Останніми роками Україна говорить про себе мовою деколонізації. Пояснює світові й собі, що вона європейська країна, а європейськість означає, серед іншого, багатомовність і багатокультурність: кримські татари, греки Приазов'я, угорці Закарпаття, румуни Буковини, євреї, болгари не домішка до «справжньої» України, а вона сама. Пояснює також, що українська література не закінчується на кордоні: Емма Андієвська в Мюнхені, Василь Махно й Оксана Луцишина в Америці пишуть її десятиліттями. Канон, який державна інституція пропонує до 35-річчя Незалежності, цього всього ніби не знає. Він не розширює уявлення про те, що наше, а звужує його — і ще дужче маргіналізує вже маргіналізованих: у запропонованій до голосування сотні немає ні книжок кримськотатарською, румейською, угорською чи їдишем, ані тих, кого за інерцією досі називають діаспорою.
Читайте такожХто вигнав українську літературу в «діаспору»?
Почну з деталі, яка видається технічною. Серед «знакових видань Незалежності», виданих, за умовами проєкту, у 1991–2026 роках, стоїть «Маруся Чурай» Ліни Костенко — роман у віршах, що вийшов 1979 року. Його присутність можна пояснити лише як перевидання. Але картка книги не пояснює, про яке саме видання йдеться й чиєю працею воно стало подією. Поруч з цим романом позиції зовсім іншого масштабу: сорок книжок серії «Неканонічний канон»; тридцять одна книжка «Української поетичної антології», академічне зібрання Шевченка у дванадцяти томах. Голос за роман і голос за цілу видавничу програму рахують однаково.
Це не прискіпливість до дрібниць. Якщо одиниця добору — видання, то саме видавнича робота (текстологія, коментар, повернення вилучених текстів, переклад) і має бути названа; якщо твір — тоді роман 1979 року не належить до цієї доби. Проєкт не обрав жодної з двох логік, і підсумкове число «35» приховує, що голоси подано за непорівнянні речі. З цієї невизначеності починаються всі інші проблеми списку: незрозуміло, що саме він канонізує — і тому канонізує звичне.
Голосування відкрите, межі — ні
Український інститут книги разом з MEGOGO BOOKS запропонували читачам обрати 35 видань зі 100 позицій, сформованих за участю 40 експертів до 35-річчя відновлення Незалежності. Організатори кажуть, що хочуть зафіксувати нинішній читацький відгук. Але назва проєкту говорить не про 2026 рік, а про Незалежність; ювілейна рамка й авторитет державної інституції надають вибору ваги судження про цілу добу. Перелік визначає, що саме отримає публічне визнання як спільна пам'ять. У цьому його канонізувальна дія, хоч би як скромно його не описували.
До сотні увійшли книжки, які найчастіше називали експерти. Такий підрахунок не усуває спільних прогалин читання — він їх закріплює. Читачі вибирають усередині вже окресленого кола; повернути пропущену книжку своїм голосом вони не можуть. Відповідальність за межі добору лежить на етапі номінування, і відкрите голосування не робить ці межі відкритими.
Усередині кола знайомі імена. Оксана Забужко представлена чотирма авторськими книжками (і ще фігурує в редколегії академічного зібрання Лесі Українки); Ярослав Грицак, Сергій Жадан, Артем Чех і Вікторія Амеліна — трьома кожен. Одинадцять авторів, чиї імена повторюються, займають 28 позицій зі ста; якщо додати упорядників — Івана Малковича з чотирма картками, Ярину Цимбал, Віру Агеєву, Леоніда Ушкалова, п'ятнадцять імен займають 38 позицій. Кожна з цих книжок може бути окремою інтелектуальною подією. Але кожне повторення в обмеженому переліку має ціну: на одну можливість менше показати інше середовище, іншу мову, інший досвід.
Це те, що англійською називають overexposure — надмірна концентрація уваги довкола тих самих імен. Відомого автора легше згадати; включення до списку додає йому видимості; наступний добір знову винагороджує впізнаваність. Накопичене визнання відтворює себе. Експертна участь потрібна якраз для протилежного: щоб побачити те, чого усталений консенсус досі не помічав.
Список 2026 року, а не 35 років
За моїм приблизним підрахунком, із сотні позицій 14 походять із 1990-х, 27 — з 2001–2013 років, 36 — з 2014–2021-го і 22 — з останніх чотирьох років. Десятиліття, яке заснувало незалежність, представлене найтонше; чотири воєнні роки важать більше, ніж перші десять.
Це не докір книжкам 2022–2026 років. Це свідчення про те, що саме список вимірює: не вплив на тридцять п'ять років, а резонанс і доступність у 2026-му. Історичний вплив книжки не завжди збігається з її нинішньою присутністю на полиці. Твір міг змінити розмову 1990-х, а згодом зникнути з продажу й обговорень. Ювілейний добір мав би показувати й ці зміни, втрати та розриви; інакше історію країни легко переписати так, ніби її теперішні пріоритети були незмінними від початку.
Умова входження
Називати список суто українськомовним було б неточно, і винятки тут найцікавіші. «Пікнік на льоду» Андрія Куркова увійшов в українському перекладі з російської; «Світлий шлях» Станіслава Асєєва — у двомовному виданні; «Брама Європи» Сергія Плохія — у перекладі з англійської; Looking at Women, Looking at War Вікторії Амеліної — в англомовному оригіналі, виданому в Лондоні. Переклади американців Тімоті Снайдера й Енн Еплбом — книжки про нас — теж тут.
Ці винятки показують правило. Умова входження — не мова оригіналу і не громадянство автора, а наявність українського посередника або міжнародного визнання. Англомовна книжка, видана в Лондоні, може бути знаковим виданням Незалежності; кримськотатарська, видана в Сімферополі, — ні. Переклад розширює коло читачів, але не дає твору права на належність. Коли визнання книжки «нашою» залежить від її появи мовою більшості або від схвалення за кордоном, виникає ієрархія: одні голоси належать до спільної культури безумовно, інші мусять спершу виконати умову. Це мовноцентрична модель українськості; етноцентричного змісту вона набуває тоді, коли досвід більшості починають видавати за норму для всього суспільства.
Мови, яких немає
Тут список розходиться вже не з моїм смаком, а з політикою самої держави. Закон про корінні народи України 2021 року визнає такими кримських татар, караїмів і кримчаків. У лютому 2022 року уряд ухвалив Стратегію розвитку кримськотатарської мови на 2022–2032 роки, розроблену разом з Меджлісом і Національною академією наук; ООН оголосила ті самі роки Міжнародним десятиліттям мов корінних народів. І посеред цього десятиліття державна культурна інституція пропонує канон Незалежності без жодної кримськотатарської книжки — навіть у перекладі, хоча двомовні антології «Кримський інжир / Qırım inciri», які укладають Алім Алієв і Анастасія Левкова, виходять від 2019 року, і їх уже п'ять.
Показово, що Левкова в сотні є — як авторка роману «За Перекопом є земля». Крим у списку присутній як тема. Але книжка про спільноту і книжка, що походить з її літературної традиції, виконують різну роботу. Бути предметом зображення і брати участь у визначенні спільної культури власним письмом — різні форми присутності. Коли багатокультурність зводять до тематики, іншим залишають місце серед персонажів, але не серед тих, хто формує розмову (серед 40 експертів також нема представників кримських татар. – Ред.).
Є ще одна причина, чому ці пропуски не можна списати на малі наклади. Перший том «Къырымнаме» Шакіра Селіма вийшов у Криму 2006 року. Двотомник Леонтія Кир'якова «Калусин. Доброта» румейською мовою греків Приазов'я надрукували в Донецьку в 1995–1997 роках; батьківщина румейської та урумської літератур — Маріуполь і села довкола нього. Це літератури міст, які сьогодні окуповані або зруйновані. Канон країни, частина якої окупована, мав би триматися за письмо окупованих регіонів міцніше, а не слабше. Натомість він тримається за те, що лежить у книгарні.
І це не лише Крим і Приазов'я. Йосип Бурґ, останній їдишомовний прозаїк Чернівців, член Спілки письменників, друкувався до смерті 2009 року. Мірча Лютик пише румунською в тих самих Чернівцях. Ласло Варі Фабіан, закарпатський поет, 2021 року отримав премію Кошута — найвищу державну відзнаку Угорщини в галузі культури; незручний для нас приклад, але саме незручні приклади перевіряють, багатокультурність для нас реальність чи декорація. Урумський поет Валерій Кіор, болгарські й гагаузькі автори Бессарабії — жодне з цих середовищ не має ні книжки в сотні, ні фахівця серед сорока експертів. Малий читацький загал не дорівнює малому культурному значенню: книжка може бути визначальною для спільноти, залишаючись невідомою більшості.
Траєкторія, якої не бачать
Російськомовне письмо України потребує окремої розмови: російська, кримськотатарська та румейська мають різні історії влади й вразливості. Але історія Незалежності включає й українських письменників, які працювали російською, змінювали мовну практику, переосмислювали належність. Найвиразніший приклад — Володимир Рафєєнко. «Довгі часи» 2017 року вийшли російською і в перекладі Маріанни Кіяновської одночасно; «Мондеґрін» 2019 року — перший роман, який письменник з Донецька написав українською, по суті є романом про мовний перехід.
Якщо канон Незалежності має показувати, як країна змінювалася, то цей шлях — від російськомовного Донецька до українськомовної прози — і є історією деколонізації в одній біографії. Жодної з цих книжок у сотні немає. І річ не в забороні російської: тексти, написані російською, у списку є — через переклад. Річ у тому, що консенсус експертів не бачить саме тієї траєкторії, яку деколонізація мала б цінувати найбільше. Те саме стосується Євгенії Бєлорусець, чия проза виходила і російською, і українською, Бориса Херсонського, Ії Ківи. Мова твору сама собою не вичерпує його політичного й культурного змісту.
Повернуті 1920-ті, неповернута еміграція
Є й історична асиметрія. Повернення 1920-х у список увійшло щедро: «Розстріляне відродження», «Наші 20-ті», «Неканонічний канон». Повернення еміграції — ні. У 1990-х в Україні вперше вийшли «Жовтий князь» Василя Барки, проза Багряного й Самчука; 2001 року — спогади Юрія Шевельова; Емма Андієвська та Нью-Йоркська група стали частиною живого літературного процесу, а Василь Махно, пишучи з Нью-Йорка, — одним з найпомітніших поетів і прозаїків 2000-х. Нічого з цього в сотні немає — хоча «Смолоскип», який упорядкував «Розстріляне відродження», сам є видавництвом, що повернулося з еміграції 1992 року.
Немає й тих, хто писав до 1991 року і продовжував після: Валерія Шевчука, «Листя землі» Володимира Дрозда, пізнього Загребельного. І майже немає поезії 1990-х — Лишеги, Герасим'юка, Римарука: поезія в списку існує переважно як поезія війни. Немає «Івана і Феби» Оксани Луцишиної — роману, який держава відзначила Шевченківською премією 2021 року і якого тепер не знаходить у власному каноні. Той канон, у якому 1990-ті — це Бу-Ба-Бу, Забужко і Павличко, відтворює географію радянського літературознавства: батьківщина закінчується на кордоні УРСР, а старше покоління — 1991 роком.
Хто такі експерти
Сорок експертів — це не «суспільство», а певне середовище. Серед них немає жодного історика-дослідника (єдиний кандидат історичних наук у списку — директор бібліотеки), хоча історичні праці займають понад десяту частину сотні. Немає фахівців з кримськотатарської, румейської, угорської чи румунської літератур України. Переважають менеджери культури, фестивалів й медіа — професії, чия увага за визначенням прикута до теперішнього ринку. Це не докір людям; це пояснення, чому список вийшов саме таким.
На сторінці проєкту не оприлюднено ні індивідуальних списків експертів, ні правил щодо конфлікту інтересів. Хоча підстави для таких правил є: один експерт — співупорядник серії, яка стоїть у сотні; голова наглядової ради самого Інституту книги оцінює перелік, який Інститут і пропонує. Я не припускаю зловживань. Я кажу, що без оприлюднених бюлетенів — як Sight & Sound публікує список кожного критика у своєму опитуванні про найкращі фільми — неможливо зрозуміти, чи кримськотатарські та румейські книжки програли при підрахунку, чи їх ніхто не назвав.
Є й рамка. Голосування відбувається на сайті онлайн-книгарні. Партнерство з книгарнею — не вада саме по собі, але воно встановлює тиху умову: знакове видання — те, що сьогодні у продажу. Книжка, яка змінила розмову 1995 року й давно зникла з обігу, у такій системі не має шансу. А якщо підсумкові 35 позицій вплинуть на програми Інституту з поповнення бібліотечних фондів чи на шкільні рекомендації, канон перестане бути лише списком і стане розподілом ресурсів. Про це варто запитати організаторів прямо.
Від проєкту варто вимагати не скасування, а прозорості й ширшої оптики. Насамперед оприлюднити індивідуальні списки експертів і кількість номінацій, яку мав кожен, і пояснити знаковість кожної позиції, назвавши перекладачів та упорядників там, де подією стало саме видання. Добір варто розділити на часові відрізки: 1991–2000, 2001–2013, 2014–2021, 2022–2026, щоб теперішнє не поглинало минуле. Етап номінування слід відкрити для читачів і літературних середовищ. Літератури корінних народів і національних меншин потребують окремої категорії — з експертами з цих середовищ. І нарешті, для експертів, пов'язаних з номінованими виданнями, мають існувати оголошені правила самовідводу.
Деколонізація потребує уваги й до власних способів установлювати ієрархії. Підтримка й захист української мови цілком сумісні з визнанням інших мов України. Антиімперська позиція стає непослідовною, коли письмо однією мовою перетворюють на мірило культурної належності всіх: тоді імперська логіка зберігається в самому способі бачення — центр говорить від імені цілого, а решта мусить домагатися видимості на його умовах. Авторитет державної інституції дає змогу розширювати уявлення про те, що належить нам разом. Для цього треба побачити книжки поза звичним каноном, як носіїв українського досвіду. Книжка не мусить чекати перекладу, щоб належати країні, у культурному житті якої вона постала.
Читайте такожКоротка проза: сила концентрації