Деколонізація української літератури чомусь закінчується там, де починається паспортний контроль. Ми повертаємо до канону заборонених авторів, переглядаємо імперські наративи, говоримо про цензуру й колоніальне насильство — і водночас далі користуємося словником, який ділить нашу культуру навпіл. Одну літературу ми називаємо просто українською. Іншій щоразу перевіряємо прописку.
Категорія «діаспорна література» живе не лише в університетських програмах, де курси з такою назвою досі буденність. Вона розлита по всьому культурному словнику: в історіях літератури з окремим розділом для «діаспори», у критиці, яка представляє автора спершу адресою і лише потім поетикою, у книгарнях, антологіях і преміях, у шанобливій формулі про тих, хто «зберігав українське слово на чужині». Формула звучить як подяка, а працює як межа: зберігав — отже, збоку.
Особливо виразно я відчув цю суперечність під час виступу Анни Малігон та Ірини Вікирчак у Мічиганському університеті. Один зі студентів запитав поеток про діаспорну літературу. Обидві на той час мешкали поза Україною, хоча їхні життєві траєкторії та обставини виїзду були різними. Наскільки пам’ятаю, Ірина Вікирчак відповіла, що не вважає себе діаспорною авторкою: не тому, що заперечує власний досвід життя за кордоном, а тому, що сама ця категорія вже не описує способу її присутності в українській культурі.
Коротка відповідь оголила головне питання: хто і з якого уявного центру називає письменника «діаспорним»? Автор може видаватися в Україні, працювати з українськими редакторами, читачами та інституціями, брати участь у тій самій літературній розмові — але закордонна адреса раптом робить його представником іншої літератури.
До цієї теми мене повернула колонка Оксани Щур «Кінець ‘діаспорної’ літератури?» та репліка Оксани Луцишиної про те, що «діаспорна література» походить із тієї самої радянської кухні, що й «український буржуазний націоналізм». Саме слово «діаспора», звісно, не радянський винахід. Але спосіб, у який ми одну літературу називаємо просто українською, а іншу виділяємо як «діаспорну», великою мірою успадковує радянську географію культурної легітимності.
Радянська система жорстко контролювала українську літературу в самій УРСР через цензуру, офіційні інституції й репресивний апарат. Саме тому українська література, витворена поза межами цього контролю, становила для неї особливу загрозу: такі тексти не можна було ані цензурувати на етапі створення, ані підпорядкувати офіційним інституціям, ані вписати в санкціонований канон. Це була не просто віддалена, а політично підозріла література: емігрантська, антирадянська, «буржуазно-націоналістична».
Після 1991 року окрема рубрика «література діаспори» виконала важливу відновлювальну роботу: повернула заборонений корпус до видимості. Але тимчасова полиця для повернення непомітно стала постійним кордоном. Ми повернули тексти, не змінивши до кінця систему класифікації, яка колись їх вилучила. Саме тому ця класифікація не нейтральна. Проблема не в тому, що цих авторів зовсім не читають: Іван Багряний входить до обов’язкового текстуального вивчення, а твори Василя Барки — до рекомендованого самостійного читання. Показово, однак, як саме шкільні програми розміщують Багряного. Програма рівня стандарту подає «Тигроловів» у розділі «Під чужим небом. Література письменників-емігрантів», тоді як профільна інтегрує роман у ширшу історію українського модернізму. Ця різниця принципова: еміграція може бути одним із історичних контекстів творчості, а може перетворюватися на головну рубрику, яка наперед визначає місце автора в літературі.
Те саме стосується університетських програм. Окремий курс про «діаспору» цілком виправданий, але він не повинен бути єдиним місцем, де студент зустрічає Емму Андієвську чи Юрія Тарнавського. Їх слід читати також у курсах українського модернізму, авангарду чи поезії ХХ століття.
Звісно, як історичні й соціологічні терміни ці поняття можуть бути цілком точними — коли йдеться про конкретні хвилі еміграції, табори переміщених осіб, МУР, Нью-Йоркську групу, журнали, видавництва, архіви та мережі взаємодопомоги. «Еміграційна література» може влучно називати досвід виїзду, вигнання чи неможливості повернення. «Емігрантська література» має сенс у контексті країни прибуття, коли досліджують входження автора в американське, канадське чи німецьке суспільство. Але жодна з цих категорій не повинна ставати літературним громадянством і визначати міру належності автора до української культури.
Якщо ж вирішальним критерієм стає проживання поза територією сучасної України, то де саме проходить межа? Ольга Кобилянська жила в Чернівцях під владою різних держав — чи була вона діаспорною письменницею? Агатангел Кримський значну частину життя навчався і працював у Москві, де писав українською, — які саме його тексти слід назвати діаспорними? А що робити з українськими авторами, богословами, композиторами та інтелектуалами XVII–XVIII століть, які вчилися, писали й працювали у Вільні, Варшаві, Римі, Москві чи Петербурзі?
Ці питання здаються абсурдними лише тому, що ми непомітно приймаємо територію УРСР за природний контур української культури. Але українська культура ніколи не збігалася з кордонами однієї держави. Її творили в різних імперіях і країнах, українською та іншими мовами, у багатомовних і транснаціональних середовищах. Замінити радянський кордон сучасним державним і далі вимірювати ним культурну належність означає не подолати імперську мапу, а лише перемалювати її.
Ніщо не оголює абсурдність ототожнення культури з державною юрисдикцією так виразно, як окупація. Росія поводиться так, ніби військовий контроль над територією дає їй право переписати її культурну належність: вилучати українські книжки, замінювати підручники, переслідувати українське слово. Але українська література не «виїхала» з Криму чи Маріуполя разом із державним контролем. Якщо належність не зникає під окупацією, чому вона має слабшати від адреси в Мюнхені чи Нью-Йорку? Українську літературу творять в окопах, за кордоном — незалежно від того, чи був виїзд вимушеним, чи добровільним — і пошепки під окупацією. Це одна література, а не три.
Корисну рамку для цієї розмови пропонує літературознавиця Малка Сімкович у книжці Letters from Home: The Creation of Diaspora in Jewish Antiquity (2024). Вона показує, що діаспора не була просто нейтральною назвою життя поза певною територією. Єврейські автори Юдеї та Єгипту конструювали й оскаржували це поняття в текстах, вибудовуючи межі спільноти та сперечаючись про центр, авторитет і належність. Географічна відстань у такий спосіб перетворювалася на культурну ієрархію. «Діаспора» не лише описує межу — вона здатна її створювати.
Найвиразніше це видно на прикладі Андієвської, Тарнавського та інших авторів Нью-Йоркської групи. Їх потрібно читати в історії повоєнної еміграції — але не варто перетворювати еміграційну ситуацію на естетичний діагноз. Мюнхенська адреса не робить Андієвську периферійною письменницею, а життя Тарнавського у США не перетворює його на закордонний додаток до українського модернізму.
Після смерті Юрія Тарнавського я написав, що він «перетворив вигнання на простір свободи», і згадав розрив між «діаспорною» та «домашньою» літературами. Тепер я думаю, що самі лапки вже вказували на проблему. Розрив справді існував: його створили війна, вигнання, кордони, цензура, залізна завіса та окремі видавничі інфраструктури. Але чи повинні ми перетворювати наслідок імперського насильства на вічну класифікацію?
Тарнавський не просто зберіг українську мову поза Україною. Він змінював її, випробовував її межі, вводив її у діалог із Бекетом, Кафкою, Кортасаром і світовим авангардом. Його відстань від України була не відсутністю, а іншою формою присутності. Назвати його «діаспорним» можна як біографічне уточнення. Але цього категорично замало, щоб визначити його місце в українській літературі.
Деколонізувати поняття діаспори не означає заборонити слово. Воно потрібне як історичний і соціологічний термін, а для багатьох спільнот лишається важливою формою самоідентифікації. Але варто позбавити його функції літературного прикордонника. Можемо говорити точніше: про літературу вигнання і міграції, про транснаціональні українські літературні мережі, про модернізм поза радянським контролем. Такі означення описують історичні умови, не перетворюючи їх на ступінь українськості.
Деколонізація полягає не лише в тому, щоб додати вилучені імена до старого канону. Вона вимагає змінити сам словник, яким канон був поділений. Ми вже повернули багатьох письменників із заборонених фондів. Час визнати, що вони не потребують вічного повернення «з діаспори», бо ніколи не виходили з української культури. Їх звідти викреслювала імперія. А ми досі читаємо за накресленою нею мапою.