Перший сезон серіалу, що складався з дев’яти епізодів, став ідеальним квест-трилером. Група незнайомих невдах і бідняків, які занурились у борги з почасти дуже драматичних причин, грає в дитячі ігри. Утім ставка тут життя. Усе це відбувається задля розваги купки багатіїв, які сповідують неронівський гедонізм.
На появу «Гри в кальмара» вплинули японські манги «Королівська битва» і «Кайджі: Апокаліпсис азартних ігор». А також (хоч творці серіалу і заперечують) реальна історія Brothers Home — закладу соціальної реабілітації в Пусані. Він працював у 1970–1980-х і був насправді концентраційним табором; окрім нелюдських умов і тортур, вирізнявся тим, що наглядачі часто влаштовували гладіаторські бої між бранцями.
Ловко складений перший сезон «Гри в кальмара» сподобався світовій аудиторії: з одного боку, це був якісний трилер з чудовою операторської роботою й умілим нагнітанням саспенсу; але також це була цілком зрозуміла соціальна драма з послідовними та якісно прописаними людськими історіями. Крім того, серіал пропонував знайомство з сучасною корейською культурою — у цьому відчувалася новизна і свіжість. Перший сезон отримав логічне й досить герметичне завершення.
Утім у 2024-му раптом з’явився другий сезон, а буквально через пів року — третій (хоч фактично це один 13-серійний сезон, адже розгортає спільний наратив: без другого сезону третій узагалі не зрозумілий). Шоуранер і режисер — знову Хван Дон Хьок. Але, на відміну від першого, два нові сезони відходять від концепції герметичного квест-трилеру. Натомість у серіалі з’являється детективна сюжетна лінія (яка переростає в безкінечні морські пошуки зі зрадником в екіпажі), а також лінія північнокорейської снайперки-перебіжчиці (яка поступово намагається руйнувати систему «Гри» зсередини). Між цими лініями знову розгортається квест-трилер, але вже з новими гравцями й іграми.
Проблема нових сезонів полягає в потребі концентруватись одразу на трьох оповідях, які не сильно переплетені між собою. Це складне завдання, і Хван Дон Хьок явно з ним не справляється. Через це занадто автономні побічні лінії виглядають як зайві, а центральний сюжет не надто яскравий, адже не має достатньо часу на розкриття персонажів.
Найбільш виразний приклад — це персонаж 100, передпенсійного віку чоловік, який заборгував 10 мільярдів вонів і намагається вдавати, що він значно важливіший за решту гравців. Але історію цього персонажа нам так і не розкривають. Чому він так себе поводить? Звідки такий величезний борг? Саме такі деталі робили персонажів першого сезону опуклими героями, яким хотілось співпереживати чи яких хотілося ненавидіти. У нових сезонах цього немає.
Щоб хоч якось компенсувати все це, Хван Дон Хьок вводить у серіал елементи справжнього бойовика — але й цього запалу надовго не вистачає. Він намагається компенсувати сюжетну розгойданість плот-твістом з віп-гостями (за словами режисера, він надихався персоною Ілона Маска) — однак це теж не спрацьовує. Серіальні віпи в золотих масках абсолютно картонні, позбавлені харизми; що довше вони в кадрі, то незрозуміліше, навіщо вони, власне, так довго в кадрі.
Успіх першої частини «Гри в кальмара» забезпечила велика кількість факторів. Зокрема, підігрітий інтерес до корейського кіно і час пандемії, коли багато хто втрапив у фінансову скруту. Та головне — це був напрочуд якісний серіал, що вдався до підзабутого жанру старого доброго квесту. У нових сезонах Хван Дон Хьок спробував розгорнути «Гру» у щось більше, ніж попередня версія. Однак за досить невеликий період світ сильно змінився. Кілька масштабних воєн, влада в руках егоцентриків-циніків, а іноді й відвертих психопатів — усе це породжує нові контексти й нові інтереси, в які не вписалися нові сезони. Хай навіть з фіналом у дусі біблійської притчі.
У кінці третього сезону режисер натякає, що, можливо, франшиза вийде у глобальний вимір і з’явиться американська «Гра в кальмара»; у сюжеті є і згадка про схожу гру в Бразилії. Однак складно повірити, що це вдасться: усе ж «Гра в кальмара» надто корейський серіал — візуально, ідейно, культурно. Так само, як згадані «Паразити» чи, наприклад «Олдбой» (2003) Пака Чхан Ука або «Берегова охорона» (2002) Кім Кі Дука. Усі ці фільми звертаються до специфіки корейського суспільства, тож будь-яка іноземна адаптація вимагатиме скасувати базову ідею та запровадити іншу філософію. А відтак буде мало схожою на оригінал. Можливо, щоб розширити всесвіт «Гри», Хвану Дону Хьоку варто піти іншим шляхом і задуматись над приквелом про зародження смертоносних ігор.