«Вези сюди Ющенка хоч зв’язаного, а то люди нас порвуть!»

Кажуть, що термін «польовий командир» щодо співорганізаторів масових акцій вперше запровадила Юлія Тимошенко під час акції «Україна без Кучми». Потім влучне визначення перекочувало у словник Помаранчевої революції. Одним із її польових командирів був сьогоднішній співрозмовник LB.ua Володимир Філенко. Він розповідає, як готували народний супротив на випадок фальсифікації президентських виборів-2004, яким був перебіг помаранчевого Майдану та його підсумки.

Володимиру Філенку 71 рік. Він був у Верховній Раді І, ІІІ, IV та VI скликань. У 2021 році опублікував мемуари під назвою «Партитура революції», описавши слабкість і примхи лідерів Помаранчевої революції без жодних купюр. Втім, як і їхні чесноти та позитивні якості. Про все це ми також говоримо з паном Володимиром, але зачіпаємо ширший пласт історії, аніж той її відрізок, що почався 22 листопада 2004 року з великої протестної акції на підтримку Віктора Ющенка.

Ющенко не зміг конвертувати здобутки Помаранчевої революції у якісні зміни, якими могла б пишатися держава. Тому й покинув у 2010-му Банкову не з парадного входу і з рекордно низьким рейтингом. Та це не означає, що його обрання п’ятьма роками раніше було помилкою. Деяких помилок незалежна Україна припустилася ще у 1991-му, а всі наступні події були, по суті, лише наслідком невивчених уроків історії.

Володимир Філенко (ліворуч) та Тарас Стецьків під час презентації книжки «Партитура революції».
Фото: Національний музей Революції Гідності
Володимир Філенко (ліворуч) та Тарас Стецьків під час презентації книжки «Партитура революції».

«Я тепер по-іншому оцінюю роль Кучми у справі Гонгадзе, але не на 100%»

Пане Володимире, чому акція «Україна без Кучми» (УБК), яка тривала у 2000–2001 роках, програла, а Помаранчева революція, що розпочалася лише трьома роками пізніше, виграла?

Тому що не кожна вулична акція є революцією. Програла не тільки «Україна без Кучми», але й акція «Повстань, Україно!» у 2002–2003 роках. Пам’ятаєте таку?

Реклама

Пам’ятаю, як Юлія Тимошенко тоді перелазила через паркан на Банкову. Але це єдиний яскравий спомин. «Повстань, Україно!» вийшла ще більш яловою, ніж УБК. І такою ж безрезультатною.

Українські революції завжди є національно-визвольними — з антимосковським спрямуванням. І тільки такі й виграють. Візьміть хоча б Революцію на граніті. Якими були її вимоги? Відмова від нового союзного договору з СРСР, проведення виборів на багатопартійній основі, повернення додому строковиків. Все це було натяком на незалежність. А потім сталася доленосна подія: 24 серпня 1991 року, проголошення незалежності України, що згодом було підтверджено референдумом 1 грудня.

Але успіх тоді вийшов половинчастим. Ми отримали незалежність, а комуністи зберегли владу. Тобто у 1991-му Україна здобула незалежність, але не демократію. І як засвідчило подальше життя, не ставши демократичною, наша держава не змогла розвиватися так, щоб швидко стати на ноги. Тобто показати вищий рівень життя, розвиток економіки тощо. Нам знадобилося 13 років, щоб дійти від проголошення незалежності до Помаранчевої революції, яка відкрила шлях до демократії.

Володимир Філенко виступає на засіданні парламенту 30 липня 1990 року.
Фото: Кадр з відеоархіву Ярослава Кендзьора
Володимир Філенко виступає на засіданні парламенту 30 липня 1990 року.

Що ж до «України без Кучми», то цю акцію спричинила не визвольна боротьба, а вбивство Георгія Гонгадзе. Акція була обмежена в плані масовості та зазнала поразки: 9 березня 2001 року нас побили на Банковій. І стався відкат, бо люди стали боятись виходити. Україна тоді якщо не почорніла, то, принаймні, посіріла. І коли ми почали готувати Помаранчеву революцію (а це було за рік-півтора до президентських виборів), то для нас було головним витиснути з людей страх. Переконати, що виходити не страшно, бо якщо нас буде багато, тоді нікого не битимуть.

Читайте такожМикола Жулинський: «Я переконаний, що реваншу проросійських сил не буде. Україна вже зараз є переможцем»

Чи справедливо казати, що у 1990-х ми не вибороли демократію? За результатами виборів 1994 року до Верховної Ради пройшли 15 партій…

Частково погоджуюсь із вашими міркуваннями: певні ознаки демократії справді були. Але, по-перше, при владі залишилася компартійна номенклатура. По-друге, почав формуватись олігархат, а олігархат і демократія несумісні. В Україні 27 сімей володіли половиною національних ресурсів, що означало значне розшарування на багатих і бідних. Коли ви говорите про вибори та багатопартійність, ви маєте на увазі політичну демократію, але існує також демократія економічна. І от її ми не досягли. У 1990-х ще не розвинувся середній клас.

Реклама

По-третє, і «Україна без Кучми», і наступний «кольчужний скандал» засвідчили дуже сильні впливи Росії на хід подій в Україні. (Восени 2002 року США звинуватили Україну в тому, що вона продала режиму Саддама Хусейна в Іраку декілька новітніх станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга» в обхід міжнародних санкцій. Факт фізичної присутності «Кольчуг» в Іраку підтверджений не був, але цей скандал вдарив по репутації як України, так і Леоніда Кучми, — ред.). Щойно ми починали прямувати в бік Європи, нас вперто розвертали до Москви.

По-четверте, в нас тоді не було незалежних медіа. Інтернет-видання тільки з’являлися, «Українська правда» Георгія Гонгадзе мала заледве кілька тисяч читачів. Непідцензурних телеканалів майже не було. Сукупність цих обставин — комуністи при владі, економічна несвобода, російські впливи та відсутність незалежних медіа — дає підставу стверджувати, що демократія була в зародковому стані.

Протестна хода акції «Україна без Кучми». 6 лютого 2001 року.
Фото: Майдан-Інформ
Протестна хода акції «Україна без Кучми». 6 лютого 2001 року.

Чи переважав усі інші негативні чинники російський вплив? Останніми роками вбивство Гонгадзе часто розглядають як російську операцію, спрямовану проти Кучми. Тому він поступово прощається з реноме головного лиходія, перетворюючись мало не на жертву провокації.

Дійсно, від часу, коли сталося убивство Гонгадзе та відбулася «Україна без Кучми», ми отримали багато нової інформації. Зокрема й від людей з оточення Кучми. І все це спонукає переглянути нашу тодішню позицію. Бо тоді, у 2000-му, ми знали тільки те, що вбили нашого товариша. І мали одне бажання: хапати сокиру й махати нею. Хоча вже тоді, пригадую, Іван Степанович Плющ говорив нам своє фірмове «хлопці, та піждіть, ви не знаєте, хто це замовив і кому це вигідно».

Але з іншого боку, хіба не сам Кучма дав привід його звинувачувати? Хто казав на плівках Мельниченка «віддайте його (Гонгадзе) чеченцям»? Так що свою позицію я зараз переглядаю, але не на 100%.

Читайте такожВолодимир Філенко: «Люди захотіли побачити в парламенті тих, хто дасть у морду Партії регіонів»

«Ющенко думав, що Кучма проголосить його своїм наступником»

Ви сказали, що підготовкою до протестних акцій штаб Ющенка займався заздалегідь. Тобто ви були певні, що результати будуть сфальсифіковані?

Так. Абсолютно. Саме так і сталося… Ми ж були досвідчені політики. Кожен із нас пройшов декілька виборчих кампаній. Тож із підтасуванням голосів усі ми стикались особисто. Мені самому так «допомогли» програти вибори у 1994-му. Тоді маленькі скриньки носили по хатах і називали це «дострокове голосування». А члени комісій були ті самі, що й за Радянського Союзу… Так от, за великими скриньками — тими, що стояли на дільницях, — я вигравав зі значним відривом у комуніста Миколи Кашлякова. А за маленькими (їх було 47 штук десь на 400 бюлетенів) раптом програв.

Реклама

Але головним сигналом для нас стали події в Мукачеві. От тоді вже було зрозуміло, що вони не зупиняться ні перед чим. (Вибори мера Мукачева відбулися 18 квітня 2004 року. Згідно з даними екзитполу, проведеного в день виборів, 62,4 % опитаних проголосували за Віктора Балогу, якого підтримував блок «Наша Україна», 29,99 % — за Ернеста Нусера, якого неофіційно підтримувала Соціал-демократична партія України (об’єднана). Але 19 квітня голова тервиборчкому Юрій Переста оголосив перемогу Нусера. Блок «Наша Україна» заявив про фальсифікацію виборів, — Ред.).

Єдиним, що можна було протиставити беззаконню, був масовий спротив. І от такий спротив ми почали готувати. Ющенко довго не хотів нас слухати, все закочував рукава своєї сорочки…

Віктор Ющенко – кандидат в президенти України.
Фото: EPA/UPG
Віктор Ющенко – кандидат в президенти України.

Так, був у нього такий жест…

Він думав, що Кучма проголосить його своїм наступником… Пам’ятаю одне з таких засідань штабу, коли я і Тарас Стецьків (а ми плідно співпрацювали й добре доповнювали один одного) марно намагалися переконати Ющенка підтримати масові акції. Він впирався, але крапку в дискусії несподівано поставив Плющ, який дрімав собі в кутку. «Піжди, Вікторе, піжди, — обізвався він. — Хлопці діло кажуть. Ти виграєш, а вони все сфальсифікують».

Я на той час очолював харківський штаб, а Тарас працював у центральному заступником з організації масових акцій. Але Тарас — людина більш ідеологічна, наукова, я б сказав… А тут був потрібен хтось з організаційним досвідом. І такою людиною був, вибачте за похвальбу, я. Тому Роман Безсмертний, який тоді очолював штаб, викликав мене до Києва, і я став ще одним його заступником. Ми з Тарасом розробляли там усі схеми та плани. А через рік після революції ми ці схеми і плани розсекретили та передали до Музею помаранчевої революції, що спершу містився у Києво-Могилянській академії.

Читайте також«Дундуки з КПУ», «радянські пончики» і диван Стретовича: як ухвалювали Конституцію 1996 року

У 2004 році далекі від штабних справ люди були переконані, що помаранчевий Майдан зібрався спонтанно, а ініціатива була низовою. В кожному разі, мало хто здогадувався, що задум народився за рік чи більше до виборів. Коли ви оприлюднювали ваші документи та передавали їх до музею, ви не боялися дезавуювати міф про суто народне підґрунтя революції?

Тут немає жодного протиріччя між народним підґрунтям і нашою підготовкою. Так, уже після парламентських виборів 2002 року ми почали готуватись до виборів президента. І Роман Безсмертний, який очолив штаб, отримав широкі повноваження для розбудови структур під ці вибори в областях і районах… Були задіяні сотні, навіть тисячі людей, які отримували завдання та ідеологічні настанови. Ми їх тренували і починали з проведення малих акцій.

Одну з таких акцій організував Тарас Стецьків 30 березня 2004 року під Кабміном. Зібрати тоді вдалося близько тридцяти тисяч людей. Ми тоді всього вчились: пересуватися Києвом у колоні, використовувати машину з озвучкою. Тоді ж почали з'являтися перші елементи помаранчевої символіки. А потім була величезна акція на Співочому полі. Пишаюся нею, бо я значною мірою її й придумав. Ми тоді вирішили висувати Ющенка саме на Співочому полі. Не у клубі десь чи на стадіоні, а саме там…

Реклама

Сенс був у тому, що Ющенка висуває не партійний з’їзд, а народ…

Так, а звозили ми учасників з усіх областей. Наймали транспорт, керували рухом машин, депутати супроводжували колону. Звезли десь 50 тисяч, але вийшов Київ, і на Співочому полі стало 200 тисяч! І це є підтвердження того, про що ви говорите: акція була всенародною. Бо ми лише дали маяк, який запалив світло. І на це світло пішли люди, які в нас повірили.

Десь із дві години йшли ми зі Співочого поля до ЦВК реєструвати Ющенка кандидатом у президенти. Це було незабутньо. Люди йшли, йшли і йшли. І всі бачили, як нас багато. Ось у такий спосіб ми й прорвали інформаційну блокаду, бо доти нас нікуди не пускали. А коли владні канали стали показувати якихось пияків зі Співочого поля, це лише розізлило учасників цієї ходи. Бо кожен міг сказати «Ви брешете! Не було такого! Я там був і все бачив, я Ющенка в президенти висував…»

Багато представників номенклатури, тобто суддів, силовиків, чиновників уже тоді зрозуміли, що Ющенко переможе. Тож тишком-нишком до нас почало підходити багато з таких людей. За тиждень до першого великого виборчого туру ми провели акцію-попередження, що фальсифікації не пройдуть. І — о, диво! — на неї прийшло вже триста тисяч людей. А друге диво, що суд дозволив її проведення.

Ми тоді вперше поставили на Майдані сцену. І там у нас із Тарасом Стецьківим була дискусія на тему, де організувати штаб. «Отут на сцені й буде наш штаб», — сказав я. Але в Олександра Зінченка й Петра Порошенка як ще одного керівника штабу були значні побоювання: а чи прийдуть люди? У понеділок після другого туру виборів Порошенко мене знову про це першим ділом питав: «То де ж люди?» А було лише пів на дев’яту ранку, й по Майдану хіба що людей двадцять туди-сюди ходили.

Хода під проведення акції на Співочому полі. Ліворуч від Ющенка – Петро Порошенко та Олександр Зінченко.
Фото: Пресслужба кандидата в президенти Віктора Ющенка
Хода під проведення акції на Співочому полі. Ліворуч від Ющенка – Петро Порошенко та Олександр Зінченко.

Я кажу: «Петре Олексійовичу, люди там, куди ви їх послали. Тобто на дільницях. Вони всю ніч спостерігали за тим, як рахують голоси. А зараз — вдома, п’ють каву, миються-бриються і скоро всі будуть тут. Крім того, ми із західної України на східну відправили спостерігачами 30 тисяч чоловік. Вони повертатимуться через Київ і також будуть тут. Бо наші люди без перемоги додому не поїдуть».

І що ви думаєте? З десятої години з усіх вулиць, вуличок та провулків, з метро і з тролейбусів почали виходити люди та йти на Майдан. Вони йшли, йшли і йшли. І до 12 години ввесь Майдан був заповнений вщерть. Прийшло тисяч сто. А вождя нема…

А де був «вождь»?

У штабі на Боричевому Току. Його в той день ніяк не вдавалося виштовхнути на Майдан. Тож я кажу Стецьківу: «Тарасе, вези сюди Ющенка, хоч зв’язаного. Бо люди нас порвуть!» Добре, що артисти трохи народ розважали: Скрипка, Бурмака… Поспівали, потанцювали. А потім повернувся Тарас і таки привіз Ющенка.

Читайте такожТарас Стецьків: «Якщо поляки не почнуть трактувати українців як рівних, ми не домовимось»

Реклама

Давайте відверто: Ющенко — нерішуча людина?

До певної міри, мабуть, так. Він ставав іншим, коли бачив підтримку. За день до акції на Співочому полі, куди ми його привели, так би мовити, на генеральну репетицію, він стояв і вдивлявся у цю порожнечу, яка була перед ним. І все питав зі сцени: «А люди будуть? Люди точно будуть?» А вже наступного дня, коли побачив, який довкола нього ажіотаж, то мало не розплакався. І голос у нього дрижав: Ющенко зрозумів, яку відповідальність на себе бере. А потім було отруєння і оце балансування між життям та смертю, яке він дуже, дуже тяжко переніс. Але якщо бачив, скільки людей вийшло за нього, то це його дуже надихало.

«Не можна звинувачувати одного Ющенка»

Ющенко розраховував, що Кучма зробить його своїм наступником, і боротьба не знадобиться. Але Кучма зробив ставку на Януковича. І це при тому, що мав більш-менш успішний досвід протистояння російському тиску: згадаймо хоча б Тузлу. Чому він підтримав відверто проросійського кандидата?

Давайте так: щоб не розчаруватися, не будемо зачаровуватися. Не треба забувати, що Кучма, хоча й з Чернігівської землі родом, але ріс на Сході — як фахівець і як директор. Він знав, що таке змагання донецького та дніпропетровського кланів. Але потім ці клани, вочевидь, домовилися між собою. І зробили Кучмі, як кажуть блатні, пред’яву. Тобто висунули вимогу, щоб він призначив прем’єром Януковича.

Рештки книжки Леоніда Кучми «Україна – не Росія», знайдені при розборі руїн багатоповерхівки, яку вразила російська ракета. Дніпро, січень 2023 року
Фото: ostro.org
Рештки книжки Леоніда Кучми «Україна – не Росія», знайдені при розборі руїн багатоповерхівки, яку вразила російська ракета. Дніпро, січень 2023 року

А тут ще й Медведчук свою роль зіграв, який був і правою, і лівою рукою Кучми. А чиї завдання він виконував, ми з вами прекрасно знаємо. Можу припустити, що олігархи й Медведчук надали Кучмі гарантії особистої безпеки. А Ющенко таких гарантій, можливо, не давав.

Розслідування отруєння припало на президентський термін Ющенка. І знав він про цей епізод, гадаю, більше за всіх. Та справа досі не розкрита. Я не запитую у вас, хто його отруїв, запитаю про інше: чому слідство спустили на гальмах?

Я й сам не хочу відбирати хліб у розслідувачів і розмірковувати на цю тему. Тим паче, що про це вже не раз висловлювався Юрій Луценко, який тоді був міністром внутрішніх справ, а пізніше став генпрокурором. Є фільми-розслідування про отруєння, і там теж усе сказано, і назване ім’я людини, яка могла отруїти. І звісно, тут також був російський слід… А щодо того, чому справа не розкрита… Я вважаю, що Ющенко сам, із якихось невідомих мені причин не бажав, аби її довели до кінця.

Боюсь, що отруєння психологічно зламало Ющенка, особливо якщо він знав, що до цього злочину причетні люди з його оточення. Зламало людину й без того м’яку та слабку. Чи не в особистості самого Віктора Андрійовича криється відповідь на питання, чому Помаранчева революція не досягла результату?

Почасти ви праві. Але тут я б не спирався на більшовицьку тезу «о ролі лічності в історії», бо там закладалась інша філософія. Роль Ющенка була значною. І в перемозі Помаранчевої революції, і в її поразці. Але не варто все зводити до однієї персоналії. Все ж таки історію творять широкі народні маси, громади, різні прошарки населення, різного роду об’єднання або спілки… На початку 2000-х ми всі ще були романтиками. І мріяли, що зараз, після перемоги Помаранчевої революції, буде великий еволюційний стрибок від поганого у добре. Але так це не працює, тому стрибка й не вийшло.

Знаєте, нас не можна порівнювати з країнами Балтії та з поляками, у яких усе швидше та якісніше налагодилося. Бо у балтійців та поляків суспільство було більш освіченим, мало більше громадського та організаційного досвіду. Вони встигли пожити за капіталізму й зрозуміти, що таке приватна власність, власність на землю тощо.

Тому не можна звинувачувати одного Ющенка, хоча й з нього я провину не знімаю. Я вам раніше казав, що люди на Майдан йшли, йшли і йшли. Але ж вони як прийшли, так і пішли! І ніякого громадського контролю не створили. Мовляв, ми свою справу зробили, нову владу привели, а далі влада нехай сама…

Реклама

А влада завела собі «любих друзів». Ющенко оточив себе групою людей, які його заколихали, а самі отримали доступ до ресурсів. Тому згодом на Майдан довелося виходити ще раз. А ті люди, які реально Майдан вистояли та відстояли, не були залучені до змін і реформ. Вони так і лишилися на своїх низьких організаційних посадах, не піднялися на верхівку влади. Соціологи та політологи кажуть про цю ситуацію так: не запрацювали соціальні ліфти.

Зліва направо: Олександр Мороз, Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко. <i>Шляхи цих трьох діячів розійдуться назавжди</i><i>.</i> Мороз піде в коаліцію з «регіоналами», а Тимошенко, хоч і була двічі прем’єркою при президенті Ющенку, залишилася його неприхованою опоненткою
Фото: EPA/UPG
Зліва направо: Олександр Мороз, Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко. Шляхи цих трьох діячів розійдуться назавжди. Мороз піде в коаліцію з «регіоналами», а Тимошенко, хоч і була двічі прем’єркою при президенті Ющенку, залишилася його неприхованою опоненткою

Люди, які завдяки Ющенку отримали владу (зокрема, депутатський мандат), поділяються, як на мене, на дві групи. Перші трималися його і наживалися, користуючись з близькості до «вождя». Інші побігли до «регіоналів», аби там урвати шмат пожирніше. Власне, дострокові вибори 2007 року Ющенко оголосив через те, що коаліція почала неконтрольовано розростатися через перебіжчиків («тушок», як тоді казали) з помаранчевих фракцій. Ще б трохи, і вона досягла б конституційної більшості. Хто, на вашу думку, є більшим зрадником ідей революції — корупціонери чи перебіжчики?

Це питання складне. І в мене немає на нього однозначної відповіді. Ідеї Помаранчевої революції поховали і ті, і ті. Але попри все вона не програла, ні… Помаранчева революція зіграла свою видатну історичну роль. Вона перемогла бодай у тому, що не дала Україні скотитися під Росію. Вона зупинила експансію Росії.

Як писав Пітер Дікінсон (британський журналіст та публіцист, редактор служби Ukraine Alert Atlantic Council, — ред.), «будучи архетипом “кольорової революції”, Помаранчева революція в Україні 2004 року продовжує жити в кошмарах російської еліти і заслуговує на набагато більше визнання як один із великих геополітичних переломних моментів початку двадцять першого століття»

Але всередині країни сталося те, що сталося. І «любі друзі», і Азаров із Кінахом на помаранчевому Майдані (Микола Азаров був першим віцепрем’єром і міністром фінансів, а експрем’єр Анатолій Кінах — кандидатом у президенти, який підтримав Ющенка у другому турі, а згодом отримав пости першого віцепрем’єра і секретаря Ради національної безпеки і оборони, — Ред.), і Мороз…

Чому, до речі, зрадив Мороз?

Тому що мав хворобливе бажання влади. Тому що вважав, що він є єдиним, хто гідний керувати цією державою.

Уявімо, що у 2004 році єдиною кандидаткою від опозиції стала би Юлія Тимошенко. Історія розвивалася б за іншим сценарієм?

Юля — фігура суперечлива. Думаю, вона б активніше, ніж Ющенко, протистояла російському тиску. За принципом «тут все моє, а ви сюди не лізьте». Але з іншого боку, всім пам’ятні її газові угоди та хихотіння з Путіним. Тому не знаю насправді, як би Україна жила за президентства Тимошенко. Але зараз вона зійшла на маргінес, і тут нема про що говорити.

<i>Зліва направо: </i><i>лідер</i> <i>Комуністичної партії</i> <i>Петро Симоненко, </i><i>Олександр Мороз та Віктор Янукович</i><i>. У 2006 році</i><i>, коли</i> <i>«помаранчеві» лідери не змогли домовитися про формування більшості</i><i>,</i> <i>ці троє діячів утворили так звану «антикризову коаліцію»</i><i>, яка висунула Януковича прем’єром.</i>
Фото: jnsm.com.ua
Зліва направо: лідер Комуністичної партії Петро Симоненко, Олександр Мороз та Віктор Янукович. У 2006 році, коли «помаранчеві» лідери не змогли домовитися про формування більшості, ці троє діячів утворили так звану «антикризову коаліцію», яка висунула Януковича прем’єром.

«Наступний Майдан іде просто зараз»

Чи є причиною теперішньої російсько-української війни те, що Путін хоче стерти Україну та пам'ять про неї як про колиску революцій? Тобто не відродження СРСР чи Варшавського блоку застрягло у його хворій голові, а саме смертельний страх від того, що під боком — бунтівний взірець для наслідування?

Якщо я почну говорити про Путіна, то можу перейти на лексику, яку ви потім самі ж відцензуруєте. Бо це будуть слова, які в ефірах зазвичай «запікують». Але спробую дипломатично. Путін — хвора людина, яка одночасно боїться Майдану в Росії та хоче перевершити царя Петра як «збирача земель» і саме так увійти в історію. Цей вихованець КДБ оточив себе ідеологами, які залюбки згодовують йому ідею величі. А тому він ні на що не зважає, коли нищить українські міста та села. Але ж він і власних росіян не вважає за людей. Вони для нього ніщо, гарматне м'ясо.

Читайте такожЖиття за Україну

Колишній комісар ЄС Штефан Фюле та експрезидентка Литви Даля Грибаускайте розказували, що на саміті у Вільнюсі в листопаді 2013 року Янукович скаржився на безпрецедентний тиск із боку Кремля. Він казав, що Москва йому прямо погрожує військовим вторгненням. Він міг розміняти нашу євроінтеграцію на стримування Путіна?

Слухайте, Янукович для мене — це людина з негативом та мінусом, близькими до абсолюту. Його історія, всі ці крадені шапки, всі ці кримінальні справи ще з часів, коли він був дрібним злодюжкою на автобазі тощо… Це людина тупа, неосвічена, примітивна… Інша справа, чому «донецькі» обрали саме його? Та тому, що ним було легко керувати. Якби вони свого часу зробили ставку на Тігіпка або Кушнарьова, то Ющенку було б ой як складно перемогти.

А Янукович… Ну це вже настільки бридка людина, що тут нема, про що говорити. Ви думаєте, коли в нього кинули яйцем, це була постановка? Та він справді перелякався так, що його штани, думаю, потім мусили викидати… Але історія потім склалася так, що вибори 2010 року він виграв. Він справді їх виграв, і цього вже не перепишеш.

Чому половина країни у 2010 році проголосувала за Януковича? Ви ж самі казали, що після Помаранчевої революції почалося зростання самосвідомості, люди перестали боятися, відчули смак свободи…

Зростання почалося, але суспільство не встигло швидко вирости, піднятися над своєю історією, осмислити її, винести уроки. Народ у значній масі своїй залишився неосвіченим, безграмотним, забитим, позбавленим високої політичної культури. У розвитку нації позитивних моментів тоді було менше, аніж шкоди від спадку Союзу.

Згадайте, через що ми пройшли. Розкуркулення і насильницьке заганяння у колгоспи, Голодомор, війна, голод 1946-го, сталінський терор, винищення церкви, інтелігенції, вчених… У 1937 році проводили «всесоюзний» перепис населення, після якого організаторів проголосили «шкідниками» та розстріляли. А все тому, що перепис показав: пролетаріату в СРСР менше, ніж так званої «дрібної буржуазії». А друга причина полягала в тому, що українців виявилося чи не більше, ніж росіян. Бо ніяких росіян, по суті, й нема, а є пермь, чудь, мордва, меря, весь, мурома, мещера, чуваші, карели, башкири, удмурти, марійці, буряти, якути, евенки, ханти, мансі, уйгури, алеути…

Господи, пане Володимире, як ви їх усіх запам’ятали?

Запам’ятав, бо ось ким є, як казав Єльцин, «дарагіє росіянє». А Україна була всіма ними знекровлена, позбавлена власної інтелігенції, носіїв знань та культурних традицій, словом, всіх тих людей, які вміють думати, вміють брати на себе відповідальність за життя своє та своєї родини. І така втрата далася взнаки через два-три покоління.

На сцені Помаранчевого майдану зліва направо: Катерина Ющенко, Віктор Ющенко, Володимир Кличко, Руслана Лижичко, Віталій Кличко, Володимир Філенко
Фото: Юрій Пацук
На сцені Помаранчевого майдану зліва направо: Катерина Ющенко, Віктор Ющенко, Володимир Кличко, Руслана Лижичко, Віталій Кличко, Володимир Філенко

Як від «України без Кучми» до Помаранчевої революції минули три роки, так і від перемоги Януковича на виборах 2010 року до Євромайдану також пройшли три роки. Можна, звісно, говорити, що Революцію Гідності підтримали та винесли на своїх плечах пасіонарії, але, можливо, соціум усе ж таки змінився за цей короткий термін? І продовжував мінятися до 2022-го?

Ми, безумовно, стали іншими, хоча я не можу сказати, що ці зміни були тектонічними. Але що змінилося до 2022-го? По-перше, економіка успішно розвивалася, і виник той самий середній клас, про який я вже згадував. І це були не окремі одиниці, а сотні тисяч, ба навіть мільйони людей. По-друге, підросла молодь, народжена після Незалежності. По-третє, ця сама молодь, а з нею і старші покоління отримали змогу подорожувати й бачити, як живуть люди в інших країнах.

І тут саме Помаранчева революція, а також Революція Гідності запустили ту генетичну пам'ять, яка піднесла традиції віча ще княжої доби, козацькі військові традиції, традиції самоврядування, які тягнуться від Магдебурзького права. Люди пізнали свою історію — правдиву, а не ту, яку писали для нас росіяни.

Плюс не забуваймо, що на період, який минув з Помаранчевої революції, припав розквіт інтернету та соціальних мереж. Ми свого часу послуговувалися кнопковими телефонами, а вже під час Революції Гідності в багатьох у кишені лежав міні-комп’ютер. Одним словом, стався прорив у плані комунікації, навчання, отримання інформації, і все це було і є важливим для вибудовування нових громадських зв’язків.

Читайте такожЧерез Майдани до свободи. Найяскравіший вияв відмінностей між українцями та росіянами

Коли, як ви гадаєте, в Україні може статися наступний Майдан? У своїй книжці ви пророкували другий через покоління після Помаранчевої революції, але він відбувся через пів покоління, у 2013–2014 роках…

Наступний Майдан, про який ви мене запитуєте, йде просто зараз. Тільки він не наступний, а триває в реальному часі. І ймення йому — війна. Це і є та наша одвічна боротьба за незалежність, про яку ми говорили. Та наша єдина і справжня революція, яка зазвичай увінчується успіхом. І ніякі інші Майдани під час війни виникнути, на мій погляд, не можуть. Це було б просто неправильно. Хоча підстав для них не бракує: всі ці міндічі, «карфагени», «хімпроми»…

Але ж були вже «картонкові майдани», точніше, картонкові акції протесту, бо різницю між акцією та Майданом ви вже пояснили… 

Ну так і раніше був, приміром, «податковий майдан» (у 2010 році підприємці протестували проти нового податкового кодексу й вимагали від Януковича його заветувати, — ред.). Але я свого часу написав Статут Майдану і дав там таке визначення: «Майдан — це акція, на яку в одному місці з однією метою одномоментно виходять щонайменше двісті тисяч людей». А все решта — не Майдан, а майданчик.

<i>До 35-річчя відновлення Незалежності України Володимира Філенка та Тараса Стецьківа нагородили почесним статусом «Засновник сучасної держави Україна»</i> 
Фото: надане Володимиром Філенком
До 35-річчя відновлення Незалежності України Володимира Філенка та Тараса Стецьківа нагородили почесним статусом «Засновник сучасної держави Україна» 

Чи є у вас позитивні візії завершення нинішнього «Майдану», чи то пак війни? Куди ми прийдемо, в якій точці історії опинимося?

Скажу так: мені тривожно й сумно. Свого часу я тяжко переживав роки розчарування, пов’язані з Помаранчевою революцією. Але все ж таки я вірю в перемогу. Бо як би ми не нарікали на Захід, а він нас таки підтримує. Без Заходу ми б не вистояли. І хоча в мене немає ілюзій щодо перемоги демократів у США, для нас це позитивний сигнал.

Та й у Європі триває серйозне переосмислення війни, хай навіть неоднорідне. Думаю, наслідком стане виникнення нового військового союзу або союзів, де Україна гратиме не останню роль. І тут особливі надії я покладаю на Британію, Балтію та Скандинавію. А також на Польщу, попри всі нинішні складнощі. Наші шанси на успіх лежать саме в цій площині, і шанси ці високі.

Наталія ЛебідьНаталія Лебідь, Журналістка
Реклама