, яка сконцентрувалася біля кордонів Грузії після навчань “Кавказ-2008”, почали виходити з Рокського тунелю на грузинському боці. За дуже короткий час на територію Грузії увійшло від 100 до 150 одиниць російської бронетехніки, яка почала висуватися на допомогу сепаратистам у Цхінвалі. Тому президент Саакашвілі о 23:47 віддав наказ розпочати військову операцію. Якби грузини не зробили цього, то росіяни накопичили б сили у Цхінвалі і було б набагато гірше”, – каже Олег Панфілов.
Більшість дослідників російсько-грузинської війни переконані – маленька Грузія не мала шансів перед російським монстром.
“З погляду стратегії оборонятися було надзвичайно важко, тим більше, на два фронти – у Південній Осетії та Абхазії, – каже Вінценц Копечек, доктор філософії, професор кафедри регіонального розвитку в Університеті Острава, Чехія. – Чисельність армії, техніки, озброєння – все було не на користь Тбілісі”.
Під час п’ятиденної війни росіяни винищували військову та цивільну інфраструктуру Грузії – бази, порти, лікарні. Застосовували заборонені боєприпаси – касетні бомби. Російські танки зупинилися за 35 кілометрів від Тбілісі – коли грузини відчайдушно будували останню лінію оборони перед столицею. 12 серпня 2008 року була підписана Угода про припинення вогню. Утім росіяни продовжували бомбардувати Грузію, а за два тижні визнали незалежність бунтівних регіонів.
У результаті війни Грузія не змогла повернути втрачені території, 192 тисячі людей стали біженцями, грузинська армія втратила 180 військовослужбовців, загинули 224 цивільні людини.
“Пам’ятника полеглим у Шіндісі так і не відкрили”
Імена полеглих воїнів Грузії закарбовані на військовому кладовищі Мухатгверді у Тбілісі. Більшість могил загиблих розкидані по країні – у тих містах і селах, звідки родом були воїни.
Історію 24-річного капрала 41-го батальйону 4-ї піхотної бригади Георгія Анцухелізе знає вся Грузія. 9 серпня він потрапив у полон під Цхінвалі. Перед смертю беззбройного полоненого катували, хотіли змусити плюнути на прапор Грузії та витерти об нього ноги, вимагали проклясти свою країну. Але капрал уперто мовчав, через що його після тортур убили. Усе це знімали на відео. На честь героя в його рідному селі поставили пам’ятник, його ім’я стало назвою вулиць у грузинських містах. Ним також назвали одну з вершин гірського регіону Тушетія.
Але з ушануванням пам’яті героїв у Грузії не все так просто. Іраклі Хвададжіані, історик, голова НГО “Soviet past research laboratory” каже – сучасна влада Грузії інертно ставиться до вшанування пам’яті загиблих у війні 2008 року.
“8 серпня вони відвідують кладовище Мухатгверді і кладуть вінки до могил загиблих, але системного підходу до вшанування пам’яті немає. Для прикладу – пам’ятник у Шіндісі. Навіть досі, через 14 років після подій, монумента полеглим воїнам там не відкрили. А той, що є в проєкті і на який витратили купу державних грошей, – це насмішка над загиблими”, – каже Іраклі Хвададжіані.
Одразу після боїв у Шіндісі місцеві мешканці зібрали пробиті шоломи та гільзи і створили імпровізоване місце пам’яті, де в майбутньому мав би постати монумент. Але фінансування постійно заморожувалося, проєкти змінювалися, і сучасний пам’ятник, який почали монтувати біля місця загибелі героїв – трирівнева скульптура із солдатами, – викликає лише роздратування в місцевих мешканців та учасників бойових дій.
Проблеми з ушануванням пам’яті полеглих у війні в Грузії почалися через чотири роки по її закінченню. У 2012-му до влади прийшла партія “Грузинська мрія”, очільником і фінансистом якої став грузинський олігарх Бідзіна Іванішвілі, велика частина бізнесу якого була пов’язана саме з РФ. Незважаючи на загальний проєвропейський курс, партія Іванішвілі почала рух в бік нормалізації грузино-російських відносин.
“Сьогодні Росія взагалі не розглядається як екзистенційна загроза, її роль як агресора опускається. У 2021 році, наприклад, у нас хотіли видати підручник з історії, де війна інтерпретувалася саме з російського погляду. Але завдяки протестам громадськості це не дали зробити. І все це відбувається за сприяння чинної грузинської влади. Якщо брати історію війни, то діти централізовано вчать її з 2012 року, але лише в старших класах, і відведено тим подіям дуже мало годин”, – каже Іраклі Хвададжіані.
Пам’ять – це не лише про пам’ятники
Пам'ять про загиблих у серпневій війні 2008 року береже громадянське суспільство Грузії – найбільше сім’ї та побратими загиблих.
“У нас біля будинків є такі питні фонтанчики, і от деякі з них названі на честь загиблих бійців. Там висять меморіальні таблички, людина зупинилася, попила води, прочитала, що тут жив такий-то, який помер за незалежність Грузії. Це роблять родичі в основному. Також ініціатива перейменування вулиць – це все від родичів іде”, – каже Тото Манджавідзе, учасник бойових дій.
Тото вважає: не можна, щоб пам'ять про війну переросла в “побєдобєсіє”: “Як у Росії, коли вони дідів на палках носять. Пам'ять повинна бути скорботною”, – каже учасник бойових дій.
“Потрібно пам’ятати героїв, потрібно нагороджувати, відзначати військових за службу. А також ушановувати тих, хто зараз б’ється на боці України проти російського агресора. Прості грузини серцем з Україною, у мене, в центрі Тбілісі, кожна стіна, кожен будинок у графіті на підтримку України, стільки українських прапорів, як у Грузії, немає, напевне, ніде у світі”, – каже Олег Панфілов.
На думку Олега Панфілова, зараз Грузії бракує також власного героїчного епосу, міфологізації героїв війни 2008 року. З Олегом Панфіловим погоджується й історик Іраклі Хвададжіані.
“Надзвичайно важливою є жива пам'ять і персоналізація. Потрібно проводити інформаційні кампанії, видавати біографії героїв війни 2008 року. Матеріальне – на зразок радянської спадщини – є неефективним, адже втрачається персоналізація, все знеособлюється. Монументи мають бути частиною комплексного підходу до вшанування пам’яті, але не єдиним інструментом. Пам’ять має навчати і спонукати робити правильні висновки. Бо пам'ять – це те, що really matters”, – каже Іраклі Хвададжіані.
Саме за неї – історичну пам'ять – сьогодні воюють в Україні однополчани Тото Манджавідзе. Дехто ще з 2014 року. Адже пам'ять у грузинів пов’язана зі справедливістю. Її й відстоюють бійці Грузинського легіону в Україні. А повертаючись додому, вони йдуть на могили полеглих товаришів, піднімають поминальну чарку і кажуть: “Мадлоба, генацвалє!”(“Дякую, друже!”).
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.