Події фільму розгортаються в Колорадо через кілька років після того, як вірусна пандемія знищила цивілізацію. На закинутому аеродромі біля гори Ері живуть Хіґ (Джейкоб Елорді) та Бенглі (Джош Бролін). Їхнє життя – це типове освоєння в постапокаліптичному просторі: кулеметні вежи, тепличне фермерство, багато DIY. А ще – постійне перебування напоготові, адже навколо бродять напівздичавілі банди мародерів. Єдине що відрізняє життя Хіґа та Бенглі від решти виживальників в інших постапокаліптичних світах – у них є малогабаритний літак “Сесна”; тож Хіґ літає за запасами в напівзруйнований Денвер і веде повітряну розвідку.
Час від часу Хіґ ловить чийсь голос по рації з курорту Гранд-Джанкшн, однак потрапити туди на невеликому літачку майже неможливо. Та після чергового конфлікту з Бенглі Хіґ все ж відправляється в мандрівку до далекого гірського курорту. Дорогою він зустрічає дівчину Сіму (Маргарет Кволлі) та її батька Батю (Гай Пірс). Подорож до Гранд-Джанкшн супроводжують смертельно небезпечні пригоди, але все завершується поверненням до Ері, де Хіґ та Сіма вирішують створити родину.
Рідлі Скотт вміє знаходити несподіване прочитання сценарію чи літературної основи: “Чужий” першопочатково мав бути космооперою в дусі “Зоряних воєн,” і саме режисура Скотта перетворила його на клаустрафобний техногорор; складну філософську фантастику Філіпа Діка “Чи сняться андроїдам електровівці?” він майстерно еретворив на новаторський кіберпанк “Той, що біжить по лезу”. З книгою Геллера Скотт проробляє той самий трюк, доповнюючи постапокаліптику вайбами неовестерну. Так досить банальна історія про побудову нового життя на руїнах старого світу стає розповіддю про друге підкорення американського фронтиру. Йому допомагає оператор Ерік Мессершмідт (“Манк”, “Кілер”, “Мисливці за розумом”) – він задає “Сузір’ю великого пса” усі важливі для вестерну візуальні параметри, не забуваючи, що знімає постапокаліптичне кіно про 2035-й.
Отже, у фільмі дуже багато традиційних американських гірських пейзажів (складно повірити, що насправді на екрані вершин Альп, а не Кордильєрів), а побут героїв великою мірою нагадує життя перших підкорювачів Дикого Заходу – лише літак та автомати М4 нагадують про те, що в кадрі майбутнє. Але найбільший сильною візуальною складовою фільму залишається його колористика: похмурі сіро-зелені тони побуту втраченої цивілізації у поєднанні з буянням природних фарб.
Сюжет “Сузір’я великого пса” достатньо хаотичний. В основу фільму Скотт закладає бумерську ідею про те, що краще синиця в руках, ніж журавель в небі і не треба шукати щастя десь за горами, коли воно ось тут під боком. Однак рух цієї ідеї фільмом не виглядає переконливо. Третину стрічки Хіґ не може забути минуле життя, наступну третину намагається збудувати зв’язок з Сімою (хоча іскра між героями загоряється з перших хвилин зустрічі), останню третину взагалі робить зайві дії, що порушують цілісність сюжету.
Роздратування може викликати й те, що Скотт знімає постапокаліптику в спокійній манері медитативного вестерна: глядачі, призвичаєні до динамічних серіалів про постапокаліпсис (як-то “Останній з нас” чи “Фоллаут”), заснованих на культових відеоіграх, раптом отримують повільну оповідь, де навіть екшн-сцени з ордами мародерів виглядають достатньо спокійно. Водночас у фільмі немає ані філософського глибокодумства, ані відчуття тривоги і безвиході, яке пропонує популярна екранізація іншого постапокаліптичного неовестерна – роману “Дорога” Кормака Маккарті.
“Сузір’я великого пса” – це фільм, що має вайб старомодної драми епохи рейганоміки, де чесні та сміливі люди долають складні життєві обставини, зберігаючи вірність консервативним цінностям: дух побратимства, родинні зв’язки, відчуття плеча в громаді. Кажуть, що не має серця той, хто не був революціонером в молодості, а глузду – той, хто не став консерватором у старості. З кінця 1970-х і до початку 2000-х Рідлі Скотт зняв багато революційного та новаторського кіно: окрім уже згаданих “Чужий” та “Той, що біжить по лезу” можна згадати профеміністські маніфести “Тельма та Луїза” і “Солдат Джейн”, перевідкриття пеплуму “Гладіатор”, еталон воєнної драми “Падіння чорного яструба”. Однак з другої половини 2000-х і до сьогодні Скотт знімає все більш консервативне та старомодне кіно, де неопеплум козиряє хіба масштабною графікою, як у сиквелі “Гладіатор-2”, а новий постапокаліптичний неовестерн не здатний на більше, ніж промовляти прописні істини в мелодраматичному тоні.
