Події відбуваються в майбутньому. Жадібний нафтовий магнат Діггер Роквел (Том Круз) провокує кліматичну катастрофу, що веде світ до апокаліптичного фіналу. Тепер він має вирішувати пов’язані з нею проблеми спільно з американським урядом, на чолі якого – престарілий смертельно хворий президент Компсон (Джон Гудман), безхребетний віцепрезидент Едді (Майкл Стулбарг) та тупоголовий головнокомадувач Фіцджеральд (Роберт Джонсон Берк). Також в цій команді – еколог-боягуз доктор Ганеш (Різ Ахмед) та сестра Діггера, власниця екологічних стартапів Емма (Сандра Гюллер).
Десь всередині макабричної буфонади стає зрозуміло, що всі події, пов’язані з Роквелом – це постановка спектаклю “Викопні бовдури”, заснованого на реальних подіях. П’єсі вже чверть століття і світ вже давно занурений в екологічний постапокаліпсис, що став результатом діяльності Роквела та американського уряду. Іньярітту вибудовує метавсесвіт, де історія краху цивілізації стає театральною виставою і глядач бачить у “Діггері” водночас три історії: історію апокаліпсису, історію його інтерпретації в майбутньому інтерпретує та історію про театральну постановку, яка є реальністю цього фільму. Ця сюжетна ризома потребує від глядача потрійної уваги.
Головна сюжетна лінія – це історія Діггера Роквела, яку подають у вигляді театральної постановки, що розгортається у фільмі як реальність. Ця частина фільму співзвучна з іншою політичною сатирою – “Не дивіться вгору!” Адама Мак-Кея. У цьому фільмі американський уряд доводить світ до армагеддону, адже вірить, що смертоносний виклик – це вигадка вчених, що відволікає від рейтингів та виборів. У Мак-Кея президентка Орлін (Меріл Стріп) та віце-президент Орлін-молодший (Джона Гілл) показані самозакоханими та некомпентними ідіотами, яким лайки у соцмережах важливіші за вирішення реальних проблем. У “Діггері” Іньярріту джерело некомпетентного ідіотизму американського уряду – в його ультраконсевативній закостенілості. Президент Компсон та його свита – це геронтократична кліка карикатурних республіканців, які живуть расистськими та сексистськими уявленнями, сприймають світ як джерело наживи, але обов’язково у супроводі божественного провидіння (неймовірно кумедно вписаний персонаж президентського духівника, якого грає Стівен Вайт).
Іньярітту вибудовує світ “Діггера” з гігантоманським гротеском. Важливу роль тут відіграє художник-постановник фільму Денніс Гасснер, який свого часу створив “Шоу Трумана” (1998). У просторі між розкішним маєтком Діггера та безликими залами ООН Гасснер створює схожий на “ікеа-стиль” Роя Андерссона світ рукотворного абсурду.
Однак Іньярріту – надто складний режисер, аби обмежитися сатиричною карикатурою на американський консерватизм та капіталізм в дусі радянського журналу “Перець”. Його критика влучає не лише в умовну антикліматичну правицю, а й в умовну екологічну лівицю. У фільмі її представляє еколог доктор Ганеш, який знає про летальні наслідки майбутньої катастрофи, і все одно боїться втратити роботу. А ще – сестра Діггера Емма, яка працює у природозахисній сфері, розвиваючи малоефективні екостартапи за гроші брата, зароблені на руйнуванні природи.
Через весь всесвіт Діггера, поміщений у спектакль “Викопні бовдури”, Іньярітту показує те, про що рік тому в різних формах говорили Арі Астер в “Еддінгтоні”, Йоргос Лантімос в “Бугонії” та Пол Томас Андерсон в “Одній битві за іншою” - про поляризацію суспільства та популістів при владі, що врешті приводять до апокаліпсису.
Однак Іньярріту йде далі: у спектаклі “Викопні бовдури” йдеться про реальні події, які відбулися досить давно (приблизно в наше сьогодення). Тут “Діггер” перекликається з оскароносним фільмом Іньярітту “Бердмен”, масштабуючи неврози актора до есхатології реалполітики. Градус абсурдності театральної лінії цілком корелюється з абсурдом, який акторам треба грати в спектаклі. І якщо для першого шару фільму найбільш важливою є робота Денніса Гасснера, то для другої – оператора Еммануеля Любецькі. Його безшовна робота з камерою ідеально скріплює дві частини в єдину сповнену лаконічної поетики історію.
Але є і третій сюжетний пласт – це фінал фільму, який показує театральну прем’єру і реакцію глядачів. Важливим тут стає персонаж Кенні (Джессі Племонс) – невідомий бізнесмен, що сновигає між акторами та переслідує виконавця ролі Діггера. Кенні – це останній живий нащадок родини Роквелів, який викупив права на колись гостросоціальну, а тепер просто смішну п’єсу, щоб заново розповісти історію свого дядька. Ця частина показує контраст між світом театральної постановки про Діггера Роквела та світом, який Діггер Роквел залишив у спадок.
кремо слід сказати про акторську гру Тома Круза. В інтернеті ходили меми про те, що 64-річного Тома Круза сильно загримували, щоб він зіграв 65-річного Діггера Роквела. Вперше після “Магнолії” (1999) Пола Томаса Андерсона Том Круз видає потужний перфоманс, створюючи карикатурного образ капіталіста: він носиться з кішкою, яку час приспати, але водночас готовий знищити пів світу, щоб заробити ще грошей. Але Том Круз грає не лише Діггера, але й актора, який грає Діггера у спектаклі. І тут він видає образ стомленого невротичного актора, який переживає, чи він достатньо геніальний, хвилюється за доньку і дратується через надокучливу продюсерку та незваного фаната Кенні. Якби стрічка не провалилася в прокаті, Круз точно заслужив би оскарівську номінацію за такий перфоманс.
“Діггер” Іньярітту – це громіздка кіноконструкція, що виявилася заскладною для західної аудиторії, але влучила в українську. Європейські та американські глядачі досі не сприймають всерйоз загрозу апокаліпсису, про який криком кричать митці-візіонери, тож фільм Іньярітту видається їм несмішною сатирою. Натомість українські глядачі, занурені в апокаліптичний вир війни, легко зчитують чорний гумор стрічки. Західна аудиторія досі намагається робити вигляд, що світ ще не на краю прірви, тоді як українська вже втомилася в цю прірву заглядати.
У фіналі “Діггера” спектакль перериває оголошення про підвищення отруйних газів у повітрі. В Україні воно легко може співпасти з перериванням кінопоказу через повітряну тривогу.
Читайте такожШопен проти Чайковського: фільм «Санаторій Горького. Поєдинок»
