Кілька слів про сам проєкт. Великобританія пропонує кооперацію для побудови щонайменше восьми ракетних катерів і готова надати Україні під цей проєкт кредит на 10 років у розмірі до 1,25 млрд британських фунтів ($1,6 млрд за поточним курсом). При цьому британська сторона з розумінням ставиться до наявності в України власної оборонної промисловості. Тому пропозиція передбачає, щоб орієнтовно два катери збудували у Великобританії, решту – в Україні. Звісно, ракети й інше військово-морське озброєння доведеться купувати.
Море пахне війною
Хоча увага Кремля цієї осені більше прикута до Білорусі, військову небезпеку та бажання знищити українську незалежність ніхто не відміняв. Морське узбережжя – без перебільшення, найуразливіший напрям і найнебезпечніша ділянка. Попередній порівняльний аналіз фахівців, дотичних до флоту, свідчить, що військовий потенціал ВМСУ щодо потенціалу ЧФ РФ дорівнює близько 1:17 (1:15, за іншими оцінками). Фахівці оцінюють при цьому сумарний залп озброєнь ЧФ РФ приблизно у 200 пусків (як відомо, РФ має ракети великої, малої та середньої дальності, а також протикорабельні. Якщо сумувати наявні на озброєнні Чорноморського флоту РФ ракети, навіть без урахування ракет стратегічної авіації – бомбардувальників Ту-22М3, Ту-160, Ту-95, – то приблизно 200 ракет розташовано на берегових, корабельних і на підводних кораблях). Таке зіставлення сил і засобів робить малоперспективною будь-яку бойову операцію найближчим часом і мотивує до пошуку виключних асиметричних можливостей протидії ворожій країні.
Вразливими місцями Україні залишаються її Військово-морські сили, Повітряні сили (як бойова авіація, так і системи ППО), а також наземна берегова інфраструктура. Крім того, протягом останніх років у РФ суттєво зросли можливості проведення диверсійних, десантно-штурмових і десантних операцій. Ворог має високі можливості проведення морських десантно-штурмових операцій із захоплення важливих об’єктів (вузлів), які розташовані на глибині до 20-60 км. Існує висока загроза підводних диверсантів, що потребує реагування в прилеглій до портів зоні та безпосередньо біля військово-морських баз, на відстанях 5-7 миль від портів.
До того ж аналіз свідчить, що за шість років, які минули з моменту анексії Криму, необхідні бойові спроможності держави для адекватної, асиметричної відповіді на ці загрози не були створені. На сьогодні Україна практично не має флоту, спроможного надійно захистити морські акваторії та забезпечити інтереси держави. За попередніми підрахунками ЦДАКР, на забезпечення першочергових потреб переозброєння ЗСУ в частині забезпечення захисту морського узбережжя (не на потреби ВМСУ, що значно ширше та передбачає закупівлю засобів ППО, розробку власних ЗРК, а також переозброєння Сил спеціальних операції) необхідно не менш ніж 1 млрд доларів щорічно (тобто близько 27 млрд грн у цінах 2020 року, що, за попередніми підрахунками, потребувало б збільшення оборонного бюджету щонайменше у 1,5 разу). При цьому нині, за деякими оцінками, асигнування ВМСУ не перевищують 7-8 відсотків від загальної кількості ресурсів, які виділяють на потреби оборонних закупівель.
Українські оборонні пріоритети
На що може розраховувати Україна сьогодні-завтра? На озброєння прийняли потужний протикорабельний ракетний комплекс РК-360 МЦ «Нептун». Наступного року ВМС України мають намір сформувати три дивізіони таких крилатих ракет. Однак промисловість, за умов старту підготовки виробництва сьогодні, зможе передати один дивізіон у другій половині 2021 року. Хоча оглядачі звернули увагу на те, що персоналу поки що не готують, базу зберігання ракет не будують, та й ресурсів на згадані дивізіони ще не виділено.
Ще в Україні є проєкт власного ракетного катера – «Гроза», розробки Миколаївського дослідницького проєктного центру кораблебудування, – під морську версію згаданого вище «Нептуна». За найоптимістичнішими оцінками, перший вітчизняний ракетний катер міг би з’явитися десь у 2023 році. За умов політичної волі, наявності ресурсів і сподівання, що випробування підуть без жодних затримок. Хоча у світі не прийнято будувати бойові кораблі, зброї для яких ще реально не існує. Тож ризики часові й технологічні у проєкту чималі.
Корвет – особлива й окрема тема, яку варто поки що відкласти. Хоча б через реальне розуміння, що навіть за умов безперебійного фінансування він може з’явитися приблизно у 2025 році. І фахівці всіх таборів погоджуються: корвет – проєкт для України «не бойовий» (тобто у потенційній війні з РФ він ні до чого), а політичний (тобто потрібен Україні, якщо вона розраховує залишатися морською державою).
Тож коли ми кажемо, що оборонятися доведеться вже завтра-післязавтра, в України немає нічого. Ну хіба крім справді потужних, із серйозним бойовим духом Сил спеціальних операцій і морської піхоти ВМСУ. Утім останніх важливо переозброїти з урахуванням сучасних тенденцій і технологій. До цього ще варто додати, що вітчизняну систему протиповітряної оборони ніяк не назвеш безкомпромісною. Не перелічуючи її складових частин, принаймні в цій статті.
У такій ситуації неважко зрозуміти керівництво Міноборони, яке між підтримкою вітчизняної оборонної промисловості та забезпеченням оборони обирає останнє.
«Москітна» стратегія сьогодення
Теорія застосування «бойової зграї» давно перетворилася на практику. Це, наприклад, підтвердило вдале масове використання безпілотників: у вересні 2019 року під час атак нафтопереробних заводів у Саудівській Аравії та наприкінці лютого 2020 року, коли сучасні ударні дрони масово використала Туреччина в Сирії. Втілення цих компонентів у ЗС, з одного боку, «мистецтво можливого», тобто для тих країн, які не можуть у стислі терміни придбати (розробити й випустити) потужні балістичні ракети, надсучасні літаки з гіперзвуковою зброєю або авіаносці. З іншого боку, «москітні стратегії» за умов технологічних переваг відіграють роль асиметричної зброї та є дієвим фактором стримування навіть для держав із потужним військовим потенціалом.
Саме так ставляться до проєкту Британії авторитетні профільні фахівці. Зокрема адмірал Ігор Кабаненко, який уже кілька років є керівником Української агенції з перспективних науково-технічних розробок (UA.RPA), а до того мав чималий досвід в оборонному менеджменті, вважає, що «британський катерний проєкт доречний і наблизить Україну до створення асиметричних можливостей».
«Україна має обмежені можливості захисту національних інтересів на морі, а цей проєкт є результатом цікавого збігу багатьох обставин. Цей проєкт дозволить Україні створити кістяк москітних спроможностей на морі, а ВМСУ отримають високоманеврені, швидкісні, малопомітні платформи, що будуть здатні нанести потужне ураження. А якщо зараз прийняти рішення, вже наступного року Україна могла б отримати першу платформу», – вважає адмірал.
Звісно, питання локалізації виробництва є непростим. Зокрема, Ігор Кабаненко оцінює, що такий проєкт дозволить здійснити локалізацію виробництва до 100 % платформ, але без урахування військово-морського озброєння, якого Україна ніколи не виробляла. А локалізацію, на його думку, треба робити на одному з приватних заводів України, і в такий спосіб відродити можливості будувати малі корвети.
«Саме так рухалася в будівництві флоту Туреччина, яка поступово опанувала самостійне будівництво великих кораблів», – підсумовує фахівець з питань флоту.
Про які катери йдеться? Хоча поки що тривають перемовини, сторони не згадують конкретних назв бойових платформ, з неофіційних розмов відомо, що йдеться про сучасні катери завдовжки близько 50 метрів з алюмінієвими корпусами, водотоннажністю до 400 тонн, здатні діяти на швидкості 35-50 вузлів, з 8 ракетними установками на озброєнні. Це справді нові технології і можливість для України використовувати ракети дальністю 180 км.
Фахівці переконані, що разом із мультирольовими 26-метровими сучасними американськими катерами Mark VI (також оснащеними ракетами дальністю дії проти надводних цілей до 8 км і проти повітряних – до 20 км, зі швидкістю до 45 вузлів) Україні вдасться суттєво посилити свої можливості на морі. Нагадаємо, що Держдеп США схвалив продаж Україні 16 таких катерів, шість із яких прийдуть як військова допомога. А ще справді взятися за поступове відродження кораблебудування.
До цього доцільно додати, що чимало країн іде нині шляхом розробок чи закупівлі або малих корветів (тобто кораблів водотоннажністю від 500 до майже 1500 тонн), або власне ракетних катерів. Із протиставленням їх великим кораблям – це дозволяють сучасні технології. Скажімо, Норвегія вважає себе захищеною з моря, зробивши ставки на ракетні катери типу Skjold водотоннажністю лише 274 тонни, але вони здатні вражати на відстані 285 км і мають швидкість аж 60 вузлів. Швеція акцентує увагу на малих корветах-невидимках Visby (водотоннажністю 630 тонн і з максимальною швидкістю ходу 35 вузлів). Загалом протягом останніх років вибір у бік такого типу кораблів зробили Норвегія і Індонезія, Південна Корея і Пакистан, КНР і Іран, Тайвань і Туркменістан, Об'єднані Арабські Емірати і Греція, М'янма і Єгипет. А самі малі кораблики вже отримали назву «морських термінаторів». Тож Києву є над чим поміркувати.