Юліан Гайда — журналіст і громадський діяч українського походження з Чикаґо. Працює над проєктами, що стосуються Східної Європи, раси, гендеру, релігії та ідентичності. Як журналіст регулярно коментує події в Україні. Працював у компаніях VIDIA.ua, WBEZ та інших. Після повномасштабного російського вторгнення 2022-го став співкерівником київського бюро Національного громадського радіо (National Public Radio, NPR). Від 2024 року працює віцедиректором зі зв’язків з громадськістю в адвокаційній частині ГО «Разом для України». У червні 2020 року був співзасновником Української антирасистської громади.
Історія української діаспори: ставати «білими»
Я народився і живу в Чикаґо. Журналіст за фахом, вивчав критичну теорію, яка досліджує питання гендеру, раси, національності, ідентичності в міжнародному контексті. Вчився на кінорежисера, і моєю студентською роботою був фільм про самоселів у Чорнобилі. Потім працював в організації, яка називалась VIDIA, якийсь час це був головний медійний портал української діаспори. Ми багато знімали для діаспорних сайтів, а також сюжети для новин в Україні. Коли почався Майдан, нам із друзями здавалося, що було мало інформації англійською у західних медіа про це. Ми заснували журналістський колектив Євромайдану. Працювали в Україні з англомовними журналістами, перекладали для них, допомагали з контактами. Тепер наша організація є частиною організації «Разом for Ukraine», яка існує в Нью-Йорку. Я належав до різних українських діаспорних організацій і досі беру участь у деяких заходах Пласту. Я активний у церкві. Відколи мій батько, який був священником, раптово загинув, продовжую бути залученим до церкви.
Мій батько був священником в Українській греко-католицькій церкві. І він, і мама народилися у США. Вони — діти емігрантів-біженців Другої світової війни, галичан і подоляків, які виїхали як остарбайтери на примусову роботу до Німеччини. Коли війна закінчилася, вони не мали вибору, точніше був вибір їхати або до Сибіру, або до Америки. Моя бабця, яка недавно святкувала 85 років, дісталася до Америки кораблем — з Німеччини до Нового Орлеану. Її разом з батьками взяли за контрактом збирати бавовну в Міссісіпі. Афроамериканці в той час почали виїжджати на Північ, до таких міст, як Чикаґо, Детройт, Клівленд, Нью-Йорк. Тож її перший крок на американську землю був пов’язаний із расовою політикою США. Звідси, власне, походить моє зацікавлення расовими справами Америки. Торік я відвідав ферму в Джексонвіллі, де вона збирала бавовну разом із сотнями інших українців. Я записував інтерв’ю з людьми, які там досі живуть.
Ставлення української діаспори до протестів Black Lives Matter багато в чому залежить від хвилі міграції, з якої люди походять, і від місцевості. Загалом українці живуть в Америці вже 130–140 років, одиниці жили тут ще раніше. Українська діаспора США мала чотири хвилі. Вважають, що тут, на Півночі, в Чикаґо, не було законів Джима Кроу й рабства, а отже, було менше расизму, ніж на Півдні. Але це не зовсім так. У Чикаґо є расовий територіальний поділ і пов’язаний з ним економічний поділ. І варто розуміти, хто тут чорний, а кого вважають білим.
Коли українці 100 років тому прибували до Чикаґо, їх не вважали «білими», але для них і не існувало жодної категорії. Якщо розглядати історію арабської еміграції в Америці, то вона ще складніша через те, що араби не вважали себе ані білими, ані чорними. Вони певною мірою походять із Палестини, де народився Ісус. Білі протестанти в Америці не вірили, що Ісус міг бути чорним. Тож араби казали: якщо Ісус — араб, то ми — білі. Такі розмови відбувалися 100 років тому.
Економічне та політичне життя залежало не лише від того, чи люди самі себе вважали білими, важливо було, щоб інші також їх розглядали як білих. Бути білим означало розмовляти англійською мовою і бути відкритим расистом щодо чорних. Тож можна говорити про ідею та мету ставати «білим».
В українських громадах онуки і правнуки тих, хто жив тут 100 років тому, вважають себе гордими українцями, але все ж насамперед американцями — англомовними та білими. А вже потім важить їхня етнічність. Етнічні білі можуть готувати якусь унікальну страву на свято, наприклад, вареники на Різдво. Вони — білі, але готують ковбасу на Великдень. Італійці теж білі, але їдять спагеті.
Коли мої баба з дідом приїхали до Америки, то про необхідність говорити англійською вони чули не так від американців, як від інших українців, які вважали, що без знання англійської мови, позбавленої іноземного акценту, ви не знайдете роботи. Але знати мову, особливо без акценту, означало також втрачати щось своє. Біженці, які виїхали з України у 1930–1940-х роках, розуміли це як ідеологію нетолерантності до них. І справді, мало людей зберегли мову — економічні причини втрачати свою ідентичність і натомість ставати «білим» були дуже вагомими.
Багато з них були освіченими, на Галичині працювали лікарями, адвокатами, мали певні привілеї. Мати свою ідентичність і розмовляти своєю мовою у США було привілеєм. Щоб бути українцем у діаспорному контексті, з якого я походжу, людина мусила ходити до суботньої школи, мусила платити, щоб потрапити на літні українськомовні табори, і недешево. Якщо ти ходиш до суботньої української школи чи до церкви в неділю, отже, ти в ці дні не працюєш, а маєш роботу, яка забезпечує тобі вільний час. Тобто люди, які були трохи багатші і привілейованіші, могли, як тут кажуть, перемкнути свій мозок з американського на український — в суботу й неділю бути українцями, а з понеділка по п’ятницю — американцями. Але це не було доступно всім.
Важливо також розуміти, що таке gaze — погляд, яким на вас дивляться інші. Моя баба пам’ятає, як вона ходила колись у центр міста щось купувати, — чорні люди тоді не мали такої можливості, хіба що вони працювали в тих крамницях. За законом наче й мали право, але був соціальний консенсус, який не дозволяв їм цього робити, вони не почувалися там комфортно. Моя баба, яка вдома пов’язувала хустку й одягала, як вона називала, фрака, — одяг, який українські баби колись носили, ніколи б не вийшла зі своєї української околиці до центру міста вдягнута так, як вона любила вдягатися вдома. Коли вона йшла в центр, то перед тим відвідувала перукарню, щоб їй зробили американську «фрезуру», і вдягалася відповідно до того, як вдягалися білі люди.
Тож представники першої хвилі міграції вважали, що мусять стати «білими», а їхня українська культура має залишитися у символічних знаках — стравах, мистецтві, деяких традиціях. Але ці традиції вже були позбавлені причин і цінностей, які зазвичай за ними стоять. Наприклад, українська селянська традиція, — але як ти можеш бути селянином, якщо працюєш юристом у хмарочосі в Чикаґо? Але це добре, що ти чимось відрізняєшся від італійців, а ви разом ще й відрізняєтеся від мексиканців й афроамериканців. І це не лише відмінність, це твоя належність до білої касти, яка керує цією країною. І люди це знали. Можливо, вони не могли висловити цієї динаміки, але вони її дуже добре розуміли.
Друга, повоєнна, хвиля намагалась зберегти українські цінності в Америці. Вони думали, що згодом повернуться в Україну — після війни чи після кінця радянської влади. Але цього не сталося, дуже мало хто повернувся. Як на мене, вони мали дещо інше бачення расового питання — вважали, що якщо я можу старатися говорити без акценту, одягатися так, як одягаються білі протестанти, щоб дістати те, що мені потрібно, то чому чорні люди не можуть поводитися так само? І насправді це расизм, бо вони нехтують те, що людина не може змінити колір шкіри. Я знаю, що афроамериканці на роботі стараються поводитися і говорити так, як білі, не говорити своїм акцентом, але при цьому вони знають, що ніколи не стануть «білими».
Люди, які приїжджають до Америки — біженці чи заробітчани — розуміють, що Америка — місце для білих. Їм дозволені певні свободи, але треба поводитися по-білому, мати цінності білого американця, цінності білості й нерівності. Білість як така в американському контексті є ідеологією нерівності. І не треба довго жити в Америці, щоб це зрозуміти. Америка залежить від цих ідеологій, і саме тому вона така багата, бо в цій нерівності є люди, які прибирають, чистять чи серед ночі чергують у лікарнях.
Коли я зростав, мені вдома забороняли спілкуватися англійською — ми розмовляли лише українською. Такі правила є і в сім’ях деяких новіших іммігрантів. Але є сім’ї, де вимагають удома говорити тільки англійською. Мої батьки в моїй присутності англійською не спілкувались, хоча послуговувались нею на роботі. Частково це вплив націоналізму й відчуття несправедливості через те, що де б українці не жили у світі, від них вимагають говорити іншими мовами, поводитись по-іншому. І це дуже подібно до расизму — коли людина вимушена поводитися так, як більшість вимагає, і говорити мовою, якою говорить більшість.
Є насправді й расистське ставлення до нових іммігрантів з України, але ці іммігранти знають, що це з ними буде недовго, що за одне покоління вони зможуть стати «білими». Їхня дитина розуміє — щоб мати бажану роботу, треба поводитися по-білому, говорити без акценту й тільки однією мовою — англійською. Немає економічної причини спілкуватись українською мовою. Немає політичної причини для цього, можливо, лише для того, щоб спілкуватися з родичами. І протягом кількох поколінь така логіка расизму впливає на всі рішення — прагнення стати «білим» дуже сильне.
Black Lives Matter і спогади про Майдан
Повертаючись до протестів Black Lives Matter, я насправді був шокований тим, як українці, українська діаспора в Чикаґо негативно поставилася до цього руху. Я частково очікував, що наша громада в Чикаґо не конче захоче підтримати цей рух, але я був глибоко вражений, як потужно вона його відкинула. І як суворо вона за останні кілька місяців почала ставитися до чорних людей. Я шокований цим. Знав, що був расизм у нашій українській діаспорі, але насправді не зовсім розумів, який він сильний і глибоко наявний у людях.
Коли в Україні відбувався Майдан, я був там і записував інтерв’ю з людьми. Вони говорили про корупцію, про владу, але насамперед про міліцію, після того як побили студентів. В Америці були акції підтримки Майдану, я навіть організував мітинг перед українським консульством у Чикаґо, і всі говорили про права людини, демократію, ідею Європи. Що це цінності, це філософія. А в Україні я насправді більше чув про людське, тілесне, про безпеку. Чому хтось повстає проти корупції? Через те, що корупція впливає на якість людського життя, фізичне і психічне здоров’я. Не лише тому, що це хороший принцип і ніхто не хоче жити в корумпованій державі, а й тому, що люди мали якісь конкретні свідчення впливу корупції.
В американських медіа під час Майдану і з початком війни на Донбасі весь час ішлося про те, що люди збиралися на Майдані й боролися проти Росії, бо вони захищають Захід. Навіть ліберали так казали. А хто ще захищає Захід? Білі супремасисти. Бен Шапіро, Джордан Пітерсон, Річард Спенсер, усі ці білі расисти говорять про захист західної спадщини. Багато людей в Америці вважали, що Майдан — це був рух на підтримку ідей і явищ Заходу, а ідея Заходу для них означає білу вищість і європейську імперську спадщину. Я цього не чув в Україні або рідко чув.
За останні роки українська діаспора справді повірила в те, що українці захищають Захід, і тому, я думаю, ми втратили дуже важливу можливість: навіть 3–5 років тому започаткувати стосунки з чорними активістами, активістами соціальної справедливості. Принципи, про які я чув на Майдані, насправді подібніші до тих принципів, про які я чую на різних акціях протесту за соціальну справедливість тут, у Чикаґо. І це відрізняється від того, що я чую від політологів.
Під час Майдану наприкінці листопада 2013 року в соцмережах і на незалежних телеканалах показували фото та відео, як міліція б’є студентів і журналістів. І дуже багато людей вважали, що влада так не повинна поводитися з людьми. В Україні тоді було кілька випадків міліційної брутальності, один з них — катування у Врадіївці. Люди бачили це на власні очі й вийшли на вулицю, відстоюючи те, що влада не повинна так ставитися до людей, зокрема до журналістів і студентів. В Америці ми бачимо такі відео майже щомісяця, але тут цього не стається. Усі вже бачили десятки разів, як поліція стріляє, як арештовує звичайних людей і журналістів, але ніхто через це не виходив на вулицю. Або кілька сотень виходили, а не як на Майдані — 3–4 відсотки всієї країни.
Люди в Америці просто вважають, що є «кримінали» і їх стріляють. І це, без сумніву, логіка расизму. В Україні відбувся Майдан тому, що коли люди побачили побитих українських студентів, то вони побачили в них себе. А американці, коли бачать побитого чорного, у якого стріляють на вулиці, не бачать в ньому себе, вони «не земляки». Цей чорний для них «хтось інший», і вони довіряють поліції. І не вірять, що в Америці є корупція, хоча вона тут є. І люди тут не пов’язують Майдан з брутальністю міліції. Натомість вважають, що ті, хто виходить на протести в Америці, йдуть захищати «криміналів». Дуже багато людей тут так думають, і особливо українці. Бо як я вже казав, вони знають, що мусять взяти на себе ідеологію, дискурс і цінності ширшого американського суспільства, бо хочуть асимілюватися. Економічне зростання, економічна й соціальна мобільність в Америці залежать від асиміляції. І коли ви асимілюєтесь у панівне суспільство, то маєте вірити, що люди, яких арештовують, у яких поліція стріляє, — лише злочинці. Це те, у що ви маєте повірити, і повірити дуже швидко.
Українська антирасистська громада
Отже, ми створили Українську антирасистську громаду й чітко написали, хто ми й чому це робимо. Ми — емігранти з України, громадяни України, тобто люди, певним чином пов’язані з Україною. До незалежності українська діаспора в Америці була суто етнічною. До 1991 року, якби єврей з Одеси хотів долучитися до української організації, йому сказали б: «Ви не українець, ви — єврей, то йдіть до єврейської організації». Тепер діаспора частково розуміє, що Україна як держава різноманітна, що в ній є, зокрема, люди різних релігій. І за останні 30 років українські організації стараються співпрацювати з людьми, які вважають себе українцями на підставі громадянства.
Ми дуже хотіли, щоб наша організація була привітною до всіх. Ми не судимо, хто і чому вважає себе українцем — за громадянством, етнічністю чи релігією. Українці знають, що таке нацизм, радянська влада, царська влада, австро-угорська влада, незалежність, путінська влада, війна. Є також кримські татари, які дуже добре розуміють явище расизму, але також належать до України. Ми хотіли з’єднати всі ці ідеї й досвіди в солідарності з рухом Black Lives Matter. Ми визнаємо, що расизм реальний і його треба радикально здолати.
Ми не конче зараховуємо себе до «білих союзників» у боротьбі чорних людей проти расизму. Бо сама ідея союзництва, альянсу часто буває опортуністська й умовна. Наприклад, пакт Молотова — Ріббентропа був опортуністським союзом, корені якого були расистськими. Є білі ліберали, які хочуть бути союзниками в боротьбі за расову справедливість. Але вони це чинять на основі певних умов та ідеологій, де немає місця, скажімо, для чорного націоналізму чи чорних консерваторів або для якогось справді широкого представлення досвіду чорних американців.
Отже, ми хотіли створити нашу Українську антирасистську громаду не ідеологічною, а солідарною. Знаємо, що українці в Америці — біла і привілейована група, але ми не отримуємо цих привілеїв одразу, ступивши на американську землю, і ці привілеї не тотальні — ми не англосаксонські протестанти, нас немає у Конгресі. Привілеї залежать від здатності діяти в цьому білому світі, і чорні люди також це розуміють.
Є українці, які опиралися асиміляції, бережуть свою історичну пам’ять або несуть на своїх плечах досвід того, що відбувається на Донбасі. Ми говоримо про солідарність, яка ґрунтується на досвіді, і вона розпізнає споріднені душі. Ми можемо віднайти спільний досвід, який може вести нас до спільного звільнення. Як казала активістка Фанні Лу Гамер, «Ми не вільні, доки всі не вільні». У нашій організації ми хотіли бачити людей з різних хвиль міграції, українців, які розмовляють різними мовами: українською, російською, англійською, також кримських татар і недавніх емігрантів, переміщених осіб. Усіх людей, які частково розуміють, що їхній досвід може мати щось спільне з досвідом чорних людей і це досвід несправедливості. Ми цінуємо нашу належність до України й українськості, як вона сконструйована і як ми її уявляємо. Деякі наші критики кажуть, що ми хочемо зруйнувати тутешню українську спільноту, — це абсолютна неправда, це відверта брехня. Ми знаємо, звідки походимо. І віримо, що, борючись із расизмом, вдихаємо в нашу українську діаспору життя.
Тут, у Чикаґо, є греко-католицький священник, отець Сергій Ковальчук, який говорив про явище «самогеноциду», пов’язане з асиміляцією, становленням «білим». За його словами, у ХХ столітті і нацисти, і радянська влада по-різному намагалися позбутися української ідентичності, знищити Україну, і через те люди або примусово, або з економічних причин були змушені перебратися до Америки. Частково це не був їхній вільний вибір, вони покинули Україну через непереборні обставини. Але це, власне, і продовжило геноцид, який спричиняли радянська влада й нацизм.
Тож ми повинні бути дуже пильними щодо ідеологій, які призвели до геноцидів у ХХ столітті, таких як Голодомор, Голокост, нацистські остарбайтерські табори, і пам’ятати, як ставилися до слов’ян, зокрема до українців. Насправді це й сьогодні наявне. Ми намагаємося запобігти цьому самогеноциду. ООН порахувала, що українське населення 2050 року сягатиме 35 мільйонів, і половина українців житиме поза Україною. Нам треба шукати способів, як запобігти зникненню самої ідеї українства в гомогенних спадщинах колоніально-імперських культур, таких як США, Британія, Росія. Як протистояти цьому, коли логіка расизму є абсолютно невід’ємною частиною того, що відбувається в Україні й в українській діаспорі?
Щодо підтримки чорних людей у їхній боротьбі, то до цього є два підходи. Один з них каже: цей антирасистський рух — для чорних людей, і саме вони повинні бути провідниками цього руху. Інший — і я його більше підтримую — каже, що чорні люди, відколи живуть в Америці, стараються, і прагнуть, і працюють, і переживають за свою справу, вони виховали та виховують дуже багато провідників і науковців. І вони виснажені, бо історія раз у раз повторюється. Такі розмови, як ми ведемо сьогодні, відбувалися у 1960-х, у 1930-х, а загалом в Америці говорять про це вже 400 років. І чорні люди розуміють, що вони в такому становищі, що самі себе не можуть визволити. Настав час білим людям змінюватись.
Ми дуже хочемо, щоб справді відбулися зміни, щоб світ став справедливішим. І якщо світ буде справедливим, це означає, що він буде справедливим і для нас. Отже, нам треба уважно слухати, що говорять чорні люди, читати те, що вони пишуть. Нам треба йти та підтримувати протести, бути на місці і слухати те, про що там говорять, терпляче, відкрито і з любов’ю. Треба просто бути там, де вони є, і не боятися.
Люди бояться їхати в деякі райони Чикаґо. Моя наречена — афроамериканка, і вона виросла на півдні Чикаґо. Там є 60 околиць і кожна з них має свої особливості. І лише у трьох є проблеми з насильством. Але я чую майже щодня: «Юліане, чому ти ходиш до церкви на півдні міста?». Тридцять миль відстань від однієї південної частини міста до іншої, я навіть не наближаюся до кварталів, де багато насильства. Я бачу на півдні міста багато бідності. Дуже багато людей страждають, не мають доступу до їжі, до ліків. Багато страждання, але немає насильства. І навіть самі чорні мешканці не ходять до кварталів, де є насильство. Однак існує упередження, що всі 60 районів, де здебільшого живуть чорні люди або мексиканці, — небезпечні. Люди це повторюють, і це вияв расизму. Це недобре.
Церква, до якої я ходжу на півдні Чикаґо, — одна з найдавніших українських церков у місті. Їй 105 років. Тоді там жило багато українців і вони її збудували. Туди ходять місцеві українці, а також дехто приїжджає з інших місць, бо це була їхня церква в дитинстві. Я часто запрошую людей піти зі мною до церкви. Бо після служби можна вийти на вулицю і спілкуватися. Тепер там живе зовсім мало українців, а район на 95 відсотків чорний. Але люди там дуже гарні та привітні. Це відчутно, якщо зайти в ресторан, у кафе, зайти в сусідню чорну протестантську церкву. Просто треба з ними спілкуватися та слухати їх. І хоча вони мають певне враження про білих, вони не знають про Україну. І не тому, що не цікавляться, а тому що ми, українці, ніколи не розповідали їм про себе.
Українські громадські організації дуже люблять їхати до Вашинґтона, говорити з конгресменами, люблять протестувати в даунтауні, в центрі міста перед крамницями, куди ходять білі, брати участь у подіях на кшталт фестивалів світових культур, переважно в білих школах. Українці, мабуть, завжди вважали, що чорні люди їм нічим не допоможуть і тому ніколи не ділилися з ними тим, що відбувається в Україні, думаючи, що їм нема діла до України.
Утім майже всі чорні люди, яких я знаю, а я знаю їх дуже багато, знають про Україну й цікавляться тим, як нерівність виявляється в усьому світі. Багато афроамериканців розглядають Україну як приклад боротьби з брутальністю поліції, як приклад для їхнього визволення в Америці. Багато з них освічені та стежать за тим, що відбувається в Україні, Азії, Африці, Південній Америці. Є такі, яким я пояснюю, що діється в Україні, і вони відразу співчувають. Відразу. Коли я говорю про це з іншими білими людьми — їм байдуже. Багато хто з білих тут дуже любить Росію, американці страшенно люблять Росію. Білі американці не розуміють, бо вони — більшість, привілейовані, а чорні відразу розуміють, що діється в Україні. І вони це розуміють на такому рівні, що навіть я не розумів.
Кеноша й ескалація ультраправого насильства
Протести Black Lives Matter у Чикаґо переважно відбувалися дуже мирно. А тими днями, коли не було мирно, то добре було видно, що поліція готувалася до насилля і, без сумніву, були провокатори — чи то чорні, чи то білі. Про це я дуже мало чув у новинах, але бачив на власні очі.
Коли я два тижні тому був у Кеноші, поліція закрила всі в’їзди та виїзди з міста, і я мусив об’їхати з 20 миль, щоб потрапити туди. Я бував на багатьох протестах — на Occupy Wall Street, на Майдані, на протестах Black Lives Matter, але я ще ніколи не бачив і не відчував такої важкої і гнітючої атмосфери, як того дня у Кеноші. Щось моторошне висіло в повітрі, аж не хотів виходити зі свого авто. Я їхав довкола місця, де відбувалися бурхливі протести, дивився новини й лайвстрим. І доки я їхав, то бачив сотні білих молодих людей з тату на руках і з рушницями, правих провокаторів. Вони їздили довкола протестів у великих машинах, на яких затуляли або з яких скидали номери, щоб неможливо було розпізнати, хто керує авто. Прикривали також вікна і годинами кружляли довкола місця протестів. Протестувальники знали, що вони там були. І якщо хтось заходив чи виходив з протестів, то міг зіткнутися з ними. Справді відчувалося, яка там була загроза. І я виїхав з міста за годину-півтори перед тим, як Кайл Ріттенгаус стріляв у двох протестувальників.
Вплив молодих ультраправих в Америці значний. У Чикаґо є також дуже багато українських ультраправих. Років 15 тому партія «Свобода» заснувала тут свій діаспорний штаб. Чикаґо має довгу історію расизму й великі проблеми з расовим розділенням, і водночас одну з найбільших українських громад, на яку ультраправі дуже впливають, чого не відбувається, скажімо, у Торонто чи Нью-Йорку — в українських громадах тих міст менше расизму. Торік на виборах українського президента, — у Чикаґо є консульство, — кандидат від правої партії «Свобода» отримав тут майже 30 відсотків голосів, тоді як в Україні він був десь на 20-му місці.
І люди це бачать. Інші американці розуміють, що українці в Чикаґо — страшні расисти. Бо ці українці в Чикаґо, особливо крайні праві, дуже відверто англійською мовою кажуть страшенно расистські речі на форумах у фейсбуці й так далі. Також на початку цих протестів одна російськомовна українська організація у Чикаґо створила «самооборону української околиці». Її члени написали до міського голови листа й повідомили, що вони — українці міста Чикаґо — більше не довіряють меру і створюють власну поліцію самооборони, щоб захищатися від чорних людей. Український Конгресовий комітет Іллінойсу, давня діаспорна організація, після цього також написав листа до мера, у якому зазначив, що підтримує чиказьку поліцію і не підтримує «незалежної самооборони». Я розумію, чому вони підтримали поліцію, бо це державна місцева організація правозахисту. Але, знову ж таки, українці підтримують поліцію тоді, коли мало хто довіряє поліції, люди виходять на протести проти поліції. І водночас вони дуже хотіли наголосити, що не підтримують цих ультраправих, які самоорганізувались.
У 1960-х, наприклад, коли біженці ще пам’ятали про війну, про нацизм, то більше схилялися до солідарності, бо розуміли, що це були хоча й різні, але й подібні обставини пригнічення. Думаю, що у 1960-ті симпатії українців у США до антирасизму були хоч і не дуже відверті, але більші, ніж сьогодні.
Насправді дуже багато білих людей брали участь у протестах 1960-х. Тоді було багато різних рухів. І якщо подивитися на історію руху, який очолював Мартін Лютер Кінґ, то він розпочався з вибуху в його церкві та вбивства поліцією в Алабамі білого протестантського пастора. І на похороні було більшість білих, які тоді стали дуже активними в русі проти расизму, наприклад, грецький архієпископ Північної Америки, архієпископ Мелькітської греко-католицької церкви арабського світу. У ті роки на протести ходили араби і греки, яких сьогодні не видно. Українці, які частково ходили на протести в 1960-х, сьогодні не ходять.
Думаю, що нині люди більше бояться. У 1960-ті економічна нерівність була не така помітна, як тепер. Мартін Лютер Кінґ казав, що якщо ви справді вірите в те, що підтримуєте, це означає, ви маєте бути готові до того, що вас арештують, готові йти до тюрми. У той час, коли когось арештовували, то могли за кілька днів випустити, і людина поверталася до роботи. Сьогодні, якщо хтось арештований, це має значні наслідки. Нині набагато легше когось звільнити з роботи. Людина повинна знайти нову роботу, але вона не має заощаджень, щоб кілька місяців чи тижнів бути без роботи. Сьогодні, щоб протестувати, треба більше ризикувати. І чорні люди вважають, що ризикувати варто, бо знають, що від цього насправді залежать їхні життя. Але для білих людей ризикувати чи ні задля когось іншого — це питання.
Втім я завжди оптиміст, інакше я не мав би чого жити. Мушу вірити, що цей рух щось змінить, хоча й розумію, що історично такі рухи часто не повністю вирішують проблеми. Але мої діти будуть чорними. В Америці, якщо дитина має бодай одного чорного прадідуся чи чорну прабабусю, то її вже юридично вважають чорною. Тож мої діти будуть чорними. І я також постараюся, щоб вони любили українство. Щоб вони їздили в Україну, вчили українську мову. Не знаю, чи так вийде, але постараюся.
Тож я мушу бути оптимістом. Думаю, що цей рух уже багато чого змінив. Розглядаю цю динаміку змін як «два кроки вперед, один крок назад». Звісно, хвилююся, аби не сталася якась революція чи громадянська війна. Це залежатиме від того, якими будуть результати виборів, як діятиме Трамп, якщо він програє чи виграє. Я дуже молюся, щоб не було громадянської війни, адже про це насправді дуже серйозно говорять. І деякі чорні люди вважають, — і думаю, вони частково мають рацію, — що ситуація для них стає дуже небезпечною, і вони запасаються зброєю. Якщо озброєні білі праві з’являються у містах через те, що президент їм каже збиратися і захищати місто, то чорні люди також почнуть брати до рук зброю. І може бути, звісно, не така громадянська війна, яка відбулася у ХІХ столітті, але якісь збройні сутички в містах цілком можливі. І будуть також конституційні кризи в Америці.
Сподіваюся, є багато можливостей уникнути цього; вірю, що все ж таки можна розв’язати ці проблеми мирно. Але передусім важливо, щоб люди зрозуміли, що є проблема. Я не певен, що всі тут готові визнати, що расизм і біла вищість — проблеми. Навпаки, більшість не визнає, що це проблема. І навіть декотрі чорні люди не визнають. Так працює расизм — чорний може бути расистом, українець може бути антиукраїнцем. Ми це дуже добре знаємо.
***
Оксана Брюховецька — дослідниця, художниця і кураторка з Києва.
Чотири роки мешкала у Сполучених Штатах. 2020-го, коли відбувалися протести Black Lives Matter, жила в Новому Орлеані, зі сім’єю долучалася до вуличних демонстрацій. Згодом подорожувала півднем Америки, зокрема Луїзіаною, Міссісіпі та Алабамою, ознайомлюючись з історією афроамериканців і їхніми визвольними рухами. Понад 20 інтерв’ю, записаних у США, стали основою дослідження, представленого в цій книжці.
Тексти авторки опубліковані у книжках, а також у Korydor, YourArt, paradoxa, blok magazine, Artslooker та в інших виданнях. Співредакторка — із Лесею Кульчинською — книжки «Право на істину. Розмови про мистецтво і фемінізм» (2019) та редакторка мистецької збірки «Віднайдене у втратах» (2025). Здобула ступінь магістра з мистецтв в Університеті Мічиґану, де згодом викладала курси з сучасного українського мистецтва. Була реципієнткою The Igor Zabel Award for Culture and Theory Grant.