Події фільму розгортаються у крихітному місті Еддінгтон у штаті Нью-Мексико. Надворі травень 2020 року — розпал епідемії ковіду, що прирекла людей на тривалий локдаун. Тоді ж у США поліцейські вбивають темношкірого Джорджа Флойда, що провокує вибух соціальних протестів Black Lives Matter.
Еддінгтон не залишається осторонь. Місцевий шериф Джо Кросс (Хоакін Фенікс), що перебуває у стані перманентної холодної війни з мером Тедом Гарсія (Педро Паскаль), опирається політиці повсюдного носіння масок і має розбиратися з мітингами BLM. При цьому єдиний темношкірий у місті — поліцейський. Зрештою, Кросс вирішує балотуватися в мери і стає опозиційним до чинного мера блогером. Ведучи політичну кампанію, він занурюється в люту конспірологію і втрачає дружину (Емма Стоун): вона втікає з молодим харизматом-проповідником (Остін Батлер). Цю сюжетну лінію Астер невпинно веде до кривавої та неочікуваної розв’язки в дусі найкращих сцен ультранасилля Квентіна Тарантіно.
Арі Астер — американський режисер, що вдало синтезує чорний гумор, відчуття тривожності і тему комплексів. Він створює складні і стильно збудовані світи, де абсурд межує із сюрреальністю. Його базова кіномова — це лего з метафор і символів. Наприклад, попередня робота Астера «Усі страхи Бо» (також з Хоакіном Феніксом у головній ролі) — це багатошарове, місцями психоаналітичне дослідження страхів і комплексів жителя американського мегаполіса. Натомість в “Еддінгтоні” режисер неочікувано конструює доволі прямолінійний і реалістичний світ: сюрреалізму тут фактично немає, а абсурд набирає сатиричних форм.
Суперечки щодо масок у супермаркетах, двометрова соціальна дистанція, безкінечні Zoom-конференції, повсюдні тести на ковід — Астер вдало реконструює вже підзабуту епоху тотального локдауну. До цієї атмосфери він додає протести, де білі підлітки вже самі заплутались, за що вони стоять — адже коли білі беруть участь в акціях на підтримку темношкірих, це також «перевага білизни». Арі Астер відверто насміхається з американського суспільства, яке одномоментно скотилось у безумство, однак при цьому не робить ніяких висновків. Розганяючи одразу кілька сюжетних ліній (ковід, BLM, особисте життя шерифа), він так і не зводить їх у щось цілісне: фільм не пропонує жодного способу консолідувати їх у якусь єдину першопричину чи спільний наслідок, які закликали б до дискусії (як це зазвичай буває в сатиричних творах). Ба більше, ця сюжетна розхристаність призводить до того, що персонажі Емми Стоун й Остіна Батлера взагалі губляться в цьому безкінечному неврозі на тлі неосяжної пустелі.
Утім Астер не забуває, що він фільмує вестерн — канонічний жанр американського кіно. Конфлікт між мером і шерифом вибудовує як типове для вестернів протистояння — щоправда, з двометровою соціальною дистанцією. У хід ідуть різні засоби з’ясування стосунків (недарма це ревізія вестерну): від війни рилзів до справжньої зброї. Однак вагома частина канонічного вестерну — це те, як розборки впливають на громаду, адже цей жанр про простір, а не лише про індивідів. Саме тому політична боротьба між шерифом і мером врешті отримує абсурдний епілог, який пояснює, що ж сталося з Еддінгтоном того абсурдного, хаотичного і дуже тривожного 2020 року.
Прогнози Астера видаються не дуже втішними, адже жителі Еддінгтона просто адаптувалися до абсурду навколо. Це сприйняття навколишнього божевілля як норми і є діагноз, що його ставить нашому суспільству один з найневротичніших режисерів сучасності.
