От як воно все починалося? Власне література…? Спершу був ритм. Розмірені удари чи поплескування одне одного, притупування, вигуки вслід танцю цілого племені, який, як вірили, мав дарувати вдале полювання чи рясний урожай, чи захист від хижаків, чи врешті прихід весни. Ці вигуки творили перші вірші.
Потім наставав час застіль, коли плем’я, вже наситившись яким упольованим мамонтом, розсідалося довкола вогнища й хтось починав розповідати про давні події – або й про щойно завершене успішне полювання. Саме отут це й трапилося – коротка історія, яку можна переказати за вечір. Оповідь. Оповідання.
Тривалі довгі тексти спершу були просто ланцюжками тих давніх ритмізованих пісень (поема) чи й просто розповідей, об’єднаних спільними персонажами (так ще в античності народився роман). Вірш живе момент, коли його декламують, коли він гуртує всіх cлухачів своїм звучанням – він про тут і тепер. А оповідання – це завжди спогад, шматок пережитого досвіду. Барви різних спогадів можуть поєднуватися в різнобарвну палітру роману. Якщо продовжити метафору, то окремі оповідання нагадують нариси, ескізи до пізнішого масштабного художнього полотна.
*
Пережита подія, нехай яка яскрава, якщо її переказати просто – крок за кроком – вже є історією, але ще не є оповіданням. Аби вона стала художнім текстом, має набути певної структури: дрібні, менш важливі елементи повинні зникнути, а найбільш яскраві слід наголосити. Може, щось навіть варто прикрасити (додати барв) чи й допридумувати – аякже, художня література – це територія вигадки, гра уяви. Хто пережив ту подію, потім, зазираючи в текст, скаже: та ні, тоді ж такого не було; що ж… тоді не було, але в тексті є.
Звідси ж і головна відмінність художньої (fiction) та нехудожньої (non-fiction) літератури: перша вигадку може застосовувати, а друга – ні. Нонфікшн має свій відповідник короткої форми – есей. Це теж буквально коротка оповідь, проте вона тримається формальної логіки й до подій, що реально відбулися, нічого не додає. Це, скажімо, невеликий спогад, стислий виклад перебігу наукового експерименту чи просто ланцюжок міркувань з певного приводу – наприклад, що є справедливість або чим є гуманізм у часі війни.
Художня література зовсім не обов’язково має бути суцільною вигадкою, але щойно починається ота гра уяви, ми можемо говорити і про художність. Інколи автор чи авторка тримаються близько до подій, а інші – відбігають від них вкрай далеко. Гемінґвей нечасто відступав від правди – хіба-от щось вилучав, доточував, переінакшував. Коли читаємо тексти таких письменників (найперше, реалістів), то враження, що все так і відбувалося – справді відбувалося, хоч, може, не зовсім так. Але ми там не були й тих подій не бачили, тому просто віримо в написане. А сам Гем, вочевидь, нічого й не знає про нашу війну чи про сучасну війну взагалі, але про те, як писати коротку прозу, знає напевне.
З іншого боку, наприклад, Сапковський: його фентезійні оповідання побудовані вслід фольклорним переказам. Отже ми не просто знаємо, що подібного (відьмаки й все довкола них) не було, але й що їх у принципі бути не може. (О, звісно, хто кохається в фентезі, для тих сказане – чиста єресь: звісно, всі вони, всі ці істоти, були та є насправді). Проте навіть для нас, так би мовити, скептиків, доки читаємо, доки перебуваємо в тому світі – він і нам постає правдою. Який висновок звідси? Той, що коротка форма в художній прозі може поводитися з дійсністю як завгодно – власне, що більше перетворює її, то більше набуває художності. В цьому її краса та мистецькість. Роман те саме робить у більшому масштабі.
*
Сідаючи писати щось коротке, автор чи авторка усвідомлюють, що ресурси в них обмежені. Коротка форма народжується з одиничної події, яку письменник чи письменниця не хочуть забути. Це не спалах почуттів (таке гідне вірша), це буквально ланцюжок подій, що трапилися щільно одна за одною. На скількох сторінках їх можна викласти? Вже навіть 15-20 буде забагато. Ефективність оповідання (або есею), вочевидь, слід міряти не часом написання, а протяжністю читання: якщо в нас приблизно 30-40 хвилин, щоб доїхати до наступного пункту призначення, то скільки за той час ми прочитаємо? Сучасні оповідання мають бути коротші за прозу минулого сторіччя. Адже часу в нас на окремі речі, насправді, значно менше.
Проте навіть у такому короткому часі нам потрібна цілісна історія. Ми не хочемо, щоб нас зацікавили яскравою інтригою (хто переможе? чи будуть разом? хто убивця? хто вкрав коржики?), а потім кинули напризволяще без зрозумілого фіналу. Ні, ми, читачі, прагнемо, щоб за тих кілька сторінок нам показали яскравих персонажів, розповіли, в що вони заплуталися і як виплуталися, а ще зовсім не зайве, щоб нас побавили гарними описами локацій і запахом отих самих коржиків. Ми хочемо всього, а в автора чи авторки лише 20 сторінок.
Тому вона така вимоглива – коротка проза: тільки найінтенсивніші сюжети, тільки найбільш стислі, яскраві описи. Тому він такий строгий – есей: тільки найважливіші питання, тільки найбільш влучні аргументи.
В оповіданні немає часу на довгий вступ-експозицію. Навряд чи нам пояснять контекст дальших подій – хіба на абзац зазначать, де й коли відбуватимуться. Зав’язка буде швидкою: один-два-три персонажі постануть перед нами й зразу вступлять у взаємодію. А за кілька сторінок розвитку сюжету вже чекатиме вона – королева короткого тексту й художнього тексту взагалі – кульмінація – найінтенсивніше вирішення конфлікту, найвищий спалах емоцій, можливо, катарсис, себто розчулення, екстаз, просвітлення. Якщо це новелка, то тут все й завершиться; якщо таки оповідання, то ще скажуть, що трапилося з героями опісля, проте далеких епілогів усе одно не буде.
Тому проблемно, звісно, писати в короткій формі фентезі або сай-фай, де треба уявити собі цілий інший світ, просякнутий магією чи, відповідно, технологією. Утім, якщо цей вигаданий світ уже розгорнуто в ширшому тексті, прояснено та пояснено належним чином і читачі в ньому вже орієнтуються, то й в короткому оповіданні з того світу все стає зрозумілим.
Так само складно написати добре детективне оповідання, бо ж треба й налякати читачів злочином, і почати розплутувати, і піти манівцями, і виборсатися від хибних версій, і, врешті, розплутати. Але в усіх уже згаданих жанрах були свої майстри та майстрині короткого треку: тут і Бредбері, і Лем, і неповторна Агата. Здається, простіше з горором, де жахіття за визначенням має вистрибнути зненацька – і По, і Кінг це підтвердять.
Що ж до есею, то в нього також чітка й стисла структура: (1) коротко окреслити гіпотезу, (2) навести аргументи, (3) відбити можливі контраргументи, (4) у підсумку перетворити гіпотезу на чітку тезу. Есей – це демонстрація шляху до висновків, який вже насправді пройдено.
*
Звісно, якщо візьмемося аналізувати коротку прозу відомих майстринь і майстрів – з’ясуємо, що вони часто полишають чіткі орієнтири: додають відступи, сповільнення дії, вводять зайвих персонажів і взагалі можуть обійтися як без яскравої кульмінації, так і без сталого фіналу. Здається, добрими прикладами такої парадоксальної гри поставатимуть не лише постмодерні Бартельмі й Кувер, але й модерний гуманіст Селінджер, маг-реаліст Борхес, екзистенціалістка Бахман, мазохіст Мазох і навіть завше кумедний О.Генрі.
Тобто врешті-решт ми, як це взагалі часто трапляється в літературі, розуміємо, що на кожне правило (кульмінація мусить бути!) можемо нашукати кілька чи й кільканадцять відступів – при чому від талановитих майстрів і майстринь. Але орієнтир нам все одно залишається доволі чіткий: коротка проза має бути короткою. А отже інтенсивною.
І тут знову повертаємося, лиш більш детально, до позиції читачів такого типу текстів. Чому читають коротку прозу? Ну справді – тому, що вона стисла. Тому, що ми можемо взяти з полички книгу, глянути в зміст і прочитати одне з оповідань – під настрій. Далі можемо перейти до наступного або ні. Можемо прочитати перше в добірці, або спершу останнє, або будь-яке на наш смак. Романи так не читають – їх читають від початку й до кінця.
Звісно, є й експериментальні романи, як-от «Гра в класики» Хуліо Кортасара чи «Хозарський словник» Милорада Павича, які можна читати більш довільно, проте загалом роман змушує, диктує читати себе підряд – лінійно. Подумайте про «Атлас хмар» Девіда Мітчела – там кілька історій, що ще й розірвані, але читати їх потрібно саме в тому порядку, в якому їх пропонують, бо інакше загальна історія не складеться. Тим часом, оповідання, навіть у збірці, такого диктату не знають й не накидають його.
Читання романів може бути виснажливим, хоч довгі романи читати не полишили – згадаймо про А. С. Баєтт чи Донну Тартт. А ще, навпаки, роман має здатність полонити нас і не відпускати, вимагати читати себе далі й далі – аж до фіналу. Після великого роману, особливо сильного й глибокого, часто хочеться відпочити та якийсь час не читати взагалі нічого або… трохи перемкнутися, читаючи малі оповідання. Це читанняне таке обов’язкове.
Те саме й з есеями: для повного занурення в тему шукаємо докладні монографії чи тематичні збірники наукових статей. Але якщо хочемо запірнути глибоко й інтенсивно, то варто знайти короткий ефектний есей, що зрозуміло й логічно окреслить проблематику. Утім, короткий есей може перерости в що більше й тривати цілу книгу: так, у Оксани Забужко є збірки блискучих есеїв, а є й книги-есеї, скажімо, «Як рубали вишневий сад» або «Найдовша подорож».
Одиничний есей часом стає поштовхом до написання більшої книги, потужнішого дослідження, так само, як з короткого оповідання може розвинутися надалі ціла серія оповідок (наприклад, «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері) або й повнокровний роман (як, подейкують, було із «Зачарованою горою» Томаса Манна). Адже персонажі можуть виявитися надто вдалими, а сюжет – надто цікавим, щоб залишити його й більше не повертатися.
В деяких випадках короткі оповідання стають ґрунтом, на якому виростає цілий новий жанр. Скажімо, так було з кіберпанком: спершу Вільям Ґібсон створив «Спалити Хром», потім протяжнішого «Джонні Мнемоніка», а далі увесь світ злих машин, могутніх кіборгес та слабких людей розпросторився в першу кіберпанк-трилогію – «Нейромант», «Відлік нуль», «Мона Ліза овердрайв».
*
Залишається хіба сказати, що короткі оповідання чи есеї хоча й існують осібно, проте тяжіють до об’єднання в збірки. На це суттєво впливає конфігурація літературного процесу. Так із появою друку поширилася періодика – стало можливим регулярно доносити тексти до читачів. Спершу, ще в XV-XVI ст., це були одиничні памфлети (фактично, публіцистичні есеї з актуальних питань). Їх друкували на окремих сторінках і поширювали, головно, в містах. Від XVII ст. в Європі з’являються газети, в яких короткі тексти друкують регулярно. А ХІХ ст. стає піком розквіту періодики, що пропонує оповідання з продовженням – звідси й увесь Шерлок Голмс, який продовжував розслідування з числа в число на сторінках The Strad Magazine.
Утім, так само з продовженням могли друкувати й більші романи – вже потім вони виходили цілісними книгами. Окремі оповідання також з’являлися збірками – об’єднаними концептуально або ні.
*
В українській літературі нового часу (про давню не будемо – коротку форму можна, за бажання, відшукати ще в літописах часів Русі, але це світ доволі інших уявлень, то хіба колись пізніше й з коментарем), отже, в нашій літературі після появи Сковороди й Котляревського, оповідання як жанр, природно, передує великій формі. Проте перший суто український автор оповідань Григорій Квітка-Основ’яненко, через брак національної періодики, змушений друкувати свої тексти в альманахах, окремі з яких сам же ініціював. Альманахи від журналів вирізнялися нерегулярністю й багатожанровістю.
Квітка підсумував появу своїх оповідань виданням збірки в 1834 році. На три роки раніше з’являються «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя – написані російською, проте на українському матеріалі. В 1857 році друковано «Народні оповідання» Марка Вовчка й аж тоді, в тому ж році, – перший український роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша.
Далі наша традиція знає доволі багато сильних авторів і авторок короткої прози. Серед них, якщо більш-менш хронологічно, Іван Франко, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Віктор Домонтович, Ірина Вільде, Юрій Косач. А в другій половині ХХ ст., звісно та найперше Григір Тютюнник, а ще Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Ніна Бічуя, а з 1990-х – вже згадана Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Тарас Прохасько та Сергій Жадан.
Ще від 20-х років минулого сторіччя української періодики більшало. Від 1950-х регулярно виходили журнали «Дніпро», «Вітчизна, «Жовтень», «Прапор», пізніше додався «Київ». В них активно друкували коротку прозу, хоча, звісно, в радянський час – лише «благонадійну», партійно санкціоновану. В 1990-ті з еміграції релокували «Сучасність», з’явилися «Світо-Вид», «Кур’єр Кривбасу», проте розквіт періодичних видань був надто коротким і до кінця сторіччя окремі оповідання на папері вже не друкував фактично ніхто.
*
Зараз фізичні літературні журнали й надалі відсутні, але есеїстику можна знайти на спеціалізованих ресурсах у мережі. Літературознавчі та інші есеї довгий час розміщував «ЛітАкцент», а тепер їх слід шукати на сайтах «Українського тижня», «LB», «NV», «Читомо», «Культ критики» та «Сенсор медіа». Резонансних ресурсів, які б регулярно розміщували короткі художні тексти поки немає.
Проте коротка проза з’являється в збірках – і то все активніше. Упродовж крайнього десятка років, доволі помітними виданнями цього формату стали «Дім у Бейтінґ Голлов» Василя Махна, «Щасливі голі люди» Катерини Бабкіної, «Нічні купання в серпні» Сергія Осоки, «Земля загублених» Катерини Калитко, «Люди на каві» Мар’яни Савки, «Арабески» Сергія Жадана, «Перший кий Будича» Анатолія Дністрового, «Мої жінки» Юлії Ілюхи, «З нами житиме еласмотерій» Романа Голубовського та ін. Дві добірки української короткої прози видав журнал «Vogue».
Позицію поміж документальною прозою, есеєм та художнім текстом посідають збірки комбатантської та ветеранської прози – «Точка нуль» Артема Чеха, «З любов’ю – тато» Валерія Пузіка, «Хороші передчуття» Богдана Коломійчука, «Усе на три літери» Дмитра Крапивенка, «Не народжені для війни» Артема Чапая, «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня.
Цей правдивий ренесанс короткої прози частково відбувається через фрагментацію дійсності, яка корениться й у кліповій природі нашого часу, й у розтрощеності досвідів періоду війни. Інерція суто ринкових механізмів, які вимагають більших, цілісних текстів потроху буде подолана, адже коротка проза значно більш мобільна та вільніша, проте її концентрованість має неабияку силу.
В цьому сенсі постання конкурсу короткої художньої прози «Григір» від агенції «Терени» дасть суттєвий поштовх дальшому розвитку українського оповідання й урівняє шанси збірок малих текстів бути поміченими поруч великих романів та фентезійних епопей.
Читайте такожТамара Гундорова: «Американські студенти у захваті від Хвильового та Яновського»
Матеріал підготовлено у співпраці з культурною агенцією «Терени» в межах проєкту літературної премії короткої прози «Григір». Премія «Григір» — щорічна премія за найкращу збірку української короткої художньої прози, започаткована у 2026 році культурною агенцією «Терени». Премія покликана відзначати найкращі книжки короткої художньої прози, написані українською мовою, підсвічувати яскраві голоси в цьому жанрі, сприяти перекладу й міжнародній промоції сучасної української короткої прози.