«Кожен митець говорить по-різному. І кожен митець говорить по-різному для різних аудиторій»
За три тижні я написав дуже коротку книжку, яка українською називається «Не народжені для війни». Підкреслюю, вона не пропагандистська – в ній багато критики українського суспільства. Думаю, це те, що митці можуть собі дозволити – тому важливо саме митців відправляти за кордон.
На мистецькому рівні кожен говорить по-різному. Ба більше, один і той самий митець для різних аудиторій теж говоритиме по-різному. Коли я їздив до Франції, книжка була перекладена як: «Les gens ordinaires ne portent pas de mitraillettes» – тобто: «Звичайні люди не носять кулеметів». Я наводив багато порівнянь з французькою la resistance (опір. – Ред.) під час окупації нацистами.
З іншого боку, в Італії я говорив про те, що сталося з нами, українцями, в перший день російського широкомасштабного вторгнення. Всі італійці знають рядки: «Una mattina mi sono alzato e ho trovato l'invasor»,– це перший рядок з пісні «Bella Ciao». Він перекладається так: «Одного ранку я прокинувся і виявив загарбника».
Якщо я їду кудись (за кордон. – Ред.), то говорю з позиції умовного європейського лівого чи європейського соціал-демократа. Говорю з позиції пацифіста – і це те, що часто чіпляє європейців. Я говорю з позиції пацифіста, який взяв до рук зброю. Можу трохи говорити з позиції антиколоніалізму, бо перекладав Едварда Саїда (американський літературний критик палестинського походження. – Ред.).
З іншого боку, в нас є Артур Дронь, який говоритиме про абсолютно те саме – про свій вибір, про те, чому ми боремося, але зовсім з іншої позиції. Наприклад, з позиції християнина. Може приїхати Павло Казарін, який говоритиме про те саме з більш аналітичної позиції, але попри це він прекрасно вміє впливати на емоційному рівні. Один із найкращих наших прикладів – Ярина Чорногуз – жінка, яка має дитину. Уявіть її вибір і подумайте, як іноземці будуть сприймати це. Адже вони часто говорять: «А як це так – Вас змушують воювати?», – і тут вони бачать різних людей – тих, кого не змушують, і тих, хто може пояснити на особистому рівні, чому роблять це.
Звісно як людина в Збройних силах України, я упереджений. Вважаю, перш за все, це мають бути ті, хто обрав боротися. Наприклад, режисерка та сценаристка Олена Апчел, яка може розказати про це (вибір воювати. – Ред.) з погляду жінки. Ще Катерина Зарембо – письменниця, яка також може розказати, чому вона, як жінка, добровільно пішла воювати.
«У деяких країнах ти потрапляєш у «теплу ванну», в інших – у «спаринг»
Щодо того, наскільки різна – з мого невеликого досвіду – культурна дипломатія є в різних країнах. З президентом Українського ПЕН Володимиром Єрмоленком ми жартували, що в деяких країнах ти потрапляєш в метафоричну «теплу ванну», де тебе вже і так розуміють, і ти є лише підтвердження того, що люди хочуть почути. На моєму прикладі це були Нідерланди – один, на мою думку, з наших найбільш постійних союзників, де все дуже просто.
Але є інші приклади. Я їх умовно називаю «спаринг». Коли кажуть: «Я так не вважаю, але наша публіка так вважає – і що ти на це відповіси?». Тут важлива роль митця, бо його остаточно не сприймають як представника держави. Він може, зокрема, критикувати свою державу. Якщо мене запитають: «А як у вас з корупцією?», можу відповісти: «Так, у нас є із цим проблеми», але як приватна особа також можу сказати: «Але подивіться, і на вашу країну», – те, що не може сказати дипломат.
Як митець, я не замінюю професійного дипломата. Залежно від аудиторії, можу собі дозволити, більшу або меншу різкість. Можу нагадати: «Ми, українці, які повертаються до своєї сімʼї, не хочемо стати, як євреї до Другої світової війни – народом без своєї країни. Бо тоді ви будете ставитися до нас, як до чужинців».
«Митець перебуває в позиції, коли його сприймають як представника народу»
Хочу підкреслити таку подвійність: з одного боку, в митця є набагато більша свобода. Але, з іншого, – розумієш, що таке тягар репрезентації. Хочеш, чи не хочеш, все одно перебуваєш в позиції, коли тебе в чомусь сприймають як представника – не так держави – як представника народу, суспільства. І, відповідно, ретельно думаєш над тим, що хочеш сказати.
Я, певним чином, є представником Збройних Сил України. Не можу оцінювати верховного головнокомандувача чи головнокомандувача ЗСУ.
«Ми повинні займати проактивну позицію в питанні “Чому продовжуємо боротися?”»
Невдовзі буде пʼята річниця широкомасштабного російського вторгнення. Був кейс в Італії. Вийшла книга – і на два тижні я поїхав до Італії. Зараз основне питання: «Чому би вам, грубо кажучи, не здатися? Чому би нам не перестати надавати вам зброю?».
Мені здається, ми повинні самостійно почати займати проактивну позицію і порушувати питання на кшталт:«Why we fight? Why we keep fighting? Why we cannot surrender?» (Чому ми боремося? Чому ми продовжуємо боротися? Чому ми не можемо здатися? – Ред.). Я почав відповідати, що особисто борюся не за уявне майбутнє. Не знаю, яким майбутнє є. Я бачу, що для мене особисто та для моєї сімʼї боротися краще вже зараз.