Рішення про інженерне облаштування українського кордону було ухвалено урядом у вересні 2014 року, це так звана «Стіна Яценюка» за прізвищем тодішнього прем’єра. У 2019 році Прикордонслужба оприлюднила заяву, що «Стіна Яценюка» добудована, а уряд ухвалив нову програму. Як зараз виглядає цей проєкт?
На ділянках Харківської і частково Луганської областей він був реалізований і виконував свої функції.
Чим проєкт облаштування українського кордону відрізняється від того, що зробили у Польщі і країнах Балтії?
Що в Польщі, що в Литві, що в Україні – вони повністю виконують свої функції. У Польщі проєкт був дорожчим, але принципової різниці немає. Просто дещо інше виконання.
Ми почали проєкт раніше за інших, а тому український досвід був врахований при зведенні європейських проєктів.
Деякі країни, про які ми говоримо, не всі, збудували свої проєкти з «глухих» блоків, вони виглядають переконливіше, ніж наш з використанням сітки. «Стіна», здається, занадто голосна назва у нашому випадку.
Оцінюючи проєкт, варто виходити з його функціоналу і ефективності виконання завдань. Тут різниці з європейськими проєктами абсолютно немає, повторюю.
«Стіна Яценюка» – народна назва. Але мовою документів вона звучить строго: план заходів щодо інженерно-технічного облаштування українсько-російського державного кордону в межах Чернігівської, Сумської, Харківської та Луганської областей, українсько-молдовського державного кордону, територій, прилеглих до адміністративної межі з тимчасово окупованою територією Автономної Республіки Крим.
Водночас, якщо вже говорити про назву «Стіна», то вона не позбавлена сенсу. Тому що для порушника державного кордону – це «Стіна», для нелегальної міграції – «Стіна», для контрабандиста – «Стіна», для тієї ж диверсійної групи – «Стіна», для наркоділків – «Стіна» і так далі.
Тим не менше, спитайте на вулиці людей, вони скажуть, справжня «стіна» – це «китайський мур». Хоча західні проєкти теж мало на нього схожі.
У суспільстві є певне нерозуміння мети і призначення. Призначення проекту- забезпечення дотримання режиму кордону і в першу чергу закрити кордон для порушників.
«Стіна» – комплекс інженерно-технічних і земляних споруд. Якщо розглянути конструктив проєкту – він складається з лінії державного кордону, на ній стоять інформаційні покажчики, після чого йде рів 3 метри шириною і глибиною 2 метри, плюс відповідні скоси для унеможливлення проїзду, вал, контрольно-слідова смуга, дорога, а потім паркан, спостережні вежі та система відеофіксації.
Український проєкт повністю виконує свої завдання. Він розроблений нашими науковими інститутами так, щоб при мінімальних витратах на будівництво досягнути максимум функціоналу.
Давайте трохи лікбезу. Що таке кордон до 2014 року на тих ділянках, які були потім облаштовані? Чисте поле і наряд прикордонників?
У нас тільки з Росією понад 2000 кілометрів кордону, тому завжди можна знайти ділянки, де можна пройти непоміченим. Не всюди вдавалося облаштувати, перекрити і унеможливити рух порушників. З 1991 року по 2014 рік державний кордон був умовно облаштований і, на жаль, навряд чи можна говорити про його надійну охорону.
У 2014 році Гіркін з групою диверсантів перейшов кордон у Донецькій області. Багато бойовиків так само потрапляли на нашу територію, вішали російські прапори над адмінбудівлями українських населених пунктів. Якби на той час був облаштований кордон, можна було б запобігти цьому?
Історія, як відомо, не любить умовних форм, і це порівняння, як будь-яке інше, кульгає. Справа у тому, що терорист Гіркін пройшов на нашу територію до того, як було прийнято рішення про облаштування кордону. Також, якщо ця диверсійна група зайшла через Донецьку область, там немає «Стіни». Єдине, що можна припустити: будь-які додаткові безпекові заходи ускладнюють диверсантам виконання підривних завдань. У цьому сенсі свою позитивну роль, звичайно, проєкт міг зіграти.
Тому він був вчасним?
І так, і не так. Кордон треба було будувати з 1991 року, відколи Україна отримала Незалежність. Хай історики досліджують, чому цього не відбувалося. Але, на жаль, до 2014 року ніхто палець об палець не вдарив.
У 2014-му у нас на порозі був безвіз, ми заявили, що хочемо в НАТО. Було прийнято рішення у тих скрутних бойових умовах, коли кошти потрібні були на армію і на все інше, – будувати кордон.
Взаємодія з російськими прикордонниками до 2014 року відбувалася?
Були контакти по лінії прикордонно-представницького апарату, проводилися зустрічі, спільний розгляд порушень державного кордону як з їхнього боку, так і з нашого. Ми затримували і в обов’язковому порядку сповіщали росіян, росіяни затримували – нас сповіщали. Виїжджали на місце перетину кордону, проводили розбір.
Після 2014-го?
Всі контакти повністю припинені.
Агресія, деструктивна поведінка з їхнього боку?
Практично відсутнє будь-яке спілкування. Росіяни здебільшого не йшли на контакт. Це було явно видно, особливо у пунктах пропуску: відмова від зустрічей, відмова від констатації фактів порушення державного кордону, постійне перекладання на нас відповідальності у їхніх засобах масової інформації.
Як росіяни реагували на початок будівництва «Стіни»?
Вони реагували на все, що відбувалося на державному кордоні. Постійно вели спостереження, часто озброєні до зубів наближалися до державного кордону. У своїх ЗМІ висвітлювали негативно нашу роботу, що ми відмежовуємося від «братнього народу», закриваємо кордон, не хочемо спілкуватися. Поливали брудом наші підрозділи. Були спроби викрасти наших будівельників, навіть пропонували їм випивку, щоб дискредитувати проєкт.
Питання із соціальних мереж, яке звучить часто у зв’язку з російським вторгненням 24 лютого? Воно досить наївне і відповідь на нього очевидна, але тим не менше: чому облаштований кордон не зупинив російську орду?
Ми ж знаємо, як почалася ця агресія. Російська армія заходила через пункти пропуску, а не через вали. Зайшли, розгорнулися і пішли далі.
Проєктом не передбачалося, що мають бути якісь оборонні чи фортифікаційні споруди. Прикордонна служба виконує свої функції, у Збройних Сил вони зовсім інші. Спочатку кордон – наша компетенція, потім лінії ешелонованої оборони ЗСУ.
Звичайно ж, можна збудувати Велику китайську стіну з бетону. То візьміть будь-якого будівельника, нехай підрахує, скільки треба коштів, щоб залити 2000 кілометрів бетоном. І навіть після цього, де гарантії? Тими ракетними, артилерійськими та іншими засобами ураження, які має агресор, за пару хвилин зрівняють з землею. А авіація? Яку тут «Стіну» збудувати? До неба?
Але одним із елементів «Стіни» є протитанковий рів?
З самого початку він називався протитранспортним, хоча його можна використовувати і як протитанковий. Зрозуміло, що ворожим колонам, які складалися як з гусеничної, так і колісної техніки, не було сенсу їх долати, якщо можна заїхати через контрольно-пропускні пункти. Що вони й зробили.
Критики проєкту часто вживають слово «корупційний». Наскільки справедливі такі звинувачення?
Щоб назвати якийсь проєкт корупційним, потрібно фактами довести це у судовому порядку. У нас є відповідні антикорупційні органи, які працювали із самого початку і слідкували за процесом. Були деякі питання по підрядникам, які пройшли по відкритим тендерам, але чогось такого явного не було. Наскільки я знаю, жодного судового рішення з цього питання не існує, хоча постійно нав’язувалися суспільству подібні розмови.
Чому будівництво кордону загальмувалося?
В 2014 році була сильна мотивація. Росія анексувала Крим, окупувала Донецьк і Луганськ. Уряд тоді прийняв адекватне рішення і почав будівництво. Що сталося далі? Можливо, одна з причин – з плином часу і зі зміною урядових команд почало здаватися, що Росія далі не піде, можна не витрачати коштів на вартісний проєкт. Але це політична оцінка, я не хотів би заглиблюватися.
Скажу лише, що план інженерно-технічного облаштування кордону був поетапним, 2014-2018, потім 2020 і так далі. Тому у 2014 році взяти і обладнати 2000 кілометрів кордону було просто нереально. Окрім того, неспеціалісти погано уявляють собі, який комплекс завдань потрібно було вирішувати при виконанні проєкту.
Наприклад?
На законодавчому рівні треба було врегулювати питання відведення 50-метрової смуги для інженерно-технічного облаштування, врегулювати питання відшкодування власникам земель, які знаходяться вздовж кордону. Треба розуміти, що це понад 2000 кілометрів державного кордону. Тільки по нашій ділянці було понад 3,5 тисячі земельних ділянок, які потрібно було вилучити і передати у власність держави. Все це потрібно було переоформити, а це і геодезичні роботи, і кадастрові роботи, оформлення актів. Плюс заповідні зони, ліси, річки, газо- і нафтопроводи. Просто фізично все це реалізувати у стислі терміни неможливо. Це колосальний обсяг роботи, який важко собі уявити не посвяченій людині.
Політики було багато?
Політики було більше, ніж конструктивної роботи. На жаль.
Що треба зробити, щоб Європа отримала українську ділянку облаштованого кордону як частину «Європейського валу»?
Найперше, треба перемогти у війні. Зараз всі фінансові й економічні потужності держави зосереджені заради досягнення цієї святої мети.
Друге. Частину проблем, про які згадувалося вище, можна почати вирішувати вже зараз на законодавчому рівні, щоб після перемоги якомога швидше реалізувати проєкт.
Третє. Політична воля і спільні зусилля всіх рівнів державної влади. Це має забезпечити організаційні й фінансові можливості, аби нарешті прийшло усвідомлення стратегічної важливості цього безпекового проєкту.
Четверте. З урахуванням зовнішніх загроз, і це показало російське вторгнення, слід посилити інженерну складову оборонними і фортифікаційними спорудами, облаштувати кордон разом зі Збройними Силами.
І п’яте. Ми живемо у демократичній країні, де влада виконує волю народу. Тому потрібен суспільний запит на цей проєкт. Дивує і шокує, коли частина людей розповсюджує зневажливе ставлення до глобального безпекового проєкту країни. Особливо що для цього використовуються російський наратив і фейки. Ви ж власну безпеку зневажаєте, і цей настрій транслюється тим, хто приймає рішення у владних коридорах.
Ми не один народ з росіянами. Ми держава, що повинна мати власний захищений кордон.