Редакторка пропонує мені написати з цього приводу про Оззі, про його вплив на музику. З впливом усе просто: його чують усі, хто слухає щось важке, бо татусь Осборн — один з китів, на яких тримається уся хеві-металева галактика.
Але музика — найсубʼєктивніше мистецтво. Тим паче музика в добу технічної відтворюваності, неситих диктатур і навʼязливих антиутопій. Тому, щоб розповісти про Оззі, почну зі свого досвіду з ним.
Пекельце під грушею
Геша жив на тій самій вулиці, що і я, трохи вище, в цегляному одноповерховому будинку з великим подвірʼям, зарослим деревами, найбільшим серед яких була старезна груша. Він познайомив мене, любителя Макаревича, Belle Epoque та іншої необтяжливої продукції, з істиною справжнього, тобто важкого, року. Також долучив до вживання деяких шкідливих речовин, але про це іншим разом.
Не памʼятаю, звідки Геша дістав цю платівку. Вона вабила вже назвою «Технічний екстаз», а тим паче оформленням конверта (меломанською говіркою «презерватива»): дві конструкції, складені з первісних геометричних форм — одна з еліптоїдів, наче з яєць, інша з маскулінних кубів, — їдуть назустріч одна одній на ескалаторах метро; куб прорізає яйце прямим зеленим променем, а те відповідає чорним струменем. Миттєвий секс роботів.
Насправді я не запамʼятав жодної пісні з Technical Ecstasy — мабуть, таки правда, що, як писали критики, це найслабший альбом Black Sabbath, — окрім It's Alright, де, втім, співає не Оззі, а Біллі Ворд. Незабаром мене на два роки загребли в армію до східного Казахстану, і фінальний рефрен, де Біллі повторює alright, alright, alright — те нечисленне, що тримало мене живим у тому пеклі, бо я подумки весь час наспівував її, тільки замість «олрайт, олрайт, олрайт» — «дембель, дембель, дембель». І до дембелю таки дожив.
Більше музичне враження справив Sabotage — шостий альбом Black Sabbath, 1975 рік. Добренна суміш безуму, бронебійного сарказму, потойбічного мороку і відшліфованої до дзеркального блиску музики. Завдяки цьому альбому Геша вивчив слово «абсцес» і тулив його де тільки можна. А ще ми радо підспівували Tell Me People Am I Going Insane — це ота божевільна балада, де наприкінці хтось страшно ридає, а з нього ті самі people сміються, падлюки.
Ще був сольник Оззі 1983 року Bark at the Moon, веселіша штука. Найдужче ми там полюбили «Центр вічності» — цілу мінісимфонію з ударами дзвона і хором. Так і стоїть перед очима: літнє сонце, зелений затінок, солодко-кислий запах опалих груш, почата пляшка портвейну, Оззі запевняє, що сьогодення немає і майбутнього теж, і він не знає про минуле, а потім радісно тягне: «Ма-а-андри до центру вічності!», тобто Journey to the center of eternity, ну ви зрозуміли.
Геша потім таки відправився до центру вічності через те, від чого самого Оззі врятувала його прекрасна Шерон. Я ж переключився на інший репертуар. Але трішки Озіка (здається, єдину західну рок-знаменитість у нас називали так пестливо) у зоопарку моєї памʼяті лишилося десь за вольєрами з «Пінк Флойдом», Веберном, Френком Заппою, Бетговеном, Майлсом Девісом, Бахом і Шенбергом. Скаче, хуліганить, веселиться. Такий самий yiban`ko, як і я. Гаразд, трохи більший.
Не соціологія
Опитав за допомогою фейсбуку й телефону друзів, що вони думають про О. О. Вибірка безумовно об’єктивна, репрезентативна. Словом, істина в останній інстанції.
Питання:
- Меломани та всі інші, скажіть мені, за що любите або не любите Оззі Осборна? А якщо він вам по барабану, то теж чому?
Відповіді:
- За голос. Ось грає рандомний плейліст, шось типу класики року. І я така — о, яка пісня кльова, раніш не чула. А це не Оззі часом? Точно, Оззі.
- За сенси. Коли почала вивчати англійську, тексти багатьох пісень розчарували. Оззі зазвичай співав про шось змістовне.
- За РОЦК!
- Знаменитий тим, що жив в одні часи з Леммі і співав «Mama, I'm Coming Home» та інші його пісні))
-
Стрибає, оре, як нінормальний. Х*йня якась, щітаю, це експертна оцінка.
- Це шо за х*й?
- Це кагбе витоки мого знайомства з рокенролом, я його почав слухати ще з радіоголосів в 1971, вже якось пох*й, я ностальгією не страждаю.
- Це як питати за Робіна Вільямса, їх там наче двоє.
- Black Sabbath — типові англійські хулігани. Що дорвалися до великих грошей.
- Актор.
- Тембр голосу.
- Нічого, якщо після написаної вище полови з'явиться відповідь «за те, що він справжній»?
- За любов до свободи у всьому.
- Та це ж як питати, за що ви любите Бові або Прінса) Іншопланетні тому шо.
- Тембр є, звісно. Але це той випадок, коли співак дуже переоцінений. Та його завжди витягували гітаристи.
- Милий, як перша вчителька.
- Та просто за те, що він є :-)
- Прикольний голос, можна сказати гнусаво-припанкований. Весела їб*нута особистість. Але крім цього, небагато чим цікавий, сольна творчість не тішить.
- По барабану, ну типу існує та й існує
- Ну бо він чудернацький та справжній, супервітальний та вільний, а ще голос.
- Обожнюю вже багато років за все.
- За рекламу у Варшаві на алеї Єрусалимській у 1997-му в жовто-блакитних тонах ))
- Вміє співати довгі ноти без вібрато)
- Люблю за те, що офіційну совєцьку пропаганду (в моєму дитинстві) чомусь найбільш трухало і казило саме від нього. А так-то я його не слухала, не слухаю і дуже малоймовірно, що колись слухатиму. Нічого особистого, просто не мій формат. Моя любов до нього, як сказати, хоч і багаторічна, але цілком платонічна.
- Параноїд форева.
- Був на його концерті, він рвав майку і поливав людей з відра)
- Роковий драйв, непересічна поезія, харизматичний сценічний образ.
- Так любимо.
- Водопровідник, наладчик автомобільних гудків, працівник бійні, найвидатніший фронтмен в історії рок-н-ролу (Це вже не фейсбук, а присвята в Залі слави рок-н-ролу).
Для читачів, спраглих сухої інформації та незаперечних фактів
За паспортом Джон Майкл Осборн. Прізвисько Ozzy ще зі школи, бо любив читати «Чарівника країни Оз».
Родина бідна. Дітей шестеро. Батьки — роботяги.
Учився кепсько. З однолітками бився. Зі школи вилетів. Працював різником і копачем могил. Сидів. Набив на костяшках татуху OZZY. Любив «Бітлз». Зловживав усім, чим має зловживати порядний рок-н-рольний роздовбай.
1967 року здибався з Тоні Айоммі (гітара), Теренсом (Ґізером) Батлером (бас-гітара), Біллом Вордом (ударні). Спочатку називалися Polka Tulk Blues Band і Earth. В 1968 році Айоммі, побачивши чергу за квитками на горор італійського режисера Маріо Бави Black Sabbath (він же «Три лики страху», 1963) з головним монстром класичного Голлівуду Борісом Карлоффом, подумав: позаяк люди готові платити за жахи на екрані, то чом би не втнути щось таке в музиці. Тож першу композицію назвали Black Sabbath, а самі так назвалися за рік. У тексті надихались оповіданням письменника жахів Денніса Вітлі і сном Батлера, в якому він бачив чорну постать біля свого ліжка, а в музиці використали тритон, він же інтервал диявола. Фронтмен Judas Priest Роб Гелфорд назвав цю пісню «мабуть, найзлішою з коли-небудь написаних».
Що це стоїть переді мною?
Фігура у чорному, яка вказує на мене
Швидко обертаюся і починаю бігти
Дізнаюся, що я обраний
О ні-і-і-і!
Далі історія. 70 мільйонів платівок, проданих по світу, перші позиції в хіт-парадах по обидва боки Атлантики, Paranoid як перший метал-альбом, відкушена голова голуба, «Ґреммі», відкушена голова кажана, статус «Бітлз» хеві-металу, вихід Оззі з гурту, гучна сольна карʼєра, наркота, бухло, депресія, мовчання, протверезіння, возз’єднання з Black Sabbath, нові хіти, Зал слави, серіал «Сімейка Озборнів», хвороба Паркінсона. Прощальний концерт в Астоні.
Парадигматичне
Так, Оззі ріс у 1960-ті, але ріс у Британії, яку контркультурний вибух переважно оминув. Він колись так і пробурчав: «У чартах [кінця 1960-х] лише й звучало: "Якщо ти їдеш до Сан-Франциско, неодмінно прикрась волосся квітами…". Ми ж, в Астоні, якщо й бачили квіти, то лише у вінках на трунах, що прямували до цвинтаря». If you're going to San Francisco Скотта Маккензі — можна сказати, гімн покоління хіпі, суцільні любов, свобода й чудові люди. Битому життям хлопцеві з Бірмінгема всі ті дивні вібрації та квіточки, вочевидь, були як мінімум смішні. Тим паче вже в 1970–1972 почалася інша гра.
І тут я предʼявляю авторські домисли, спрямовані на розпалювання сра… міжжанрової ворожнечі. Бо здається мені, що згаданий Девід Бові (який по зʼяві альбому The Rise and Fall of Ziggy Stardust and the Spiders from Mars сказав, що він убив шістдесяті), Еліс Купер (який вилізає з труни на сцені) й Оззі (котрий відкушує голову кажанові) — явища парадигматичо споріднені. Так, спільного в музиці між ними мало — але вони прийшли на запереченні хіпівського повстання, на відкиданні сяючої кислотними кольорами flower power. Після кожної революції починається декаданс — власне декадентами вони й були. Логічно, музиці 1970-х властива театралізація — бо рокери, забуваючи надривну щирість джинсово-патлатого повстання, почали грати ролі, щоб загіпнотизувати зал, предʼявити змінену реальність не через медитації чи наркотичні експерименти, а тут і зараз через переконливість театру. Оззі тримає образ не тільки стррррашними гримасами, а й голосом: зловісним, нахабним, похабним, нажаханим, навіть зворушеним залежно від сюжету пісні. На пізніших соло-альбомах він співає більш іронічно. І все це із дзвінким агресивним звуком, відшліфованим до останньої ноти інструменталом, заплетеним у складні гітарні соло, спаяним жорсткими щільними рифами, прошитим примхливими зламами ритму. Атмосфера цих пісень — навʼязливий фантазм, гарячкові випари пекла, отруйна палітра психозів, словом — затиснені в рок-н-рольних квадратах квіти зла.
Але нащо йому, насправді добрякові й веселуну, цей гуркітливий гіньйоль?
Бо світ не змінити за допомогою музики. Але його можна добряче полякати. А потім дружно, хором пореготати.
Спасибі, Оззі. Я полохався й сміявся разом з тобою. Let's rock.
