У червні рішенням Міністерства культури України вас призначено керівником хору імені Верьовки. Досить нестандартний поворот подій, особливо, на тлі критичного становища колективу, з одного боку, й неймовірного успіху хору «Гомін» — з іншого. Чому ви погодились?
Певною мірою, я йшов до такого рішення все життя, просто не орієнтувався на конкретний колектив. Пам’ятаю, в роки навчання у консерваторії абсолютно всі мої однокурсники мріяли працювати в тому чи іншому національному колективі, зокрема потрапити в «Думку» до Євгена Савчука. Це було дуже престижно.
Рішення щодо хору Верьовки я ухвалював довго. З одного боку, є дуже непростий історичний контекст навколо колективу, який потребує дослідження, осмислення і пошуку нових підходів у роботі. З іншого — хор має свій бренд, добре впізнаваний в Україні і світі, тут працюють професіонали, хор не потрібно «розкручувати» з нуля, достатньо лише знайти правильний підхід і використовувати впізнаваність хору для просування важливих ідей і проєктів.
Звісно, основою репертуару хору завжди була і надалі буде українська народна пісня. Питання в тому, у яких форматах можна працювати з фольклором. От, скажімо, у серпні ми виступили на “Національній легенді” із фрагментом з фолькопери Євгена Станковича “Цвіт папороті”, написаної спеціально для хору Верьовки у 1978-му. Готуючись до виступу, ми також випустили просвітницький ролик про цю оперу в історії нашого хору (це дуже важливо для нас — супроводжувати проєкти хору просвітницьким контентом, який пояснює важливість цих проєктів для нас самих і для суспільства). Звернення до жанру фолькопери — один зі способів масштабувати роботу з фольклором на базі хору. Мене дуже цікавить цей формат. Щиро, нині я відчуваю особисту відповідальність за те, аби українські композитори якомога більше працювали з фольклором у різних напрямах.
Фольк-опера — це чи не найадекватніший жанровий пріоритет в аспекті специфіки хору Верьовки, де академічні й народні голоси поєднуються. А все ж таки, в якій точці координат, на вашу думку, перебуває цей хор, по відношенню до традиційної народної пісні?
Хор Верьовки — це сценічний колектив, а не реконструкторський гурт. Звісно, той формат, у якому хор працює з фольклором, відрізняється від того, як живе народна пісня у традиційному середовищі. Ми це усвідомлюємо — і, власне, тому й прагнемо нині шукати нові формати для роботи з фольклором, щоб не відбувалося цієї підміни понять, у якій зазвичай звинувачують народні хори.
З іншого боку, ми прагнемо рухатися також і в бік суто традиційного виконання української народної пісні. Нещодавно до нашої команди приєдналися Сусанна Карпенко та Ілля Фетисов — провідні українські фольклористи, дослідники й виконавці традиційної музики, співкерівники ансамблю автентичного співу «Божичі». Ми маємо багато ідей, обдумуємо нові проєкти і проанонсуємо їх, щойно буде можливість.
Перш ніж дискутувати щодо стилістики народно-сценічного співу, манери виконання, нам важливо дослідити історію хору, контекст представлення фольклору у його різні періоди. Так, це складна історія, але ми не боїмося її, не відкидаємо, а приймаємо і робимо висновки.
Наприклад, ми започаткували серію просвітницьких відео про історію хору по десятиліттях. Вже вийшов перший випуск — про першу декаду хору, 1943-1953, сталінський період. Ми відкриваємо архіви і бачимо, що майже кожен концерт хору починався з пісень на кшталт “Ой Сталіне, Сталіночку”. Це український фольклор? Ні. Але з іншого боку, той самий Григорій Гурійович [Верьовка] їздив по селах, прослуховував народних виконавиць і виконавців, записував з голосу народні пісні. Так, цей хор постав у період, коли українська культура була цензурована, поставлена в суворі рамки — звісно, це відобразилося на діяльності хору. Але разом із тим у цьому хорі були люди, які дбали про збереження і представлення української пісні принаймні у тому форматі, який дозволяла система. Треба віддати їм належне й усвідомлено говорити про історію хору.
Скільки зараз людей в колективі, маю на увазі його творчий склад?
Від початку повномасштабної війни питання кадрів дуже болісне по всій країні, і в хорі Верьовки зокрема. Зараз у нас в штаті є 61 людина в хорі, 31 в балеті і 27 в оркестрі.
Понад 100 людей. Знову ж таки, всі ми розуміємо, що в народній традиції немає таких мас, тут є лише малі склади і камерні форми.
Так.
Отже, наскільки цей величезний синтезований організм може бути гнучким?
Може. І навіть дуже. Знову ж таки, ми будемо шукати різні формати.
Я так розумію, вже є якісь замовлення?
Наразі ми вже мали розмови з Олександром Родіним, Іваном Небесним, Богданою Фроляк. Будемо й надалі працювати над створенням нових аранжувань.
Ті популярні народні пісні, які багато років є в репертуарі хору, – вони залишаться?
Звичайно. Але в будь-якому разі ми будемо оновлювати спосіб подачі — як на рівні манери виконання (один із варіантів — наближення до традиційного співу), так і на рівні формату виступу загалом (скажімо, інтегруючи окремі пісні в масштабне дійство).
На День незалежності України, за півтора місяці вашої каденції, хор Верьовки виступив у нових сценічних костюмах. Очевидно, це було одним із першочергових завдань?
Так, я наголошував на цьому одразу після мого призначення. Потреба в новому сценічному вбранні була нагальною. Я вважаю великим успіхом, що нам вдалося закупити нові костюми для хору за дуже короткий проміжок часу.
Візуальний образ хору повинен відповідати репертуару. Оптимальний варіант, над яким будемо працювати — мати окреме сценічне вбрання на кожну нову концертну програму. Тож ті костюми, які ви вже встигли побачити — це не остаточний візуальний образ хору на кілька десятиліть, ні. Костюми будуть оновлюватися, ми працюємо над створенням нових сценічних образів.
Нам важливо виходити на візуальний ринок, співпрацювати з українськими дизайнерами й етнобрендами. І цінно, що бренди й самі зацікавлені у співпраці з хором.
Як щодо адміністративної складової — її піддаєте реформації?
Звичайно. Крім того, я радий, що разом зі мною до хору приєднались чудові професіонали своєї справи: управлінець і культурний менеджер Сергій Дорофеєв, музикознавиця і наша комунікаційниця Таня Новицька. Це надійна команда, я можу на них покластися.
На 3 жовтня анонсовано виконання Третьої літургії для хору Кирила Стеценка, ваш перший проєкт як художнього керівника. Дуже цікаво, що хор Верьовки наближається також до духовної традиції. Поза тим, це й така собі репліка щодо історії автокефалії української церкви?
Хор Верьовки виконував духовну музику і раніше, але до цієї Літургії звертається вперше. Цей твір дійсно дуже важливий для історії української музики і культури загалом. Стеценко написав Третю Літургію у 1921 році, у розпал боротьби за автокефалію української православної церкви. Незадовго до того Леонтович написав першу Літургію українською мовою — великий здобуток у боротьбі за незалежність української Церкви. А Стеценко і сам мав духовний сан, навіть був протоієреєм УАПЦ. Він активно працював над перекладом церковнослов’янських духовних текстів українською. Минуло 100 років, а боротьба за духовну незалежність продовжується. Тому рішення звернутися до цієї Літургії мені видається дуже актуальним.
Ще один важливий момент — Літургія написана для хору й народного співу. Фактично, Стеценко писав її для церковних півчих і вірян, які тепер могли й самі брати активну участь у Богослужінні. У партитурі переплетені академічні й народні голоси. Є окремі частини у виконанні суто академічного хору й окремі — для народного ансамблю. А є номери, де обидві манери зливаються. Для хору Верьовки, що десятиліттями поєднує академічні й народні голоси, поява такого твору у репертуарі цілком природна.
Готуючись до виконання Літургії, ми послідовно випускаємо також і серію просвітницьких роликів у наших соцмережах — про саму Літургію, про життя і творчість Стеценка, про контекст боротьби за автокефалію. Я читаю зараз спогади, щоденники людей, що оточували Стеценка — ці тексти мене зачаровують. Дуже приємно бачити митців, якими захоплюєшся, як живих людей — які жартують, підтримують одне одного. От наприклад, коли Стеценко служив десь на віддаленій від Києва парафії і довгий час не писав музику, Кошиць, з яким вони дружили, пише йому дуже теплого листа — з такою доброю дружньою іронією і любов’ю. І коли ти читаєш, як Кошиць дорікає Стеценкові, що той довго не виходить з ним на зв’язок, і звертається до нього “Свиното ти преподобна!” — тобі ці люди стають наче ріднішими, ближчими, і музика їхня для тебе вже звучить інакше.
Як ви ставитеся до супроводу хором Верьовки державних заходів?
Спокійно ставлюся. Я розумію, що ми як національний колектив, який отримує фінансування від держави, зобов’язані це робити, і не бачу в цьому проблеми.
Сподіваюсь, хоч 95-го кварталу не буде…
Про такі пропозиції наразі не йдеться.
Щодо «культу» Анатолія Авдієвського (керівник хору Верьовки у 1966-2016 роках. – Ред.). Бачу, його колишній кабінет ви дуже змінили, осучаснили.
Я дуже ціную те, що зробив Анатолій Тимофійович і вірю, що він і надалі тут присутній. А щодо змін у кабінеті — це абсолютно не про знецінення когось чи чогось, просто це мій робочий простір, в якому мені має бути комфортно. Ми також забрали штучні квіти, які були біля погруддя Верьовки — адже ми не на Байковому кладовищі, люди тут працюють і мають творити нову українську культуру.
Зараз ми активно працюємо над реформуваннями приміщення на п’ятому поверсі — хочемо зробити там студію, з кількома мікрофонами, світлом, необхідною апаратурою для відеозйомок, аби записувати там подкасти, інтерв’ю й лекції. Водночас працюємо над тим, аби сформувати чіткий план комунікації, підібрати запрошених експертів, з якими й будемо працювати над просвітницьким контентом.
Мабуть, плануєте виконати «Цвіт папороті» Станковича?
Так, але має пройти трохи часу. Хочу зустрітися з Євгеном Федоровичем. Опера тривалий час була заборонена, виконували лише окремі фрагменти. У 2011 році було перше концертне виконання у повному обсязі — тоді співав хор Верьовки, диригував Володимир Сіренко. У 2017 році опера вперше була поставлена на сцені — у Львівському оперному театрі, режисером був Василь Вовкун. Тут хор Верьовки вже не був залучений.
У Василя Володимировича по-іншому вибудувана структура вистави, ніж це є в оригіналі. Мені було би цікаво поговорити з Євгеном Федоровичем саме про ту оригінальну версію. Ми мусимо до цього повернутися.
Читайте також«Горіла хата» хору Верьовки: відлуння сталінської епохи
