«Неоднозначний роман»
Водночас стало цікаво дізнатися, що писали масмедіа про «Бабин Яр» 18 року тому. Одне поважне й популярне тоді видання назвало твір Кузнєцова «неоднозначним». І не тому, що заперечувало чи брало під сумнів злочин нацистів у Бабиному Яру або Голокост загалом. Просто роман, як сказано в публікації, «не залишав надії», він завершувався доволі похмуро, на мінорній ноті.
Роман Кузнєцова має справді гіркий фінал. Ба навіть пророцтво, ще не очевидне у 2008-му, навіть після вторгнення Росії у Грузію. Ось якими є його останні рядки (цитуємо за новим перекладом):
«Які нові Яри, Майданеки, Хіросіми, Колими та Потьми — в яких місцях і в яких нових технічних формах — приховані ще в небутті, в очікуванні своєї години? І хто з нас, нині живих, уже, можливо, є кандидатом до них? Чи зрозуміємо ми коли-небудь, що найдорожче на світі — життя людини та її свобода? Чи попереду ще варварство? На запитаннях цих, мабуть, я й обірву цю книгу. Бажаю вам миру. І свободи. 1969 рік».
Анатолій Кузнєцов мав недовге життя — він помер 50-річним у Лондоні, де просив (і отримав) політичний притулок. Смерть письменника настала у 1979-му. Він не дожив ані до вторгнення СРСР в Афганістан, ані до розпаду «імперії зла», ані до російської агресії проти Чечні, Грузії та України. І не побачив тих «нових технічних форм», якими нині активно знищують його рідне місто. Дронами й ракетами Росія активно намагається побудувати в Україні новітній Майданек вкупі з Колимою. Певна річ, що у ворога нічого не вийде. Хочеться вірити, що нас оберігають у тому числі й ті, хто пішов у засвіти з думкою про Київ.
А Кузнєцов думав про Київ до останнього подиху.
«Цей роман я починав писати в Києві, в хаті у матері. Але потім не зміг продовжувати й поїхав: не міг спати. Вночі уві сні я чув крик: то я лягав і мене розстрілювали в обличчя, у груди, у потилицю, то стояв збоку із зошитом в руках і чекав початку, а вони не стріляли, у них була обідня перерва, вони палили з книг багаття, качали якусь пульпу, а я все чекав, коли ж це станеться, щоб я міг сумлінно все записати. Цей кошмар переслідував мене, це був і не сон, і не ява, я підхоплювався, чуючи у вухах крик тисяч людей, що гинули», — писав він.
Труднощі перекладу
«У січні разом з командою ми планували рік. Зрозуміли, що трагедії Бабиного Яру 85 років виповнюється саме у 2026-му. Далі почалася кропітка робота. Два місяці присвятили пошуку правовласників рукопису Анатолія Кузнєцова. Німецьке видавництво відповіло на запит дуже коротко: українським партнерам віддаємо безкоштовно, а Путін — х…ло», — з посмішкою зазначає засновник видавництва «Фронезис» Денис Денисенко.
Редактор видання Олександр Євсюков додає ще такі подробиці: коли роман готувала до друку «Саміт-Книга», ще був живий син Анатолія Кузнєцова Олексій (він помер у 2019-му). З його допомогою було нескладно отримати права на переклад роману. А от у 2026-му ситуація була вже іншою.
Олексій Кузнєцов і справді охоче відгукнувся на пропозицію видати батьків твір. Він приїздив тоді до Києва і ділився з журналістами дуже особистими речами — тим, зокрема, що його матері було непереливки від втечі батька за кордон (формально Кузнєцов виїхав до Лондона у творче відрядження).
«Мати сильно постраждала від цього батькового кроку, адже формально вона була з ним у шлюбі. Уже потім вони розлучилися заочно, на цьому мої стосунки з батьком закінчилися. Тільки в липні цього року (мова про 2008-й. — Ред.) я вперше побував на могилі Анатолія Кузнєцова. Як журналіст і критик можу поставитися до батькової роботи об’єктивно і зрозуміти, що це справді добра література. Мені також близький Київ, адже я тут виріс. Коли приїжджаю сюди, зупиняюся в тому будинку, де жив у дитинстві в бабусі і дідуся. Це поруч з Голосіївським лісом. Деяких батькових речей, описаних у романі, можна і тепер торкнутися руками», — розповідав він.
У «Фронезису» з реалізацією проєкту відразу виникли складнощі. «Звернутися до Олексія як до правовласника ми вже не могли, — розповідає Олександр Євсюков. — Відомо, що у Кузнєцова від другого шлюбу, який він уклав уже за кордоном, є донька. Але це людина непублічна, у відкритому доступі її контактів, як ми не намагалися це зробити, знайти не вдалося».
Довелося піти іншим шляхом, продовжує він. Відстежувати, де останнім часом виходив переклад «Бабиного Яру». А виходив роман як мінімум 40 мовами світу, зокрема: у Литві, Туреччині, Фінляндії, Хорватії та навіть на Шрі-Ланці.
«Ми пройшлися по всіх західних літературних агенціях, які могли передати права на друк цього роману, і таки напали на слід», — розповідає Євсюков. Слід знайшовся у Німеччині — саме звідти видавництво «Фронезис» отримало право на переклад. І, звісно ж, повну електронну версію російськомовного тексту, який залишив по собі Кузнєцов.
Заритий під Тулою текст
Анатолій Кузнєцов відніс роман до редакції журналу «Юность» у 1966 році. Крім автобіографічних записів, письменник включив до «Бабиного Яру» свідчення людей, які змогли врятуватися від масових розстрілів у 1941-му. Його текст жорстко порізали й відцензурували.
Усі цензорські табу, накладені на книгу, можна побачити на власні очі. І у виданні 2008 року, і у виданні 2026-го вони виділені курсивом. Ці правки дозволяють відчути, як поступово спотворювали задум автора, який хотів показати справжнє обличчя тоталітарного суспільства (і нацистського, і радянського).
Також у романі є рядки, узяті в дужки, — це доповнення, зроблені автором уже в еміграції, у 1967–1970 роках. Адже вперше роман вийшов у повному обсязі 1970 року в нью-йоркському видавництві Possev-USA. А ще до від’їзду з СРСР у домі Кузнєцова робили обшуки. Після одного «невідомо ким був підпалений і згорів мій кабінет», згадував письменник.
Але Кузнєцов подбав про безпеку твору. «Найважливіші рукописи були в мене перезняті на плівки, які в залізній коробці були закопані неподалік будинку, а самі рукописи я закопав у скляних банках у лісі під Тулою, де вони, сподіваюся, лежать і зараз. Улітку 1969 року я втік з СРСР, узявши із собою плівки, у тому числі й плівку з повним "Бабиним Яром". От його я і випускаю як першу свою книгу без будь-якої політичної цензури і прошу тільки цей текст "Бабиного Яру" вважати дійсним», — зазначав Кузнєцов у вступному слові.
Один з ключових перекладів книжки Кузнєцова зробила у 2011 році американська історикиня й журналістка Енн Епллбом, котра присвятила діяльність вивченню тоталітарних режимів на території Східної Європи. Переклад французькою (вийшов у паризькому Robert Laffont) Епллбом супроводила ґрунтовною передмовою, де вказала, що скорочення оригінального «Бабиного Яру» були не редакторськими правками, а продуманою ідеологічною операцією.
Читайте такожЕнн Епплбом: “Україна для всіх поляків, незалежно від політичних поглядів – екзистенційне питання”
Олег Проценко, який переклав українською «Бабин Яр» для видавництва «Фронезис» (і суміщав цю роботу зі службою в лавах ЗСУ), зазначив таке: «Передусім мене переслідували паралелі. Роман-документ Анатолія Кузнєцова зародився зі щоденника київського хлопчини, який на власні очі спостерігав те, що не мав ніколи побачити — жахіття війни й немислимих злочинів. І десь у той самий час, коли я працював над перекладом, моя донька, яка разом зі шкільною подругою організувала шкільну театральну трупу, готувала першу виставу під назвою "Жовта стрічка". Про окупацію Гостомеля й Бучі. По суті вони зібрали і зіграли на сцені власні історії. Історії, які з ними ніколи не мали трапитися…».
Проценко додає, що ще одна паралель спала йому на думку. «У книзі "Бабин Яр" є три розділи під назвою «Горіли книги». Радянська цензура схвалила лише один, бо за два інші сама несла відповідальність. І от знову горять книги. Знищення йде в тотальних масштабах і з тією самою метою… Цей тяжкий за змістом роман-документ написаний легко і відкрито, якось безпосередньо… І це, можливо, найбільше переконувало мене в тому, що — як підкреслював сам автор — “усе в цій книзі правда!”».
«Де я, а де Кузнєцов»
Навіть радянський варіант роману «Бабин Яр» вразив українського художника Матвія Вайсберга, чиї картини використало як ілюстрації видавництво «Фронезис». «Попри все цензурування, роман справив на мене незабутнє враження, — розповів він «Лівому берегу». — Це був ковток свіжого повітря на тлі тотальної брехні. І це та книжка, яка буквально зробила мене. Можливо, так сталося тому, що коли я читав її вперше, мені було майже стільки ж, скільки й Анатолію Кузнєцову в 1941-му. Образ 13-річного хлопчика, який стикається з позамежним злом, дізнаючись про масові розстріли в його місті, я прикладав до себе».
Читайте такожМатвій Вайсберг: «З перспектив у нас були тільки квартирники, кухонні виставки, кухонні посиденьки». Серія Transition Dialogue
Утім, на відміну від Кузнєцова, Голокост торкнувся родини Вайсберга безпосередньо. «Моя рідна прабаба, мати мого діда Матвія Гарцмана, померла в Бердичівському гетто разом з молодшим сином», — розповідає він. «У списках розстріляних у Бабиному Ярі є моя двоюрідна бабуся Гримбарг Соня Йосифівна, хоча я пам’ятаю з розмов батька і бабусі, що з нашої родини вона там не єдина. Та спитати вже нема в кого», — каже Вайсберг.
До нищення його родини — якщо вже не буквального, то фігурального — доклали руку не тільки нацисти, але й глибоко антисемітська за своєю суттю влада Радянського Союзу. «До прикладу, батько мій вступав до вишів сім разів. Вищої освіти він так і не здобув. Моя мама вступила до художнього інституту завдяки втручанню Миколи Бажана, який знав до війни її батька, а мого діда — єврейського поета Матвія Гарцмана, що загинув у 1943-му, як тоді казали, смертю хоробрих. Якби дід не загинув, він був би репресований і розстріляний разом з Єврейським антифашистським комітетом, як його друзі і знайомі Соломон Міхоелс, Лейб Квітко, Давид Гофштейн, Іцик Фефер, Перец Маркіш.
Відігралася радянська влада на його вдові, моїй бабусі Ніні Янкелівні Басис-Гарцман. Її засудили на 10 років таборів з конфіскацією майна. Коли вертухаї прийшли за майном, конфісковувати насправді не було що: якісь табуретки і старі спідниці. Мама згадувала, що вертухаям було соромно дивитися в очі дівчаткам — моїй мамі та її сестрі. На суд мій прадід Янкель Басис привів міньян — 10 євреїв, що молилися за його невіруючу доньку. Бабі дали по року за кожного єврея», — розповідає Вайсберг.
Він додає: коли дізнався, що перевидають «Бабин Яр», то вважав за честь долучитися як ілюстратор. «Я трохи розбираюся в цінах на твори сучасних українських художників, — каже Денис Денисенко. — Тож коли йшов у майстерню до Матвія, головним питанням у мене було, скільки може коштувати його участь у нашому виданні. Він подивився на мене, як на божевільного, і безкоштовно надав доступ до електронного архіву своїх робіт».
«Звичайно, що я надав безкоштовний доступ, бо де я, а де Кузнєцов? — каже Вайсберг. — Це звичайна практика у західних видавництвах. Якщо картини художника корелюють з темою виданням, то їх надають як готові ілюстрації. А для мене тема Голокосту наскрізна приблизно з 1980-х років і не відпускає досі. Тому я сподіваюся лише на те, що Анатолій Кузнєцов, на книжці якого я виростав, не заперечував би, що для її ілюстрування взяли мої роботи».
Тема Голокосту й справді не відпускає Вайсберга. У 2023-му він створив у Бабиному Яру три монументальні панно: «Ангел Збройних Сил України», «Зірка Давида» й «Менора». Це твори з його «Дорожнього щоденника», написаного у березні-травні 2022 року. «Малювання в той час було не тільки спробою не збожеволіти, але й надією хоч чимось посильно допомогти, зробити свій єдино можливий у цих обставинах маленький внесок у допомогу країні», — каже він.
А країна тим часом бореться і сподівається. Сподівається і на власну витривалість, і на небайдужість світу, і — як би пафосно це не звучало — на справедливість.
«Усе ж я думаю про те, що жоден суспільний злочин не залишається таємним. Можна спалити, розвіяти, засипати, затоптати, але ж залишається ще людська пам'ять. Історію не можна обдурити, і щось назавжди приховати від неї неможливо», — писав десятиліття тому Анатолій Кузнєцов.