“Ретроспектива Буковського”
Окрему секцію 17-го ОМКФ присвячено ретроспективі фільмів гіганта української документалістики Сергія Буковського. Буковський – представник школи критичної документалістики, яка виникає в українському кіно в роки Перебудови. Молоді документалісти Ілля Гольдштейн, Георгій Шкляревський та Сергій Буковський відмовились від пропагандистської оптики радянської документалістики та почали створювати гостросоціальне, але водночас поетичне документальне кіно. Після здобуття Україною Незалежності, український кінематограф занепав. Водночас Сергій Буковський лишався чи не єдиним документалістом, який продовжував на регулярній основі знімати кіно усі три наступні десятиліття.
Вся творчість Буковського дотична до теми пам’яті. У ретроспективі ОМКФ покажуть його дебютну роботу “Завтра свято” (1987), присвячену будням працівниць птахоферми напередодні свята Першого травня. У 1980-х цей фільм виглядав як політична сатира, однак сьогодні він скоріше є зліпком епохи останніх років СРСР.
Також у програмі є роботи, які говорять про травматичне минуле ХХ століття, зокрема “Живі” (2008) – історія, присвячена темі Голодомору, де провідником стають тексти британського журналіста Гаррета Джонса, ледь не єдиного західного медійника, який у 1930-ті відкритого говорив про геноцид українського народу. Інша рання робота Буковського “Сон” (1989)–- фільм про Дніпро та зміни, які відбулися через будівництво каскаду гідроелектростанцій. В цьому фільмі режисер торкається Голодомору – попри те, що радянський режим табуював цю тему.
Також у програмі є робота Буковського, де співпродюсером став Стівен Спілберг: “Назви своє ім’я” (2006). Цей фільм присвячений українській родині Максимів, яка в роки Другої світової врятувала від нацистів єврейську родину і згодом отримала звання Праведників народів світу. Завершувати ретроспективу буде наразі остання робота майстра: “Іван і Марта” (2023). Це історія подружжя українського дисидента Івана Дзюби та його дружини Марти. Фільм, який стає ще одним важливим фіксатором пам’яті – адже Іван Дзюба помер незадовго після закінчення знімань фільму. Стрічка не лише пропонує спогади про дисидентство, але й оповідає дуже теплу історію про те, як можна пронести ніжність та кохання через роки.
“Королівство Картлі” (реж Тамар Каландадзе)
Інша спецпрограма цьогорічного ОМКФ – це “Фокус Грузія”. Кінематограф цієї близької для українців кавказької республіки досі залишається в насterra incognita.
“Королівство Картлі” – це історія грузинського санаторія, названого на честь стародавньої грузинської держави. В часи війни в Абхазії на початку 1990-х, “Картлі” став прихистком для біженців. Однак, минуло 30 років, і тепер він став домом для тих, хто колись втікав від війни.
Режисерка Тамара Каландадзе спільно зі французьким колегою Жульєном Пебрелем створюють широке полотно з VHS-архівів, спостережної документалістики та історій мешканців “королівства”, щоб зрозуміти, як це: втрати і віднайти наново дім.
Читайте такожМинула декада грузинського кіно: проєвропейський вибір
“Молочні зуби” (реж Міхай Мінан)
Румунське кіно останні роки все частіше потрапляє в український (хай обмежений) прокат і в програми українських кінофестивалів. Прем’єри Крістіана Мунджіу на Миколайчук OPEN, Богдана Марешану на “Кіно Сусідів”, Крістіана Ференц-Флатца на “Молодості”, прокатні покази Раду Жуде – все це через близькість румунського та українського контекстів, яка робить румунські фільми цікавими нашим глядачам.
Робота Міхая Мінана – це історія про режим Ніколає Чаушеску, який став бездонним джерелом для рефлексій румунських інтелектуалів. “Молочні зуби” – це суміш політичного трилера та притчі в дусі магічного реалізму, яка розповідає про дівчинку, що стає свідком зникнення сестри в останні дні диктатури Чаушеску. Мінан пропонує цікаву оптику пам’ятання про досвід авторитарного режиму, де фільм не стає черговим “амаркордом”, показуючи босоноге дитинство на тлі епохи історичного зламу, а радше оперує контекстом вибіркової дитячої пам’яті, де реальне та фантазійне з’єднане в одне ціле.
“Світлини з війни” (реж Іванка-Катерина Яковина)
Дебютна робота Іванки-Катерини Яковини пропонує помислити, чому ми маємо саме таку пам’ять, яку маємо. Фільм базується на шести світлинах, зроблених українськими та західними фоторепортерами в умовах повномасштабного вторгнення. Кожна з них – унікальна історія, і режисерка пов’язує їх в цілісний наратив повномасштабної війни.
Не можна сказати, що цей підхід є революційним: навіть в українській документалістиці маємо чимало варіантів осмислення пам’яті через її фотофіксацію. Однак фільм “Світлини з війни” цінний тим, що бере за основу точку зору воєнних кореспондентів, які мають особливий погляд на події війни. Саме тому він розповідає про те, яким чином ми закарбовуємо пам’ять про цю війну.
“Машина часу Майдан” (реж Володимир Тихий та Роман Любий)
Об’єднання “Вавилон-13” пропонує унікальний підхід до теми пам’яті. Під час бою на нинішньому фронті, молодий солдат потрапляє в круговерть часу і опиняється у подіях Революції Гідності у 2013 році. Він шукає молодого поета Максима “Далі” Кривцова, а знаходить певні моральні висновки.
Володимир Тихий та Роман Любий, використовуючи старий трюк з поверненням в минуле, пропонують оригінальну оптику, коли пам’ять про минуле стає знанням про майбутнє. Водячи героя документальними кадрами, режисери переосмислюють і саму діяльність групи “Вавилон-13”, яка постала саме під час вуличних бої Революції гідності. І водночас показують, що хід речей не можливо змінити, а прийняття свободи – це велика відповідальність та жертовність.
***
Цьогорічна програма ОМКФ великою мірою зосереджена на документалістиці. Водночас, вона достатньо насичена новими картинами, щоб скласти не один тематичний гайд – беручи, наприклад, тему жінок на війни чи втрати дому: суворі умови воєнної реальності змушусили колись пафосну кіноподію змістити акценти та адаптувати формат до сьогоднішніх викликів.
Читайте такожЯк культуру пам’яті бачать військові і цивільні та яка тут роль держави і громади