"Назви своє ім'я"
реж. Сергій Буковський
Україна-США, 2006
Сергію Буковському вдалося розповісти про трагедію Бабиного Яру без спрощень і прямолінійних прийомів, вишуканою візуальною мовою. В основу фільму лягли відеосвідчення тих, хто пережив Голокост. Над записами працювали волонтери фонду "Шоа", заснованого Спілбергом (Стівен Спілберг став виконавчим продюсером цієї документальної стрічки – його обидва дідусі емігрували до США з України). Волонтери знайшли тоді ще живих очевидців подій. Буковський комбінує монологи тих, хто вижив, і сучасних українців, безсюжетну пейзажну та інтер’єрну зйомку, хронікальні кадри. В підсумку постає поетичне, щемливе і по-своєму світле кінополотно.
На сьогодні фільм "Назви своє ім'я" лишається найбільш естетично довершеним національним фільмом на тему Голокосту в Україні.
"Плем'я"
реж. Мирослав Слабошпицький
Україна-Нідерланди, 2014
Головний герой – юнак, що потрапляє до інтернату для глухих. Серед вихованців панують кримінальні порядки, але новачок швидко відвойовує місце в банді. Та через почуття до дівчини, яку її ж одноліткі продають як проститутку водіям вантажівок, хлопець прирікає себе на статус ізгоя в цьому племені здичавілих дітей. Жодних діалогів чи титрів: є тільки жести, тільки дія; найбільш шокуючі сцени розгортаються у повній мовчанці. Слабошпицький створив правдиву пластичну кінопоему, і саме тому ця історія про болісну ініціацію в доросле життя є універсальною. Окрім того, «Племʼя» стало першим у світі повнометражним фільмом, знятим жестовою мовою. А для нашого кіно ця картина – стартова точка української «нової хвилі».
Нагороди: три призи на «Тижні критики» Каннського фестивалю, "Відкриття року" Європейської кіноакадемії – загалом понад 50 відзнак по всьому світові.
«Припутні»
реж. Аркадій Непиталюк
Україна, 2017
Припутні – назва села на Чернігівщині. Туди в гості до авторитарної і хазяйновитої баби Зіни їдуть галаслива торговка Людка з дочкою Світланою. Там-таки по сусідству живе старий Станіславович з безталанним і озлобленим сином Славіком. Людку й Свєтку везе таксист Юрко, закоханий без взаємності у вчительку Христю.
Режисер далекий від замилування нашим рідним селом; відає, скільки там бідності, недовіри, страхів і потамованої люті. Але там, де міг би з легкістю постати якщо не горор, то добрячий трилер, Непиталюк видобуває дуже дотепну, хоча й дуже чорну комедію. Операторська робота, чудовий акторський ансамбль, перчені діалоги, соковитий суржик, яскраві характери – всі компоненти на місці.
"Атлантида"
реж. Валентин Васянович
Україна, 2019
Події цієї антиутопії розгортаються 2025-го, через рік після завершення війни – тоді, в 2019 році, це ще здавалося можливим. Оповідь структурована як ланцюжок епізодів перед статичною камерою. Діалогів обмаль. Усі виконавці головних ролей пройшли війну.
Сергій (Андрій Римарук) та Іван (Василь Антоняк) – колишні бойові побратими. Після війни працюють на металургічному комбінаті на Донбасі. Однак мирне життя не приносить щастя: весь регіон перетворився на пустелю, ґрунти отруєні через закинуті шахти. Іван, змучений тяжким ПТСР і депресією, накладає на себе руки. Сергій після закриття заводу спочатку розвозить питну воду, а потім приєднується до "Чорного тюльпана" – волонтерської організації, що займається ексгумацією тіл військових. Тут він знайомиться із парамедикинею Катею (Людмила Білека). Між ними зароджуються почуття – всупереч усім жахам повоєнної реальності. Стримана мінімалістична режисура якнайкраще відповідає сюжетові. У фіналі Васянович занурює Сергія та Катю в помаранчево-синю тепловізорну зйомку. Є тепло, є життя, є надія.
Нагороди: "Атлантида" стала першою українською картиною, відзначеною призом на Венеціанському фестивалі (Гран-прі у конкурсі "Горизонти").
"Земля блакитна, ніби апельсин"
реж. Ірини Цілик
Україна-Литва, 2020
Повнометражний неігровий дебют Ірини Цілик – про життя багатодітної родини у Красногорівці, донбаському містечку, постійно обстрілюваному окупантами. Відрадою, розвагою і терапією для Ганни та її чотирьох дітей стає кіно. Старша дочка Мира готується до вступу на операторський фах в Університет культури, а паралельно робить фільм про життя своєї сім'ї. До зйомок залучає родичів, друзів і українських військових. Завдяки майстерному монтажу, атмосферним, колористично насиченим зйомкам (оператор В’ячеслав Цвєтков) і точності погляду Цілик створює ніжний і глибокий груповий портрет сім'ї, яка зберегла любов до мистецтва й до життя в нелюдських умовах.
Нагороди: "Земля блакитна, ніби апельсин" отримала на "Санденсі" приз за найкращу режисуру – Ірина Цілик стала першою українською авторкою з нагородою цього фестивалю.
"Погані дороги"
реж. Наталія Ворожбит
Україна, 2020
Наталія Ворожбит починала як сценаристка й драматургиня. Стала відома в кіноіндустрії як шоуранерка культового серіалу «Спіймати Кайдаша» (2020) "Погані дороги", зняті за її однойменною п'єсою, – режисерський дебют Ворожбит. Це кілька новел, об'єднаних темами війни та доріг, поганих не так через інфраструктурну якість, як через події, що на них відбуваються.
В першій новелі на блокпосту зупиняють пʼяного директора школи, упевненого, що військові ховають у себе одну із школярок. Безталанний педагог хоче її повернути до сім'ї. І сміх, і гріх. У другій частині бідові тінейджерки, лузгаючи насіння на автобусній зупинці, сперечаються про зв'язки з українськими військовими. По зимовому нічному шосе солдат і медсестра везуть у машині "двохсотого", який був для жінки, що божеволіє від горя, більше ніж командиром. Озвірілий бойовик затягує до підвалу українську журналістку з наміром зґвалтувати, але втрачає запал після її освідчення в коханні. Міська пані намагається компенсувати сільському подружжю селян вартість курки, яку вона збила машиною, але роздратовані селяни влаштовують їй жорстоке знущання. Виходить ціла колекція наших травм, жахів і комплексів останніх 12 років. Можна сказати, що "Погані дороги" – кіно про війну як найгіршу з доріг.
Нагороди: «Нагорода веронського кіноклубу» в секції "Тиждень критики" Венеціанського фестивалю.
«Зошит війни»
реж. Роман Любий
Україна, 2021
"Зошит війни" – це монтажна документалістика, складена зі зйомок наших військових на телефони й камери GoPro.
Любий вибудовує кілька сюжетних ліній: відбуття на фронт, бойові епізоди, трагікомічний окопний побут, краєвиди руйнувань, порятунок цивільних, обмін полоненими, прощання з загиблими. З аматорського, сирого матеріалу режисер створює образи величезної емоційної сили. "Зошит війни" – не про спостереження, не про відсторонення; ефект занурення тут максимальний. Режисерові вдалося з багатьох складових вималювати масштабну й хвилюючу фреску про світ війни.
“Стоп-Земля”
реж. Катерина Горностай
Україна, 2021
Для підготовки до фільму режисерка взяла інтерв'ю в більш ніж 200 українських підлітків і набрала повноцінний клас – 25 молодих людей. Непрофесійні акторки й актори грають, фактично, самих себе, і вони дуже природні. В центрі сюжету – Маша (Марія Федорченко), Яна (Яна Ісаєнко), Сеня (Арсеній Марков), друзі-нерозлийвода. Маша без взаємності закохана в Сашу (Олександр Іванов); в того – постійні конфлікти з матір’ю-одиначкою. А втім, у всіх тут свої біди й свої причини для радості. Горностай не ідеалізує цих дітей. І не спекулює їхніми проблемами. Просто дивиться на них як на рівних. І саме тому створює переконливий портрет покоління.
Нагороди: Гран-прі “Кришталевий ведмідь” у конкурсі Generation 14plus на Берлінському кінофестивалі.
"20 днів у Маріуполі"
реж. Мстислав Чернов
Україна-США, 2023
Для відомого українського фоторепортера Мстислава Чернова цей фільм є режисерським дебютом. Ключове питання, яке мучить режисера: “Коли мої доньки виростуть, вони запитають мене: “Що ти зробив, щоб зупинити це божевілля?”
Чернов та його колега-фотограф Євген Малолєтка приїхали як репортери Associated Press до Маріуполя 24 лютого 2022 року. Вони продовжували передавати інформацію до редакції навіть після того, як місто залишили усі іноземні журналісти. Через три тижні дивом вибралися з оточеного міста і вивезли матеріали, завдяки чому світ дізнався про злочини росіян і трагедію Маріуполя. Чернов не відводить погляд від найважчих і найстрашніших моментів. Але "20 днів" – не лише військова хроніка та обвинувальний документ. Режисер ввів і самого себе як ліричного, рефлексуючого героя, начитавши текст за кадром. Ця художня частина не менш важлива для фільму, ніж шокуючі кадри. У підсумку маємо один з найкращих зразків фронтової документалістики 2020-х не тільки в Україні, а й у світі.
Нагороди: перший «Оскар» в історії українського кіно – в категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм».
«Ти — космос»
реж. Павло Остріков
Україна-Франція-Бельгія, 2024
У безповітряному просторі пливе міжпланетний корабель «Обрій 2». Пілотує його Андрій Мельник (Володимир Кравчук). Йому треба вивезти ядерні відходи, від надміру яких страждає Земля, до Калісто – супутника Юпітера. Андрій має неприємності на роботі, свариться з начальством і з бортовим роботом, але все це неважливе на тлі головної халепи: Земля, вочевидь, з рукотворних причин вибухає, тож Мельник лишається останньою людиною у Всесвіті. Аж раптом на зв’язок з ним виходить француженка Катрін, яка уціліла на своєму кораблі біля Сатурна. Тож тепер сенсом життя для них обох стає майже неможлива зустріч.
Остріков не став змагатися з голівудськими цехами спецефектів і декорацій, а просто стилізував інтерʼєри «Обрія» під фантастику 1960-х. Форма в свою чергу відповідає змістові. Діалоги Андрія з далеким начальником, з балакучим роботом Максом і, зрештою, з самим собою – феєрверк перчених дотепів і віртуозної лайки. Володимир Кравчук у комедійному амплуа – як риба у воді. І, звісно, музика. Остріков знає, коли і який шлягер української естради вставити, аби посилити іронію моменту чи нестерпну легкість буття.
Тож маємо першу українську кінофантастику, цілком варту уваги.